Бути здоровим — не просто бажання, а ціла наука. Хто і як донесе її до пацієнта? І чи вистачить часу та сил у лікаря, щоб опікуватися і хворими, і здоровими?
Валентина ЛЕВИЦЬКА, завідувачка відділення організації санітарно-гігієнічних досліджень Богородчанського міжрайонного відділу ДУ «Івано-Франківський обласний лабораторний центр Держсанепідслужби України»З власного 30-річного досвіду роботи в санепідслужбі на різних посадах знаю, як була організована профілактична робота, зокрема система санітарної просвіти населення. Працювали будинки санітарної освіти, організовувалися зустрічі фахівців з робітничими колективами, учнями ПТУ, шкіл, кожен лікар щомісяця мав прочитати щонайменше 2 лекції з профілактики хвороб та здорового способу життя. Фахівці районних і міських СЕС систематично проводили гігієнічне навчання декретованого контингенту за диференційованими програмами, розробленими Головним санепідуправлінням МОЗ, та рекомендаціями республіканського Будинку санітарної освіти й щорічно звітували про свою діяльність. Можливо, ця робота була поверховою, недосконалою, а отже, й не вельми ефективною. Але щось таки проводилося. А у 2010 році згаданий напрям роботи взагалі звели нанівець спробою запровадити в районних СЕС програмне забезпечення для проведення гігієнічного навчання на платній основі (ініціатива не була підкріплена відповідним фінансуванням).
За останні три роки вітчизняна санепідслужба пережила масштабні потрясіння: скорочення, реорганізацію, передачу частини повноважень іншим структурам тощо. Багато кваліфікованих спеціалістів змушені були змінити профіль роботи, інші перейшли на посади державних службовців, частина фахівців працює в лабораторних підрозділах, забуваючи про справжнє призначення лікарів профілактичної медицини за рутинним оформленням угод на проведення лабораторних досліджень та моніторингом їх результатів. Зрештою, змінилися посадові обов’язки фахівців служби. Хотілося б виправити цю помилку і повернути їм функції охорони здоров’я людини, профілактики інфекційних і неінфекційних недуг. Це дуже важливий момент у реформуванні Державної санепідслужби, яка з невідомих нам причин у 2012 році виявилася зайвою в Україні, незважаючи на несприятливу епідситуацію щодо інфекційних захворювань, зростання соматичної захворюваності та смертності громадян працездатного віку. Працівники санепідслужби — насамперед лікарі й повинні займатись лікарською роботою, що здійснюється за межами лікувальних закладів. Не тішитимемо себе сподіваннями, що моніторингом та профілактикою захворюваності дитячого й дорослого населення займатимуться спеціалісти лікувальної медицини чи фахівці новоутвореної Державної служби України з питань безпеки харчових продуктів і захисту споживачів, яким доведеться це робити «з нуля», не маючи бази даних попередніх років.
Саме тому надзвичайно важливо створити центри громадського здоров’я, забезпечити в них умови для діяльності фахівців профілактичної медицини, насамперед гігієністів та епідеміологів, котрі б здійснювали масштабну пропаганду здорового способу життя, надавали практичну допомогу лікувальним та навчально-виховним закладам і, безперечо, були матеріально зацікавлені в результатах своєї діяльності.
Однак вирішення цих проблем неможливе без відповідної законодавчої бази. Зокрема необхідно юридично узгодити проведення гігієнічного навчання в дитячих і підліткових колективах (на жаль, у процесі зміни санітарних правил для дошкільних закладів цю норму було виключено), у закладах побутового обслуговування (наприклад, перукарнях, косметичних салонах тощо). Потрібно невідкладно розробити сучасні програми гігієнічного навчання різних верств населення, особливо декретованого, та затвердити їх на рівні Кабінету Міністрів України (контингент, порядок проведення, облік, звітність).
На жаль, в Україні — украй низький рівень освіти населення з питань здорового способу життя, як і рівень обізнаності наших громадян щодо ризиків розвитку інфекційних та хронічних неінфекційних хвороб. На додачу до нездорових звичок (наприклад, у харчуванні) маємо агресивну рекламу шкідливих для здоров’я продуктів (висококалорійних і малопоживних), що дедалі гірше впливає на здоров’я населення, особливо дітей і молоді. На відміну від світової практики, в Україні ніхто не проводить моніторингу фактичного здоров’я та харчових звичок підлітків. Так само ніхто не впливає на їх ставлення до власного здоров’я. А моніторинг шкідливих факторів навколишнього та виробничого середовища здійснюється безсистемно. Тоді чому дивуємося, що показники захворюваності підростаючого покоління з кожним роком погіршуються? Що посіяли, те й пожинаємо! Навчати словом — важливо і потрібно. Але, крім цього, держава має довести турботу про громадян ділом, тобто налагодити системне спостереження, аналіз, оцінку і прогноз стану здоров’я населення та середовища життєдіяльності людини. Нині ж в Україні існує великий ризик погіршення санепідситуації. Особливо це стосується приватних закладів. Зрозуміло, що бізнесу не треба заважати, але і бізнес не повинен ставити під загрозу життя людей. Тож на законодавчому рівні потрібно забезпечити соціально-економічну відповідальність суб’єктів господарювання за здоров’я громадян, майбутніх поколінь, збереження генофонду нації. Профілактика захворюваності й пропаганда здорового способу життя має стати економічно вигідною державі та нашим співвітчизникам.
Ярослав ПЕРШЕГУБА, доцент кафедри спортивної медицини Національного університету фізичного виховання і спорту України, кандидат медичних наукТам, де існує страхова медицина, «бухгалтерією здоров’я» займаються страхові компанії. Вони аналізують стан здоров’я населення на певній території, показники захворюваності, досліджують шкідливі фактори (наприклад, концентрацію викидів канцерогенних речовин у повітря підприємствами), медичні й екологічні ризики, і відповідно вибирають, від яких хвороб страхуватимуть населення, а від яких зазнають значних збитків. На цей «маячок» відповідно має реагувати влада регіону, а якщо не зреагує, громада змусить її це зробити. Так формується спільна відповідальність за здоров’я населення — медиків, влади, громади та кожного громадянина. Тоді не потрібно нікого переконувати дбати про своє здоров’я. Тобі доступно і постійно розповідають, що робити, аби не хворіти (різними каналами комунікації), але коли ти не виконуєш цих настанов — це твої проблеми. Наприклад, роботодавець, якщо в нього на виробництві є канцерогенні речовини, у разі хвороби працівника має виплатити йому компенсацію. Тож він ніколи не візьме на роботу курця, який сам собі шкодить, а розплачуватися доведеться роботодавцю.
Ми повинні адаптувати кращі світові моделі просвітницької роботи серед населення і виховання в нього прихильності до здорового способу життя, щоб впроваджувати їх в Україні. Також маємо запозичити систему підготовки фахівців з громадського здоров’я, які «сіятимуть розумне і вічне» не для звітів, а для досягнення результату. На жаль, працівники СЕС цього зробити не можуть: вони обізнані тільки із системою санітарних правил і норм та навчені їх контролювати. Фахівців може бути менше, але найвищої кваліфікації, й вони повинні швидко реагувати на різні ситуації.
Утім, якщо всі сподівання на формування здорового способу життя населення покласти винятково на медиків (навіть найкращих), нічого не вийде. Бо ж формувати його потрібно ще з дитячого садочка та школи. У суспільстві в цілому має бути запроваджена мода на здоров’я. Пригадаймо, як за радянських часів повсюдно читали лекції про здоров’я, а путівки на курорт діставалися тим, хто хворіє, і лікарняні оплачувалися вище, ніж робочі дні. Нині ж держава, навпаки, має стимулювати прибічників здорового способу життя. І не повинна економити на соціальній рекламі, аби та зрештою витіснила рекламу цигарок і алкоголю. Тоді можна сподіватися на позитивні зрушення у вихованні здорового способу життя. Показово: в Об’єднаних Арабських Еміратах алкоголь корінному населенню не продають, а в США настільки обмежили тютюнопаління в громадських місцях, що курці можуть дозволити собі таке «задоволення» хіба що у власній квартирі. Там навіть існує спеціальна «цензура», яка відслідковує, чи курять герої кінофільмів! На такі заходи не потрібно особливих коштів, чи не так? Необхідна тільки увага й політична воля. Наприклад, у США запровадили «день без автомобіля». У заході бере участь навіть президент. Якщо держава створить умови, коли здоровим бути вигідно, таких стане набагато більше. Коли з’явиться більше добре підготовлених і мотивованих до пропаганди здорового способу життя фахівців, населення до них дослухається. Адже, на жаль, сьогодні лікарі не завжди можуть відповісти на запитання пацієнтів, що корисно, а що шкідливо, особливо коли це стосується екології. Не кожен лікар цікавиться інформацією про те, як не хворіти, йому «ближче» те, як лікувати. Центр громадського здоров’я має накопичувати таку інформацію, робити її доступною для лікарів, проводити відповідні тренінги для регіональних центрів тощо.
Віктор ЛЯШКО, член робочої групи МОЗ України з розробки Концепції розвитку системи громадського здоров’я в УкраїніУ нещодавно опублікованому проекті Концепції розвитку системи громадського здоров’я в Україні причинами критичної ситуації в охороні здоров’я визнано низку чинників, зокрема соціально-економічну кризу в державі, несприятливу екологічну ситуацію, високий рівень поширеності тютюнопаління, вживання алкоголю та наркотиків, недостатні фізичні навантаження та нездорове харчування населення. Кардинально змінити ситуацію, на думку авторів Концепції, допоможе комплексна реформа системи громадського здоров’я, яка має на меті в тому числі й посилення інформаційної та комунікаційної політики. Саме тому в проекті Концепції передбачено розширення можливостей для доступу до інформації, що допоможе зменшити ризики, запобігти хворобам та зміцнити здоров’я. Визначальним елементом комунікації має стати створення, підтримка і відновлення атмосфери довіри до лікаря. На жаль, її втрата відбувається катастрофічними темпами. До того ж, потрібно поширювати інформацію про здоров’я сучасними каналами в доступній, зрозумілій і придатній до використання формі. Адже в епоху соціальних мереж навряд чи можна вважати ефективним каналом комунікації роздруківку на аркуші альбомного формату, прикріплену скотчем на дверях закладу.
Сьогодні вкрай потрібні медичні інформаційні системи, завдяки яким всі наші партнери (а також населення) отримають доступ до великих масивів інформації, яка з’явиться в Центрі громадського здоров’я. Звідти найважливіша інформація негайно має передаватися в «точки призначення», наприклад, дані про хвороби, що мають міжнародне значення, — на митниці та кордони, про моделі ефективного консультування з профілактики тих чи інших захворювань та епідситуацію — сімейним лікарям, про антибіотикорезистентність — хірургам тощо.
Медичні інформаційні системи мають стимулювати споживачів інформації не до її пасивного сприйняття, а до активної участі в процесі охорони здоров’я (власного й інших членів суспільства). В Україні, за прикладом Німеччини, планується створити окремий структурний підрозділ Центру громадського здоров’я, який опікуватиметься питаннями комунікації та промоції здоров’я. Це не прес-служба керівника Центру, а саме підрозділ, що організовуватиме загальнонаціональні інформаційно-просвітницькі кампанії щодо шляхів запобігання захворюванням і переваг здорового способу життя. Його діяльність буде спрямована на протидію активній рекламі небезпечної продукції та нездорових звичок.
Також обговорюється питання створення в Центрі громадського здоров’я тренінгового центру, де фахівців навчатимуть комунікації з питань здоров’я. До нього запрошуватимуть не лише медиків, а й представників інших галузей — журналістів, які пишуть на теми здоров’я, освітян, організаторів видовищних заходів, тих, хто проводить інформаційно-роз’яснювальну діяльність у засобах масової інформації, здійснює комунікацію на рівні організацій, займається тематикою ризиків у періоди криз, соціальною комунікацією та соціальним маркетингом. Але всі ці плани можна реалізувати лише тоді, коли політики об’єднаються в міцну коаліцію з питань, що стосуються здоров’я.
Олексій КОРЖ, завідувач кафедри загальної практики-сімейної медицини Харківської медичної академії післядипломної освіти, член Всесвітньої організації сімейних лікарів WONCA, доктор медичних наук, професорГоловною діючою особою в реалізації заходів з профілактики неінфекційних захворювань, їх популяризатором та пропагандистом має стати сімейний лікар, який володіє унікальною інформацією про стан здоров’я кількох поколінь родини, у тому числі про спадкові та набуті захворювання, і може скласти оптимальну програму профілактики для конкретного пацієнта.
Реформування вітчизняної системи охорони здоров’я передбачає посилення профілактичної складової в діяльності сімейного лікаря. Профілактика має бути не проектом, а повсякденною роботою фахівця первинної ланки й займати не менше 30% його робочого часу. Найбільшого значення набувають короткочасне мотиваційне консультування пацієнтів, пропаганда здорового способу життя, формування груп ризику та проведення скринінгів. Організація роботи установ первинної медичної допомоги надає можливість поєднувати лікувальну та профілактичну діяльність. Остання передбачає первинну профілактику, спрямовану на запобігання виникненню захворювань і ранню діагностику, особлива роль у якій належить профілактичним оглядам, а також вторинну профілактику рецидивів хронічних захворювань.
Успіх профілактичної діяльності лікаря залежить не тільки від його професійних знань, а й переконань. Важливо, щоб лікар сам відмовився від куріння, інших шкідливих звичок, правильно харчувався, не мав надмірної маси тіла, не зловживав алкоголем, займався фізичним розвитком тощо. У профілактичну діяльність сімейного лікаря повинні впроваджуватися сучасні підходи: переорієнтація від масової до індивідуальної профілактики, створення мережі шкіл здоров’я, проведення анкетувань і соціологічних досліджень, масових акцій для населення — спільно з іншими службами (освітніми закладами, спортивними установами, громадськими організаціями, засобами масової інформації) тощо.
