Невдовзі дванадцята година ночі — я в лікарні Барселони чекаю на обіцяне інтерв’ю. Рамон Кугат — засновник Іспанської асоціації артроскопії, піонер у використанні факторів росту в ортопедії, постійний член Європейської асоціації спорту та хірургії коліна, почесний член Асоціації артроскопії Північної Америки, рятівник кращих спортсменів Європи та «зірок» практично всіх найвідоміших футбольних команд світу… На жаль, його робочий день не вимірюється годинами — надто багато пацієнтів потребують саме його уваги.
ВЗ Докторе, хірургія була вашим покликанням із дитинства?
Рамон Кугат, засновник Іспанської асоціації артроскопії, постійний член Європейської асоціації спорту та хірургії коліна, почесний член Асоціації артроскопії Північної АмерикиВЗ Ви дуже відомі в лікарняних колах України, в першу чергу тим, що саме вам довірив свої коліна колишній президент Янукович. Ви пам’ятаєте цього пацієнта?
— Так, звісно, я пам’ятаю пана Януковича. Насправді я оперував його двічі. Перший раз — тут, у Барселоні. Тоді ми показували вашому колишньому президентові, як саме працює система охорони здоров’я Каталонії. Він ходив, дивився наші клініки, спілкувався з лікарями та чиновниками. Потім сказав мені, що йому надзвичайно сподобалось і він поїде додому — до України — та впровадить таку саму систему надання медичної допомоги. Тоді я йому повірив…. Але, коли прилетів до Києва оперувати друге його коліно, зрозумів, що Янукович лукавив. Мій літак прибув у день операції — а саме у неділю. За кілька годин мені потрібно було оснастити операційну, яка була геть не придатною для повноцінної роботи на належному рівні. Потім ми вечеряли з Віктором, розмовляли, але медичних тем більше не торкалися. Зранку я прооперував його і повернувся назад до Барселони. Але ми мали спільний проект із українськими лікарями, яким керував саме Янукович. Він хотів придбати устаткування для артроскопічних операцій в Америці і встановити його в Україні. Саме я знайомив українців з американськими колегами. Але почався Майдан, потім військові дії, і цей проект, на жаль, також залишився нездійсненим.
ВЗ Хто асистував вам під час операції в Києві?
Це був ортопед-травматолог донецької команди «Шахтар», який зараз лікує футболістів «Челсі», й українські лікарі закладу, де проходила операція.
ВЗ Ви мали змогу працювати в умовах, у яких щодня працюють українські лікарі. Як ви оцінюєте рівень нашої медицини?
— Я можу сказати таке: українські лікарі дуже старанні і працьовиті! Але їх величезна «біда» — відсутність новітніх технологій, і лікарі дуже страждають через це. Та, на мою думку, — це не привід для страждань! Мені здається, що в українській системі охорони здоров’я не вистачає організаторів. Немає людини-управлінця у шпиталі, який сказав би: «Та не потрібні нам МРТ по 7 Тесла! І навіть по 3 не так уже й потрібні… Для того, щоб вправно лікувати захворювання опорно-рухового апарату, магнітно-резонансної томографії в 1,5 Тесла більш ніж достатньо». Не варто робити величезні інвестиції в апаратуру, потрібно інвестувати в зовсім інше — у грамотну, чітку організацію всього процесу. А в мене склалося враження, що українським лікарям здається, ніби з покупкою устаткування автоматично вирішаться всі їхні проблеми. Це ілюзія, адже проблем стане ще більше. Навіщо купувати за шалені гроші автівку, що має 150 кінських сил, якщо для пересування містом достатньо й 80-ти? От ця нераціональність характерна для української медицини. Вона засіла надто глибоко, але її потрібно викорінювати.
ВЗ Рамоне, а що б зробили ви на місці українського лікаря?
— Я зробив це, ще будучи молодим спеціалістом, і радив би робити так само всім лікарям. За часів початку моєї кар’єри в Іспанії також не було достатніх фінансових можливостей. Тоді я проаналізував усі віхи ортопедії та вирішив, що спеціалізуватимуся лише на травмах коліна і спортивній медицині. Все інше мені не цікаво: ні патології хребта, ні інші суглоби. Тоді я обрав найкращого спеціаліста, який був на той час в США, і поїхав до нього вчитися. Так, я бачив там найкрутіше устаткування, але чітко усвідомлював: дозволити собі це тут, в Іспанії, не зможу! Я повинен взяти від навчання максимум: навчитися робити все те, що й мій вчитель, але на іспанській апаратурі, до якої в мене є доступ. Мені це дуже допомогло. На мою думку, навчання у маестро — найголовніше. Поступово я почав брати майстер-класи в усіх найкращих спеціалістів та вбирав знання, мов губка. Адже майстрів завжди декілька. Кожен із них мене чомусь навчив. Та я ніколи не забивав собі голову дурницями. Так, існує гіпс зі спеціального волокна, який коштує шалених грошей, але є надзвичайно легким. Заманливо? Так. Проте результат від звичайного гіпсу такий самий, а кілька зайвих грамів — нісенітниця. Я завжди намагався пристосовувати найкращу методику під економічні можливості моєї країни.
Для того, щоб створити гарну травматологічну службу в будь-якій країні, звичайно, потрібні певні кошти. Але це не шалені гроші. Головне — бажання, саме воно — рушій прогресу. І я знаю, про що говорю, адже зробив це тут — в Іспанії — із мінімальними витратами…
ВЗ Скажіть, Рамоне, чи все зараз ідеально в іспанській медицині?
— Ми досягли високого рівня. Але наша «голова» також іноді думає про забаганки, а не про те, що є найголовнішим. Зараз почали скорочувати дотації на дослідження. Цього в жодному разі не можна робити — адже за наукою майбутнє.
ВЗ Мені здається, що вас уже не можна здивувати нічим у сфері медицини. Але можливо все ж є щось, про що ви тільки мрієте?
— Так, це різноманітті біологічні методики. У моїй спеціальності — це найголовніші інновації, і мені б хотілося приділяти цьому більше часу. Коли ми навчимося біологічним шляхом провокувати хрящі регенерувати й відновлюватися, нам не доведеться більше ставити протези. До речі, біологічні методики мають здійснити революцію не тільки в ортопедії: вони стануть у нагоді й при лікуванні неврологічних дегенеративних захворювань (склерозу, хвороби Паркінсона, Альцгеймера тощо). Ми все це ще побачимо… Зараз же почали застосовувати стовбурові клітини при ураженнях хрящів і м’язів — це також дуже прогресивно. Ми використовуємо лише два джерела стовбурових клітин: кістковий мозок і жирову тканину.
ВЗ Яке з них ефективніше?
— Через недостатню кількість досліджень поки немає точних даних.
ВЗ Вже дуже пізня година, але під кабінетом на вас чекають пацієнти. Невже ви ще будете оперувати?
— Ще досить рано! Коли ми закінчимо розмову, я ще матиму 2 операції. Іноді пацієнти запитують, чи в змозі я оперувати о четвертій ранку? Я відповідаю: «Аякже! Так само, як і о п’ятій…». Так, я бачу жах на обличчях пацієнтів, які сумніваються в адекватності лікаря під час таких навантажень. Але я завжди почуваюся прекрасно. Як тільки новий пацієнт переступає поріг мого кабінету і я знаю, що можу йому допомогти.
ВЗ Мабуть завтра у вас вихідний?
— Так! Усього 11-12 операцій — і я вільний…
ВЗ Докторе, я тут займаюся подумки арифметикою: це скільки ж людей проходить через ваші руки?
— Ну, через руки проходить, напевно, близько 4-5 тисяч людей у рік, що зовсім не означає, що я всіх їх оперую. Дуже часто операції можна уникнути. Зі ста пацієнтів, які звертаються до мене з метою операції, я оперую тільки половину. Хірурги все-таки грішать тим, що завжди налаштовані оперувати. Між тим, гарний хірург повинен бути насамперед гарним лікарем. А для лікаря найважливіше — вміти почути і зрозуміти пацієнта. Дуже часто рентген або МРТ нам говорять одне, а пацієнт відчуває інше. І тут неймовірно важливо співвіднести значимість знімка та відчуттів. Часто буває, що людину щось явно турбує, чи навіть сильно болить, а на знімках усе просто чудово. Ось у цих випадках важливо вміти встановити з пацієнтом довірливі стосунки й допомогти йому розкритися. Люди часто не можуть добре сформулювати, що ж саме їх турбує. От, наприклад, нещодавно приїхала людина з провінції: ніяковіє, соромиться. Я просто підсів до неї і почав розпитувати: звідки родом? Чоловік виявився із маленького містечка — Боржес Бланкас. А я згадав, що в цьому містечку роблять приголомшливу оливкову олію! Пацієнт відразу просяяв, і… почав охоче розповідати про себе.
ВЗ Звідки ж ви черпаєте натхнення?
— Вся сила в голові. Якщо ти впевнений, що зможеш,— ти це зробиш!
ВЗ Бачу на ваших стінах світлини з найвідомішими футболістами світу та іншими «зірковими» персонами…
— Так, але для мене всі пацієнти рівні (перебиває мене лікар — авт.). Їх урівнює біль. До речі, чванливість — огидна якість у будь-кому, й особливо в лікареві, який повинен постійно вдосконалюватися. Я чітко розумію, що навіть найвіртуозніший хірург може врятувати тільки тоді, коли людина має бути врятована. Все вирішує Господь. Розповім нещодавній випадок: наш анестезіолог у понеділок вранці працює в іншому шпиталі, в передмісті Барселони. Але ось одного разу у нас виник екстрений випадок: привезли хворого, якого потрібно було терміново оперувати. Ми викликаємо нашого анестезіолога по телефону — у нього якраз закінчилася ранкова зміна. Він ловить таксі, водій опускає віконце і запитує, куди йому потрібно. Коли лікар пояснив, таксист відмовився, бо його зміна вже закінчилася і він поспішав в інший бік — на обід. Анестезіолог намагався його вмовити, сказав, що спізнюється на екстрену операцію. Але марно. Зрештою, він дістався до клініки на іншій машині і ми змогли почати оперувати. Закінчуємо, і тут нам привозять нового термінового пацієнта, після автомобільної аварії. Наш анестезіолог над ним нахиляється і холоне, впізнаючи того самого таксиста. Той також впізнає лікаря… І тут анестезіолог розвертається і йде геть, примовляючи голосно: «Хлопці, я з самого ранку без обіду і без ковтка води, а вже вечір. Піду пообідаю!» Таксист стогне. Ну, звичайно ж, нікуди лікар не пішов, одразу почали оперувати… Не нам вчити там, де є кращий вчитель. Тож спокуси бути надто високої думки про себе в мене немає.
ВЗ Але ж ви не піддаватимете сумніву те, що ваше ім’я відоме всім ортопедам-травматологам світу. Ви — корифей світової ортопедії!
— Жартуєте?! Яка популярність? Я працюю 49 років без жодного вихідного. Так, я чув, що про мене пишуть у різних виданнях, але зовсім не маю часу все це читати…
ВЗ Ви, так само як і ваші вчителі, займаєтеся просвітницькою діяльністю?
— Знаєте, я приймаю тут усіх. Будь-який лікар, який прийде до мене і скаже, що хоче вчитися, матиме таку можливість. Я ніколи нікому не відмовлю. Наразі я маю учнів майже з усіх країн світу і вважаю це за щастя. Покликання лікаря — не гроші. Лікарська доля — допомагати людям, тому я подорожую країнами третього світу і безкоштовно оперую… Ще раз повторюся: головне не гроші, а бажання. Розповім вам ще один приклад: історію моїх грузинських колег, від якої в мене досі навертаються сльози. До мене на навчання приїхали кілька молодих лікарів із Грузії. Вони були не просто бідні… за мірками Іспанії вони були жебраками. Їм ніде було тут жити, тому вони інколи жили у мене в будинку. Я навчав їх усьому, чому міг, але ніколи особливо не звертав уваги на те, чим, скажімо, вони харчуються. Допоки одного разу я не повів їх до ресторану. Один із лікарів відсунув від себе тарілку з їжею і відмовився навіть спробувати. Коли я запитав чому, почув таке: «Мої доньки сьогодні не їли… і я не маю права…» Але, незважаючи на все це, хлопці мали головне — незламне бажання вчитися! Всі дивувалися їхній енергії: вони невтомно слідували за мною, все фотографували та ретельно занотовували. Ця група поверталася до мене кілька разів. Після повернення до Грузії ці лікарі певний час відпрацювали у державній лікарні, а згодом відкрили свою приватну клініку. У 2002 році, коли я першим у світі почав використовувати фактори росту при лікуванні хвороб коліна, грузини приїхали, освоїли і в тому ж році почали впроваджувати технологію вдома. Зараз вони шедевральні! Ці лікарі вміють усе. Але я й досі щороку зустрічаю їх на багатьох світових конгресах. Вони досі вчаться, як і я…
ВЗ Рамоне, розкажіть про свою родину…
— Наразі ми живемо втрьох: я, дружина й теща. Моя кохана — моя віддушина! Ми познайомилися, коли я 15-річним хлопчиною прийшов до її батька вчитися травматології. Їй тоді було десять років. З тих пір ми постійно разом. Вона завжди поруч, і всім, що я досяг, я завдячую саме дружині. Зараз ми з вами розмовляємо, а вона готує презентації для наступної доповіді на конференції. Я її кохаю, як у перший день… Діти вже «розлетілися» з батьківського гнізда. В них усіх є сім’ї. Два сини живуть в Іспанії, а донька поїхала до Кореї, вийшла там заміж і працює зараз в Індії. Один із синів — лікар, але травматологом він бути відмовився через те, що мене ніколи не було поруч. Він сказав мені, що я нещасна людина, адже не жив, а тільки працював. Це дуже важко. Але якщо ти справжній лікар, ти маєш допомагати всім і постійно рости над собою. Без жертв це не можливо. Але цю схему повинна освоїти ціла нація, тоді будуть величезні зміни на краще.
ВЗ Яку найціннішу пораду ви отримали у своєму житті і від кого?
— Їх було кілька. Але найціннішу мені дав мій тесть. Він сказав: «Ти повинен працювати лікарем — поки отримуєш від цього величезне задоволення. Як тільки ти прокинешся зранку без натхнення працювати — йди геть! Інакше сама професія тебе прибере зі шляху».
ВЗ Якби довелося обирати професію знову, чи обрали б ви лікарський шлях?
— Так, моя доля — медицина. Але коли я думаю про реінкарнацію, то схиляюся до того, що можливо обрав би інший шлях. Моїй доньці 35, і вона архітектор. Я її майже не бачив…
ВЗ Мабуть мені доведеться «відпустити» вас до пацієнтів, хоча так цікаво спілкуватися!
— Так, треба йти… Але я завжди пам’ятаю про Україну. Мені дуже гірко від того, що відбувається в вашій країні зараз, адже я маю там багато друзів. Я телефоную їм усім, цікавлюся ситуацією. Господи, які ж ми бовдури, що дозволяємо в цивілізованому суспільстві коїтися таким речам! Коли я бачу вщент розгромлений донецький стадіон, на якому зовсім нещодавно був сам, — це викликає лише сум і сльози… Останнє, що я хотів би сказати, й дуже прошу, щоб саме це обов’язково залишилося в нашій розмові: я буду щиро радий будь-якому українському лікареві, що захоче у мене вчитися… А вас я попрошу донести це разом із моїми контактними даними. Я зроблю все, що від мене залежить, повірте…
(Контактні дані Рамона Кугата знаходяться в редакції)
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
