Дехто може ставитися до оксигенотерапії скептично, коли не зневажливо, — поза контекстом пульмонології цей підхід сприймається як щось на кшталт акупунктури, цигун та інших методів компліментарної медицини. Проте нещодавно американські дослідники його реабілітували: одні фахівці пропонують гіпербаричну оксигенотерапію як метод неврологічного відновлення для пацієнтів, що постраждали від струсу мозку, інші — розглядають доцільність додаткового лікування киснем деяких онкохворих.
Травма без наслідків
Більшість людей повністю відновлюються після струсу головного мозку, проте близько 5% таких осіб страждають від тривалих неприємних симптомів: головного болю, запаморочення, втоми, зміни настрою, різноманітних когнітивних розладів тощо. Сукупність цих проявів класифікують як посткомоційний синдром, зокрема його вважають типовою проблемою спортсменів і військовослужбовців. Вказані симптоми здебільшого обумовлені ушкодженням кровоносних судин головного мозку, що ускладнює надходження кисню до цього органа. Логічно було б допомогти таким пацієнтам, забезпечивши їх додатковим киснем.
Дослідження ізраїльських учених, завершене наприкінці 2017 року, показало: застосування у хворих із посткомоційним синдромом чистого кисню значно покращує їх когнітивні функції та підвищує якість життя. У статті, опублікованій у виданні Frontiers in Human Neuroscience, автори пояснили досягнуті результати так: додатковий кисень, надходячи в ушкоджені ділянки, постачає їм енергію і запускає процеси регенерації. Так, додатковий кисень допоміг регенерувати кровоносні судини та нервові волокна у головному мозку добровольців.
Ізраїльські вчені підтвердили отримані результати за допомогою МРТ. Воно однозначно довело: гіпербарична оксигенотерапія індукувала ангіогенез у головному мозку й ініціювала регенерацію нервових волокон у різних його мікроструктурах. Своєю чергою, мікроструктурні зміни корелювали із покращенням когнітивних показників.
Зрозуміло, що застосування методів оксигенотерапії при посткомоційному синдромі має бути затверджене регуляторами, а для цього потрібно провести додаткові дослідження, котрі підтвердять безпечність й ефективність лікування киснем. Та коли це буде зроблено, оксигенотерапія стане першим терапевтичним підходом, який дасть змогу усунути основні причини посткомоційного синдрому, на відміну від наявних методів, що лише лікують окремі його симптоми.
«Вентиляція» пухлин
Ще один аргумент на користь застосування оксигенотерапії, щоправда, в іншій формі, навели фахівці з Університету Томаса Джефферсона. Вони продемонстрували, що кисневі мікробульбашки при внутрішньовенному введенні здатні підвищувати ефективність променевої терапії. Принцип дії такий: гіпоксія пухлини обмежує чутливість ракових клітин до радіації, а дози кисню, введені локально у стабілізованих системах доставки під контролем ультразвуку, усувають цей захист — відновлюють чутливість новоутворення до опромінення. Фокусуючи енергію ультразвуку на пухлину й ініціюючи руйнування мікробульбашок, можна доставити кисень локально (мікробульбашки циркулюють у системі кровопостачання новоутворення).
Спочатку розробники довели дієвість цього підходу на моделі мишей з пухлинами молочної залози, а зараз триває дослідження за участю пацієнтів із гепатоцелюлярною карциномою, і дослідники сподіваються досягнути значної сенсибілізації пухлин печінки до радіації й у людей.
Шарлатани проти вчених
Оксигенотерапія привертає увагу науковців уже понад 100 років, й історія розвитку цього методу сповнена наукових пошуків, драматичних подій, великих сподівань і глибокого зневір’я. Це довгий шлях, який почався з використання «оксигенованих» продуктів наприкінці XIX століття та фактично зайшов у глухий кут із середини XX століття після численних спроб внутрішньошлункового і внутрішньокишкового введення кисню з метою лікування найрізноманітніших хвороб.
Кисень було виділено у 1775 році, і невдовзі він набув неабиякої слави. У багатьох статтях, опублікованих у «Ланцет» та «Британському медичному журналі», описували численні «чесноти» кисню. Наприклад, перше видання в 1869 році пропагувало використання кисневих хліба та води (історія повторюється!).
Протягом XIX століття киснева терапія фактично не мала якоїсь більш-менш наукової бази, але була доступна для широкого загалу. Збереглося чимало рекламних матеріалів продуктів на основі кисню. (Насправді найчастіше це були суміші закису азоту з карбонатом заліза у поєднанні із хлоратом калію. Клієнти отримували кольоровий газ, і саме колір переконував їх в ефективності рекламованого засобу.) У США такі флакони, призначені для «домашнього» лікування й укомплектовані пристроєм для вдихання, коштували 15 дол. Лікування ж у салоні було значно дорожчим: за кожен сеанс оксигенотерапії треба було викласти 30 дол., а повний курс складався із 30 процедур.
Перша світова війна дещо змінила настрої в суспільстві, і це позначилося зокрема й на медичній галузі. Власне, прогрес у терапії киснем різко пришвидшився частково через отруєння газом в окопах, а частково завдяки досягненням фундаментальної медицини. Тоді кисень в основному використовували для лікування отруєння фосгеном, який у високих дозах спричиняв набряк легень через 6-10 годин після вдихання, що призводило до гострого респіраторного дистрес-синдрому. Застосуванню кисню за таких обставин була присвячена стаття в «Британському медичному журналі».
Крім того, у перші роки ХХ століття два фізіологи, німець Адольф Фік та француз Поль Берт, значно поглибили розуміння основ фізіології кисню, ввівши поняття «парціальний тиск». Вони використовували одиниці парціального тиску для визначення різниці в оксигенації між артеріальною та венозною кров’ю. Також ця пара пов’язала вказану різницю зі споживанням тканинного кисню та серцевим викидом.
Утім, першим вченим, котрий заклав науковий фундамент кисневої терапії, став шотландець Джон Скотт Холдейн (1860-1936), який викладав фізіологію в Оксфорді. Холдейн приділяв велике значення вентиляції легень при певних патологічних станах й опублікував на початку 1917 року монографію «Терапевтичне застосування кисню», що навчила генерацію лікарів раціональному використанню цього газу з лікувальною метою.
Звісно, його праця не вберегла наступні покоління від безлічі помилок чи навіть відвертого недбальства в клінічному застосуванні кисню. Проте і позитивний, і негативний досвід дав змогу накопичити значний обсяг інформації для професійної оцінки й поглибленого аналізу, на підставі яких можна зробити певні умовиводи. І вони зовсім не однозначні.
Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»
