Професійне вигорання супутник «ідеального» лікаря

Медичні працівники — лідери серед претендентів на професійний синдром вигорання. Особливо це стосується спеціальностей, які передбачають тривале спілкування з важкими і невиліковними хворими. Як не «згоріти» на такій роботі?

Віра ЧАЙКОВСЬКА, професор ДУ «Інститут геронтології ім. Д. Ф. Чеботарьова НАМН України»

Додатковими факторами, які призводять до синдрому вигорання, є напружений робочий графік, неадекватна затраченим зусиллям зар­плата, неможливість вплинути на результат своєї роботи (хворий може померти, незважаючи на високу кваліфікацію лікаря чи з інших незалежних від нього причин — застаріле обладнання, відсутність ліків тощо), незрозумілі чи й супереч­ливі вимоги, робота під загрозою покарання або звільнення, недосконала організація робочого процесу, надмірна завантаженість роботою або й необхідність займатися професійною діяльністю у вільний від роботи час тощо. До того ж потрібно врахувати й особистісну схильність до професійного вигорання. Його мішенями найчастіше стають самовіддані, відповідальні лікарі, небайдужі до чужих проблем і страждань, які водночас є кваліфікованими, вимогливими до себе фахівцями, котрі ще й намагаються стримувати негативні емоції.

З думкою про інших

У психології синдром професійного вигорання визначається як один із проявів тривалого робочого стресу, а також деяких видів професійної кризи. Він розвивається внаслідок накопичення негативних емоцій без відповідної «розрядки», що й призводить до виснаження емоційно-енергетичних і особистісних ресурсів людини. Поняття «професійне вигорання» з’явилося відносно недавно. Його запровадив в 1974 році американський психіатр Герберт Фрейденбергер з метою визначення психологічного стану здорових осіб, які працюють у системі «людина людині», інтенсивно надаючи професійну допомогу та тісно спілкуючись з пацієнтами в емоційно напруженій атмосфері. Особливо це стосується роботи з людьми літнього віку й пацієнтами, які потребують довготривалої та паліативної допомоги. Адже одним з найпріоритетніших обов’язків у діяльності лікаря цього профілю є психологічна підтримка пацієнта і його родини в разі встановлення діагнозу тяжкого захворювання.

За даними МОЗ України, сьогодні в країні налічується понад 900 тис. онкохворих, 45% з яких інкурабельні, щороку помирають 80 тис. таких пацієнтів і реєструють 135 тис. нових випадків. Узагалі в Україні понад 500 тис. пацієнтів (85% із тих, хто потребує паліативної та хоспісної допомоги) помирають удома, кожен п’ятий з них без достатньої, у тому числі й психологічної, допомоги. До того ж в Україні — 2 млн самотніх людей літнього віку, кожен п’ятий з яких потребує медико-соціальної допомоги в повному обсязі й постійної психологічної підтримки. Тож можна лише уявити, скільком медикам доводиться стикатися з такими пацієнтами. Це надзвичайно виснажлива праця, значну частину якої вимушена брати на себе первинна ланка. Утім, за даними ГО «Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги» майже 60% лікарів первинки уникають роботи з паліативними хворими, оскільки не володіють необхідними знаннями і методами взаємодії «лікар—хворий» без втрати емоційної стабільності.

У разі залучення персоналу до роботи у відділення паліативної допомоги не проводять жодних спеціальних психологічних тестів на стресостійкість. Кожен медпрацівник має сам зрозуміти власну «межу можливостей» до початку виконання таких обов’язків. У разі виникнення непорозумінь у робочих моментах або ж у складних випадках лікарі паліативних відділень проходять супервізію. У США лікарів паліативних закладів кожні 5 років переводять на певний час до терапевтичних відділень загальних клінік. Іноді їм потрібні психологічна підтримка та розвантаження, а якщо така специфіка роботи вкрай виснажує — окремим фахівцям радять змінити місце роботи.

У світі підготовці спеціалістів з паліативної допомоги приділяють багато уваги. В Україні ж існує лише одна кафедра паліативної та хоспісної медицини НМАПО ім. П. Л. Шупика. Щоправда, в багатьох медичних вишах і коледжах (Київ, Львів, Івано-Франківськ, Черкаси, Харків, Тернопіль та інші) започатковано окремі курси з паліативної допомоги. В Інституті геронтології ім. Д. Ф. Чеботарьова НАМН України створено Центр додаткової професійної освіти для підготовки медичних і соціальних працівників, персоналу з догляду та довготривалої допомоги людям літнього віку. Нині в межах виконання Національної програми з питань старіння в Україні в усіх регіонах розпочато відповідну підготовку працівників мережі установ Міністерства соціальної політики. Програми в зазначених навчальних закладах обов’язково включають психологічну складову з вивченням питань профілактики професійного вигорання.

Однак чіткої системи навчання сучасним основам паліативної допомоги в Україні немає. Тому результати вибіркового анкетування лікарів, проведеного кафедрою паліативної і хоспісної медицини НМАПО ім. П. Л. Шупика, підтвердили: лише 20% опитаних вважають, що добре володіють знаннями з паліативної та хоспісної допомоги, частково — 56%, не володіють — 24%. Оптимізму додає лише той факт, що 86% медпрацівників переконані, що їм потрібні базові знання з паліативної та хоспісної допомоги, а також їх вдосконалення і поглиблення. Тому ГО «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги» й наполягає на невідкладному впровадженні системи навчання з цього напрямку для медичних працівників. Базовий рівень має викладатися для всіх медиків і особливо для лікарів первинки, середній — на рівні підвищення кваліфікації медпрацівників різних спеціальностей, які часто надають паліативну допомогу (кардіологів, травматологів, онкологів, хірургів тощо), вищий спеціалізований рівень — для лікарів і середніх медпрацівників, котрі отримують спеціалізацію з паліативної та хоспісної допомоги.

Пропонується приділяти більше уваги мультидисциплінарним підходам, поєднувати медичні, соціальні та психологічні послуги, аби паліативні хворі могли вести максимально активний спосіб життя до самої смерті, а лікарі та соціальні працівники — отримати відповідні сучасні знання й опанувати прийоми запобігання емоційному виснаженню.

Перші сигнали тривоги

Професор психології Каліфорнійського університету Христина Маслач разом з колегами розробила науковий підхід до вивчення проб­леми професійного вигорання, розглядаючи його як трикомпонентну систему, що включає:

• емоційне виснаження (зниження емоційного фону, байдужість або емоційне пересичення);
• деперсоналізацію (деформування відносин з іншими людьми або підвищення залежності від оточення, поява негативного, навіть цинічного ставлення до них);
• редукцію особистісних досягнень (тенденція до негативного оцінювання себе, своїх професійних досягнень і успіхів, обмеження власних можливостей).

Наукою давно доведено, що занадто часте перебування у стресових ситуаціях токсичне для людської психіки. Тож у разі значного навантаження на роботі важливо встановити безпечний для нервової системи рівень напруги, тоді професійне вигорання можна буде контролювати або ж вдасться і зовсім його уникнути.

Аби правильно оцінити свій емоційний стан і можливу наявність симптомів професійного вигорання, необхідно сформувати чітке уявлення про них. У психології прийнято розділяти симптоми професійного вигорання на психофізичні, соціально-психологічні та поведінкові.

До психофізичних симптомів належать:

• відчуття постійної втоми, що не минає (симптом хронічної втоми);
• відчуття емоційного і фізичного виснаження;
• зниження сприйняття і реактивності на зміни зовнішнього середовища (відсутність цікавості до нового або страху у відповідь на непередбачувану ситуацію);
• загальна астенізація (слабкість, зниження активності й енергії, погіршення показників біохімії крові та гормонального тла);
• часті безпричинні напади головного болю та розлади функції травного тракту;
• раптова втрата або збільшення маси тіла;
• повне або часткове безсоння (людина швидко засинає, але з 4-ї години ранку їй уже не спиться, або, навпаки, вона не може заснути до 2-3-ї години ночі та важко прокидається вранці, особливо коли потрібно вставати на роботу);
• загальмований стан, сонливість і бажання спати впродовж усього дня;
• задишка або порушення дихання під час фізичного чи емоційного навантаження;
• помітне зниження зовнішньої та внутрішньої сенсорної чутливості (зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів).

Соціально-психологічні симптоми:

• байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості);
• підвищена дратівливість;
• часті нервові зриви («відхід у себе», спалахи невмотивованого гніву або відмови від спілкування з оточуючими);
• постійне переживання негативних емоцій, для яких не існує зовнішніх причин (почуття провини, образи, підозрілості, сорому, скутості);
• неусвідомлене занепокоєння і підвищена тривожність (відчуття, що «щось не так, як треба»);
• гіпервідповідальність у поєднанні з постійним відчуттям страху («це в мене не вийде», «я не впораюся»);
• загальна негативна установка на життєві й професійні перспективи («як не старайся, все одно не вийде»).

Поведінкові симптоми професійного вигорання:

• відчуття, що робота стає дедалі складнішою, а виконувати її дедалі важче;
• помітна зміна режиму робочого дня;
• почуття марності зусиль, зниження ентузіазму щодо роботи, байдужість до її результатів;
• невиконання важливих, пріоритетних зав­дань і «застрягання» на дрібних деталях;
• витрачання більшої частини робочого часу на виконання автоматичних і елементарних дій;
• дистанціювання від співробітників і пацієнтів, підвищення неадекватної критичності;
• різке збільшення кількості викурених за день цигарок, зловживання алкоголем.

Найперші симптоми, які мають вас насторожити, — відчуття втоми і підвищена дратівливість, що переходить у невмотивовану запальність по відношенню до оточуючих. Причини такої поведінки — у внутрішньому напруженні, спричиненому невдоволенням собою або внутрішніми конфліктами, які зазвичай не усвідомлюються. Напруга поступово накопичується, унаслідок чого виникає потреба її «скинути». Останньою краплею можуть виявитися будь-які труднощі, які раніше не зумовлювали бурхливої емоційної реакції.

Спробуйте пройти найпростіший тест. Проаналізуйте, чи є у вас нижченаведені симптоми:

• поганий сон;
• тривожність, очікування неприємних подій;
• слабкість;
• занепад сил, загальна фізична і психологічна втома;
• втрата інтересу до щоденних життєвих подій;
• часте небажання спілкування з оточуючими людьми;
• самобичування, зневіра у своїх силах і здібностях.

Якщо знаходите в себе 4 із 7 запропонованих симптомів, це означає, що ви на шляху до професійного вигорання.

Що далі — то гірше?

Синдром професійного вигорання зазвичай починається майже непомітно. Спочатку просто при­гнічуються емоції, відчувається незадоволеність собою або, навпаки, втрачається чутливість до речей, які зазвичай викликали гостру реакцію. При цьому людину переслідують «незрозумілі» головний біль, застуди і безсоння.

На другій стадії психологічний стан проявляється на рівні емоцій. Саме в цей період виникають роздратування і неприязнь до людей, із якими доводиться щодня спілкуватися. Аби уникнути таких негативних переживань, «кандидат на вигорання» може неусвідомлено виконувати тільки мінімум необхідної роботи.

Однак і це не може тривати вічно. Настає третя стадія — виснаження, коли більше не залишається ні емоцій, ні сил, ні волі, а працювати доводиться на автопілоті. Натомість з’являються різкість, озлобленість, відстороненість, замкнутість, прагнення до переоцінки професійних цінностей. Людина ображена на весь світ і на себе, переважає відчуття фрустрації.

На перших двох стадіях синдрому професійного вигорання можна швидко відновитися. Далі знадобиться допомога психолога і тимчасове припинення роботи. Тому найкраще перевірити свій емоційний стан за допомогою методики «Синдром вигорання», яка дає змогу визначити ступінь вираженості основних складових цього синдрому і в такий спосіб встановити загальний показник професійного вигорання (табл. 1).

Далі визначте суму балів за трьома основними показниками (табл. 2):
1. Емоційне виснаження — підраховують за результатами відповідей на запитання №1-3, 6, 8, 13, 14, 16, 20. Максимально можлива сума балів — 54.
2. Деперсоналізація — за результатами відповідей на запитання №5, 10, 11, 15, 22. Максимально можлива сума балів — 30.
3. Редукція особистісних досягнень — за результатами відповідей на запитання № 4, 7, 9, 12, 17-19, 21. Максимально можлива сума балів — 48.

Вихід завжди є

Якщо виникла проблема, неодмінно існує спосіб її вирішення. Тож і на симптоми професійного вигорання знайдуться методи профілактики та корекції. У кожної людини є вибір: опустити руки, дозволити собі «згоріти на роботі» або ж докласти всіх зусиль, щоб уникнути такої ситуації.

З меншим ризиком для здоров’я професійне вигорання переживуть ті, у кого міцне здоров’я, хто свідомо й цілеспрямовано турбується про нього, впевнений у собі, своїх здібностях і можливостях.

Крім того, професійне вигорання менше загрожує людям, які мають досвід успішного подолання професійного стресу і здатні конструктивно змінюватися в несприятливих умовах. Вони товариські, відкриті, самостійні, прагнуть спиратися на власні сили, постійно підвищують професійний і особистісний рівень. Зрештою, важливим запобіжником професійного вигорання є здатність формувати і підтримувати оптимістичні установки як щодо себе, так і інших людей та життя в цілому. А ще пам’ятайте, що низька працездатність у пе­ріод кризи не применшує ваших професійних якостей, ви залишаєтеся цінним співробітником.

До того ж існують методи психологічного виходу зі складної ситуації, які допоможуть нейтралізувати професійне вигорання й на ранніх стадіях практично повністю обійтися без допомоги психологів і спеціальних медичних заходів.

Кожен може підібрати собі ті антистресові правила поведінки, які йому найбільше підходять. Це можуть бути:

• фізичне навантаження — ліки майже від усіх душевних травм. Комусь краще зайнятися аутотренінгом чи медитацією, комусь достатньо щоденної зарядки, дихальної гімнастики або обливання холодною водою, а хтось обере біг чи сучасні танці. Під час роботи у стресових ситуаціях намагайтеся глибоко й повільно дихати. Розслабте м’язи і зробіть кілька глибоких вдихів і максимально довгих видихів. Потім складіть руки «у замок» за спиною, оскільки негативні емоції «живуть» на шиї і на плечах, напружте руки і спину, потягніться, розслабте плечі й руки — скиньте напругу з пальців. Складіть руки «у замок» перед собою, потягніться, напружуючи плечі й руки, розслабтеся, струсіть руками;
• вставайте вранці на десять хвилин раніше звичайного, тоді ви уникнете дратівливості під час збирання на роботу. Можливо, краще готуватися до виходу з дому ще з вечора — спокійний, організований ранок зменшує неприємності дня;
• дозвольте собі повноцінний відпочинок. Без нього ефективна робота неможлива. Що для вас є відпочинком, вирішуйте самі. Лише одна умова — йому потрібно відвести певний промі­жок часу, а не просто «подрімати в метро». Зміна обстановки, нові враження, емоційний сплеск «оновлюють» і повертають до продуктивної роботи. Пам’ятайте, що безсоння підсилює стрес. Тому намагайтеся лягати о 22.00, оскільки найкращий сон — з 22.00 до 6.00;
• не покладайтеся на свою пам’ять. Замість цього заведіть щоденник, у який записуйте час призначення зустрічей та інших справ. Так вас не турбуватиме постійне відчуття, начебто ви щось повинні зробити, але не можете згадати, що саме;
• відкладання справ на завтра є стресовим чинником. Що ви хотіли б зробити завтра, зробіть, за можливості, сьогодні. Плануйте справи наперед;
• створіть із хаосу порядок. Організуйте вашу кімнату і робоче місце так, щоб ви могли завжди знайти речі, які шукаєте, аби вам у всьому було зручно;
• послабте свою «планку» стандартів — загальноприйнята думка про те, що потрібно бути ідеальним працівником, перешкоджає вам бути гнучкішим. Іноді досконалість недосяжна, до того ж вона не завжди вартує витрачених зусиль. Багато хто намагається всюди встигнути, робити більше, ніж це йому під силу. Знизьте темп життя! Розумніше робити менше, але краще, ніж багато, але погано, а потім ще й хвилюватися через це;
• намагайтеся без шкоди для здоров’я пережити будь-яку невдачу. Проблеми і труднощі можуть торкнутися кожного — це норма життя. Вони не вказують на слабкість особистості чи низький рівень професіоналізму. Пам’ятайте психологічне правило: життя циклічне, спади змінюються підйомами;
• у ситуації, образливій для вас, створіть умовний бар’єр у вигляді скла, через яке іншого ви можете бачити, але не чути;
• усуньте з вашого життя самонищівні ремарки;
• враховуйте кожен свій успіх. На будь-яку невдачу ймовірно знайдеться десять або більше випадків вашого успіху! Варто згадати про них. Намагайтеся тверезо осмислювати події кожного дня, спробуйте нарахувати в ньому 5 позитивних моментів, визначте мету на наступний день;
• використовуйте методики самоналаштування. Частіше повторюйте собі, що все добре, а близьким кажіть теплі слова;
• уникайте хронічно стурбованих друзів — їх переживання передаються вам і посилюють ваш негативізм;
• не живіть чужим життям, «розчиняючись» у ньому, у вас є власне, а щодо інших людей — живіть разом з ними, а не за них. Якщо хочете комусь допомогти або зробити за нього його роботу, передусім запитайте себе, чи це так уже й необхідно, можливо, той, хто поруч, може впоратися сам;
• полюбіть себе або, принаймні, намагайтеся собі подобатися;
• потурбуйтеся про зовнішній вигляд, зробіть модну зачіску, придбайте новий костюм або плаття, можливо, саме цієї дрібниці вам не вистачало для підтримання життєвого тонусу;
• навчіться жити з гумором — почуватиметеся вільніше;
• обов’язково знайдіть заняття до душі. Хобі-терапія — метод оперативного відсторонення від аффектогенної ситуації. Час від часу вносьте щось нове у власне життя: переставляйте меблі в квартирі, ходіть на роботу іншим маршрутом тощо;
• навчіться розслаблятися, відволікатися і, якщо не можете змінити ситуацію, змініть ставлення до неї;
• прощайте й забувайте. Прийміть той факт, що люди навколо вас і світ, у якому ми живемо, недосконалі. Водночас повірте в те, що більшість людей намагаються робити все настільки добре, наскільки можуть, і не дратуйтеся;
• пам’ятайте: робота — це ще не все життя. Воно на 10% складається з того, що ви робите, а на 90% — з того, як ви його сприймаєте. Найпотужнішим засобом позбавлення емоційної нап­руги є свідомість людини. Головна установка: життя — прекрасне і дивовижне. Ми можемо творити, рухатися, любити, отримувати задоволення від того, що воно нам дарує. Питання лише в тому, чи вміємо ми все це помічати, відчувати і радіти з того.