Реабілітація: повне перезавантаження чи зміна декорацій?

Система реабілітації в Україні завжди перебувала на окремому острові — її обходили вітри нових світових тенденцій, потоки належного бюджетного фінансування і благодійництва, натомість у ній укоренилися підходи, які не забезпечували належного результату. Чого не торкнися — підготовки кадрів, принципів організаційної структури, законодавства у цій царині — усе потребує відновлення. Кому ж може допомогти система, яка сама перебуває в стані інвалідності? І чому при нагальній і зростаючій потребі в реабілітації це питання більше заговорюється, аніж вирішується?

ВЗ Останнім часом в Україні дедалі частіше говорять про необхідність докорінних змін в організації реабілітаційної допомоги. Чинна система застаріла, чи потреба в її трансформації виникла через останні події в житті країни?

Володимир ГОЛИК, лікар-невролог, радник офісу Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників АТО, Голова Правління ГО «Всеукраїнське товариство нейрореабілітації», кандидат медичних наук

Усі глобальні зміни, що відбулися в реабілітації за часів незалежності нашої країни, пов’язані з прийняттям у 2005 році Закону «Про реабілітацію інвалідів в Україні», тобто вони стосуються осіб зі стійким обмеженням життєдіяльності, яким офіційно встановлено інвалідність, — йдеться про їх соціальну адаптацію, інтеграцію тощо. Натомість в Україні й досі немає законодавчого підґрунтя для запобігання виникненню незворотного обмеження життєдіяльності в людини через певну гостру проблему зі здоров’ям. А саме на цьому має вибудовуватися так звана стратегія відновлення особи, котре розпочинається в гострий період захворювання або травми ще на етапі перебування хворого в реанімаційному відділенні.

ВЗ Що потрібно кардинально змінити і чи є бодай перші позитивні зрушення в цьому напрямку?

— Події останніх місяців свідчать про те, що певні зміни декларуються, однак фактично запровадити їх не вдається. Яскравий приклад: аби вибудувати систему координат, що працює в усьому світі, та сформувати систему реабілітації, яка реально може відновлювати здоров’я, потрібно законодавчо забезпечити можливість фізичного доступу пацієнта до фахівців мультидисциплінарної команди в закладах охорони здоров’я. Ця розбудова починається із затверд­ження відповідних назв професій фахівців, котрі надають реабілітаційну допомогу, шляхом внесення певних змін до Національного класифікатора професій. З 2016 року в Україні з’явилися нові назви професій «Лікар фізичної та реабілітаційної медицини», «Фізичний терапевт» й «Ерготерапевт» (зміна №5 до Класифікатора). Цьому передувала жвава дискусія (упродовж року!) з високопосадовцями різних державних і законодавчих структур, які мали усталене радянське розуміння термінології («терапевт — це винятково лікар і аж ніяк не фахівець з вищою немедичною освітою») і вимагали «не займатися дурницями зі зміною назв, а швидко розбудовувати реабілітацію». У жовтні 2017 року перелік нових професій поповнили «Асистент фізичного терапевта» й «Асистент ерготерапевта». Однак перебудова потребує як залучення нових (бажано якісно підготовлених) фахівців, так і збереження кадрів, котрі тривалий час працювали на «старих» робочих місцях (медсестри лікувальної фізкультури, масажу, інструктори трудової терапії та трудової адаптації) і володіють багатим досвідом. Вони мають працювати далі й водночас потребують стимулів для підвищення свого професійного рівня. Медсестри лікувальної фізкультури та масажу повинні були б перетворитися на асистентів фізичних терапевтів, інструктори трудової терапії та трудової адаптації — на асистентів ерготерапевтів. Тож зміна №6 до Класифікатора (підготовчий період тривав 9 місяців!) запровадила нові наз­ви професій, одночасно скасувавши старі. Це надавало змогу впорядкувати чинну систему реабілітації і привести її до спільного зі світом знаменника. Аби «зміна вивісок» відбулася безболісно для працівників, Міністерству охорони здоров’я потрібно було швидко опрацювати низку заздалегідь визначених старих нормативних документів (більшість із яких створена ще у 90-ті роки ХХ століття) і зазначити, що для всіх фізичних осіб на місцях зберігаються їх робочий стаж, категорії, заробітна плата, відповідні пенсійні перспективи, «прив’язані» до стажу. Але цього не сталося… Тож після прийняття останньої зміни до Класифікатора Профспілка працівників охорони здоров’я України звернулася до Кабінету Міністрів України та надала перелік із 15 нормативних документів, що потребували змін. Однак, оскільки цього не було зроблено зав­часно (та й надалі ніхто із цим не поспішав), усі скасовані назви повернули назад (зміна №7 до Класифікатора). Зараз маємо повний хаос: є 5 варіантів старих і 4 варіанти нових назв професій, при цьому відсутні будь-які законодавчі стимули для фактичних змін на місцях. Адже ніщо не спонукає ні фахівців, ні адміністрацію лікарень рухатися за новим вектором. Документів, які регламентували б цей процес, на сьогодні немає.

ВЗ Що покликаний змінити проект Закону України «Про систему реабілітації в Україні»?

— Оскільки відповідно до чинного Закону «Про реабілітацію інвалідів в Україні» реабілітаційні заходи можуть бути застосовані винятково до тих осіб, яких визнано інвалідами, необхідно усунути цю юридичну колізію. Адже пацієнт отримує статус інваліда тільки після вис­новку медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), куди його спрямовують після того, як були застосовані всі можливі види лікування та відновлення й зафіксовані незворотні порушення життєдіяльності. МСЕК розробляє індивідуальну програму реабілітації, яка і є головною юридичною підставою для фінансування подальших реабілітаційних заходів. А якщо ми говоримо про необхідність відновлення хворого до того, як у нього виникли незворотні порушення, тобто до встановлення інвалідності, виходить, що воно залишається без відповідного фінансування? Адже медична субвенція, що покриває оплату медичних послуг (це відповідальність Міністерства охорони здоров’я), такого фінансування не передбачає (кошти виділяються тільки на санаторно-курортне лікування), а соціальна субвенція, котра покриває оплату соціальних послуг (це вже відповідальність Мінсоцполітики), може забезпечити особі вже із встановленою інвалідністю компенсацію (про відновлення жодним чином не йдеться). Тобто принципи фінансування чітко розділені: або хворого лікують, або надають йому соціальну допомогу, і на сьогодні немає механізму фінансування процесу функціонального відновлення.

Нинішні реформи стосуються системи охорони здоров’я в цілому, однак, на жаль, вони не містять жодних ідей і пропозицій щодо реабілітації, у тому числі й щодо її фінансування, та й узагалі не враховують проблем цього напрямку. Хоча реабілітація — це третя стратегія охорони здоров’я (нарівні з лікуванням та профілактикою). Поки що вона повністю випадає з поля зору реформ. Наприклад, ніде не прораховано, яким має бути навантаження на фахівця з реабілітації, скільки він отримуватиме за свої послуги. Нині більшість досвідчених реабілітологів практикують приватно. З одного боку, пацієнти раді, що такі фахівці є (їх допомога — порятунок порівняно з перспективою лежати нерухомо), з іншого — надання такої допомоги «по хатах» за визначенням не може бути системним, з відповідними гарантіями, контролем якості тощо.

Водночас ми чітко розуміємо, що пропозиції, закладені в проекті нового закону, автоматично потягнуть за собою зміни до чинного законодавства про охорону здоров’я, соціальний захист, професійні стосунки, професійний розвиток, до законодавства щодо бюджетування, ліцензування тощо. Також необхідно внести відповідні корективи до Закону «Про курорти». Тобто відбудуться системні зміни.

ВЗ Реабілітаційна допомога має надаватися на всіх рівнях медичної допомоги. Однак скептики стверджують, що повноцінною вона може бути тільки на третинному рівні, на вторинному вже пробуксовуватиме, а на первинний узагалі варто махнути рукою. Чи є підстави для такого скепсису?

— За відсутності необхідної кількості належним чином підготовлених фахівців скептично можна поставитися до можливості надання якісної професійної реабілітаційної допомоги на всіх без винятку рівнях. А таких фахівців украй не вистачає навіть фізично, і це — прикра реальність. Наприклад, у Дніпрі зараз реалізуються декілька проектів зі створення реабілітаційних центрів у державному та приватному секторах. Однак усі вони зіштовхнулися з однією й тією самою величезною проблемою — хто там працюватиме? Тобто навіть матеріальні аспекти відходять на другий план: є можливість придбати необхідне обладнання, зробити ремонт приміщень, а фахівців бракує. Можна, звичайно, зібрати кадри, які працювали у старому форматі, запропонувати їм нові обладнання й умови, але ж чи варто сподіватися на якісно інший результат реабілітації? Впевнений, що ні. А де взяти фахівців, які можуть забезпечити її належний рівень?

Ще один приклад: на базі Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни було започатковано проект розбудови відділення спінальної нейрореабілітації на 50 ліжок. Під це була розроблена окрема програма, виділені бюджетні кошти, але для того аби воно ефективно запрацювало, потрібно було щонайменше 20 фахівців із вищою немедичною освітою, які надавали б певну реабілітаційну допомогу. Я вже навіть не кажу про якість їх підготовки, бодай би знайти таку кількість. Адже, наприклад, Дніпропетровська державна академія фізичної культури і спорту в цьому році планує випустити лише 11 магістрів фізичної реабілітації (приблизно така ж ситуація в інших вишах), але багато з них уже працюють фітнес-тренерами та масажистами (до речі, 23 грудня минулого року оновлене відділення запрацювало).

І щодо первинного рівня. Завдання сімейного лікаря в будь-якій країні — бути диспетчером або ж надавати первинну допомогу при нескладних станах. Також він зобов’язаний знати загальні принципи реабілітації та розуміти, куди спрямувати пацієнта для надання йому структурованої реабілітаційної допомоги. При цьому формат послуг з реабілітації на первинному рівні медичної допомоги («реабілітація в громадах»), безперечно, існує, але прототипом такої системи якраз і є фахівці реабілітації, котрі нині надають подібну допомогу хворим удома, на неофіційних умовах. Однак має відбутися офіційне врегулювання цього сектора реабілітації, тобто фахівці повинні звітувати про надані послуги, відповідати за якість допомоги тощо. Оце і є реабілітаційна допомога на первинному рівні, але її мають надавати не сімейні лікарі, вони тільки співпрацюватимуть з реабілітологами.

Розповім, як це відбувається у країнах Європи. Коли в Австрії чи Німеччині пацієнта виписують з реабілітаційного центру, і він повертається додому (де вже відповідним чином переобладнане приміщення, у якому мешкатиме особа з обмеженням життєдіяльності, — воно адаптоване під її індивідуальні потреби), йому надають координати фахівців із реабілітації за місцем проживання хворого, котрі працюватимуть з ним індивідуально, відповідно до складеної в реабілітаційному центрі програми.

ВЗ Чи хтось рахував, скільки таких фахівців, а також профільних центрів потрібно для «запуску» повноцінної системи реабілітації в Україні?

— Для цього передусім необхідне законодавче підґрунтя. Країни Східної Європи, які вийшли із радянського минулого, випередили Україну на 20 років, розробивши національне законодавст­во у цій сфері й одразу ж розпочавши розбудовувати систему реабілітації. Однак зважте на те, що, наприклад, країни Балтії набагато менші за Україну. Тому ми не можемо сліпо копіювати їх досвід — у нашій державі варто розпочати з пілотних проектів. Щодо кількості фахівців можемо орієнтуватися на статистику інших країн, наприклад, Канади, де на 35 млн населення працює понад 20 тис. фізичних терапевтів і 9 тис. ерготерапевтів. Якщо виходити з того, що станом на 2016 рік в Україні функціонувало 45 програм різних вишів, які випускали фахівців з фізичної реабілітації (усього приблизно 1,5 тис. щороку), то за 15 останніх років ми також уже могли б отримати аналогічну кількість фахівців. Однак це лише теоретично, насправді ж ці випускники донедавна не мали можливості офіційно працювати в закладах охорони здоров’я, бо освіта, яку вони здобували, не є медичною. Утім, головна претензія — до низької якості їх фахової підготовки, передусім через те, що вони не мали можливості протягом навчання контактувати із закладами охорони здоров’я, а отже, і з пацієнтами, які потребують реабілітації.

З травня 2017 року ситуація дещо змінилася: Міністерство охорони здоров’я України підготувало лист, який заохочує виші (незалежно від того, підпорядковуються вони МОЗ чи Міносвіти) створювати бази клінічних практик у закладах охорони здоров’я. Однак ще минуло зовсім небагато часу, і невідомо, чи насправді вдалося досягти таких домовленостей у регіонах. З іншого боку, з появою професій «Фізичний терапевт» та «Ерготерапевт» (очікується, що в перспективі попит на них значно зростатиме) та після внесення змін до відповідної Постанови Кабінету Міністрів (з’явилася нова «поєднана» освітня спеціальність «Фізична терапія, ерготерапія») у різних вишах країни вже збільшилася кількість навчальних програм з такою назвою (у 2017 році — до 60).

Однак знову маємо повернуся до питання якості освіти. Існують певні Мінімальні вимоги до навчальних програм для фахівців реабілітації (розроблені Всесвітньою федерацією ерготерапевтів і Всесвітньою конфедерацією фізичної терапії), які застосовують в усьому світі. Їх головна вимога — «фахівець має вчити фахівця», тобто лікар не може вчити ерготерапевта або фізичного терапевта. Наступна вимога — навчання має відбуватися у середовищі, де фахівець згодом працюватиме, тож навчальна практика в санаторії не дасть можливості майбутньому спеціалісту надавати допомогу пацієнтам, які щойно отримали травму або захворіли, у травматологічному чи нейрохірургічному відділеннях. Більшість із згаданих 60 програм не відповідають цим мінімальним вимогам, однак вони ліцензовані і навіть акредитовані в рамках чинного українського освітнього законодавства, тобто формальних підстав щось змінити не існує! Відтак маємо великий ризик отримати фейкових фахівців, але з «правильною» назвою спеціальності у дипломі. Вихід із ситуації — забезпечити профільний викладацький склад (для фізичних терапевтів) та «завозити» іноземних викладачів. Бо, наприклад, на сьогодні в Україні є тільки один справжній ерготерапевт, який може навчати таких самих спеціалістів.

Як бачимо, роботи із вдосконалення системи реабілітації — непочатий край. Але головне — рухатися в одному напрямку, і він має бути незмінним, хоча й багатоетапним. На жаль, в Україні щороку змінюються міністри охорони здоров’я, і кожен з них по-своєму розуміє реформи, а реабілітацію взагалі ніхто ніяк не уявляє.

ВЗ Остання фішка реформ: якщо лікарня не спроможна надавати медичну допомогу на належному рівні, а її закриття загрожує збуренням місцевого населення, чом би не перетворити її на реабілітаційний центр. Чи не виглядає це, як «на тобі, небоже, що мені негоже»?

— У тому й питання, що це зараз дуже поширена практика, коли будь-яке приміщення медичного призначення, котре звільняється, намагаються перетворити на реабілітаційний центр. Мовляв, якщо там не буде хірургічного чи терапевтичного відділення, нехай уже буде реабілітація. І коли насправді не знають, що потрібно для реабілітації, виникнуть дуже великі проблеми, бо виділені на такі проекти кошти використають переважно на ремонти приміщень, реконструкцію та нову вивіску. На цьому вся «реабілітація» й закінчиться.

Тож маємо мислити і діяти системно. По-перше, потрібно довести до логічного завершення впорядкування професій у галузі реабілітації. По-друге, мусимо негайно (уже з 2018 року) починати перенавчання фахівців, які працюють у сфері реабілітації, за певною системою. Власне, роботу в цьому напрямку вже було розпочато: ми узгодили й провели з європейськими колегами низку семінарів з «навчання вчителів», визначили кафедри, які мали бути залучені до цього, однак на сьогодні процес призупинено (через недостатню швидкість змін старих нормативних документів з боку Міністерства охорони здоров’я) і відтерміновується щонайменше на рік. По-третє, доки вноситимуться відповідні зміни до законодавства, потрібні негайні кроки, які фактично нададуть можливість започаткувати повноцінну систему реабілітації в державному секторі. Наприклад, питання фінансування може вирішуватися локально. Підтвердженням тому є створення відділення нейрореабілітації в Київській обласній клінічній лікарні, де подібне питання вирішують усередині закладу. Тому там змогли залучити у кілька разів більше спеціалістів, ніж в інших подібних відділеннях (на 35 ліжок працюють 9 фахівців із реабілітації з вищою немедичною освітою).

Іншими прикладами є Запорізька обласна клінічна лікарня, де, незважаючи на відсутність повного набору нормативки «згори», відбулися зміни в штатному розписі та розпочато практичне формування мультидисциплінарної реабілітаційної команди, Військово-медичний клінічний центр Західного регіону (м. Львів) і Комунальна міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги (м. Львів), де також локальними зусиллями створено яскраві зразки реабілітаційних відділень. Це вже непоодинокі випадки для України, які засвідчують, що регіональні «острівки успіху» формуються, а згодом вони зможуть злитися в повноцінну систему в масштабах всієї країни. На них і пот­рібно орієнтуватися.

ВЗ Чи покликаний їх об’єднати Національний центр якості реабілітаційних послуг і які його головні функції?

— Так, центр має координувати всю систему реабілітації. Адже нині нею де-факто займається не лише МОЗ, а й Мінсоцполітики, Міносвіти, відомства силового блоку, приватний сектор, громадські організації, які мають заклади реабілітації. Натомість в Україні потрібно створити так званий єдиний реабілітаційний простір. Це цілком реально, особливо враховуючи перспективу вступу України до НАТО — у Стратегічному оборонному бюлетені, який має виконати Україна, прописано, що наша держава вибудовуватиме певні системи, симетричні до тих, які існують у країнах НАТО, зокрема йдеться про систему надання медичної та реабілітаційної допомоги. У будь-якому разі згаданий центр має бути «понадміністерським», тобто він не може належати чи підпорядковуватися жодному з міністерств, інакше матимемо ситуацію, аналогічну нинішній. З іншого боку, для його створення й належного функціонування має бути законодавче підґрунтя. Підзаконними актами цього зробити неможливо. Яскраве тому підтвердження — ситуація, коли видавалося чимало указів Президента України та наказів Уряду, які вказували на необхідність розвитку і поліпшення системи реабілітації. У більшості відомств вжили необхідних заходів, внесли зміни до відповідних нормативних документів, але всі ці кроки зроблено «у рамках чинного законодавства»: зміни відбулися, як то кажуть, на 5-10 градусів, а не на 180, як мало б бути. Тобто з’явилися документи з новою датою реєстрації, але вони — лише декорації, а не зміна суті системи реабілітації.

ВЗ Тобто в системі реабілітації має відбутися революція?

— Революція відбувається тоді, коли раптово змінюється уявлення про систему чи її діяльність. Про необхідність змін у системі реабілітації ми активно говоримо принаймні впродовж трьох останніх років, тож фактор несподіваності тут відсутній. Також ми не раз говорили (на різних рівнях) про дорожню карту змін у цій царині (вона запропонована ще у 2016 році як результат роботи місії Всесвітньої організації охорони здоров’я, котра оцінювала фактичний стан системи реабілітації в Україні). Реформа системи вже на слуху, і професійна спільнота до неї готова. Інша справа, що такий план слід підкріпити нормативними актами і негайно розпочати запровадження змін, бо нас­правді вони мали б відбутися вже кілька років тому, тобто «перезріли».

Необхідно прискорити процес, і система почне рухатися вперед. Не кажу, що одразу запрацює, спочатку вона має скоординуватися зсередини, мають бути узгоджені різні аспекти. Зрештою, лікарі в медичних закладах мають побачити поряд фізичних терапевтів і ерготерапевтів й відчути в них своїх партнерів, з якими потрібно і вигідно працювати пліч-о-пліч. З іншого боку, має сформуватися перша генерація лікарів фізичної та реабілітаційної медицини, спочатку — з перенавчених нинішніх лікарів-фізіотерапевтів, ЛФК, неврологів, травматологів, кардіологів, а потім — і з випускників нового формату. Тоді лікарі нереабілітаційного профілю матимуть можливість більше уваги приділяти традиційному медичному напрямку своєї діяльності, займатися діагностикою, лікуванням, а відповідальність за реабілітацію пацієнтів перекласти на фахівців галузі фізичної та медичної реабілітації. Утім, особ­ливих проблем з налагодженням такої співпраці ми не очікуємо — певна кількість лікарів і багато фахівців з вищою немедичною освітою до неї готові, їм тільки потрібно дати поштовх. Найбільше труднощів виникне на шляху перебудови системи фінансування, адже це зовсім новий механізм, який повністю змінює систему координат у сферах охорони здоров’я та соціального захисту. До речі, Мінсоцполітики вже започаткувало певні зміни щодо фінансування окремих санаторно-курортних закладів, які надають реабілітаційні послуги. Безперечно, подібні нововведення не завжди сприймаються на «ура», бо вони порушують звичну зону комфорту, однак потроху справи просуваються. До того ж завжди потрібно виходити з реальних умов, які склалися традиційно в тій чи іншій країні. Наприклад, у нас є фахівці, котрі працювали в галузі реабілітації, але за старими методами, тож слід скерувати їх у новому напрямку. Також маємо певну інфраструктуру реабілітаційних закладів, яку доцільно використати, але з новим функціоналом. Не потрібно руйнувати всі санаторії й будувати стільки ж нових закладів, необхідно адаптувати, переобладнати і ефективно використати те, що маємо у своєму розпорядженні. Зрештою, варто враховувати й менталітет населення, яке, наприклад, звикло відпочивати в санаторіях і переконане в тому, що саме це і є «реабілітацією». Багато пострадянських країн не пішли шляхом «революції свідомості» старших поколінь, тобто залишили всі послуги, які існували раніше, однак держава фінансує тільки ті з них, які є справді реабілітаційними (решта доступні населенню, жодних обмежень не існує, однак пацієнти оплачують їх власним коштом). Ми також можемо скористатися подібними схемами, адже створювати якусь ексклюзивну систему в Україні не потрібно, хоча копіювати чужий досвід до найменших деталей також немає сенсу.

ВЗ Наскільки дорого обійдеться система реабілітації, якщо її створити за міжнародними стандартами?

— Це дійсно дорога справа. Якщо хтось стверд­жує, що реабілітаційні заходи вкладаються в межі чинного бюджету галузі, це не відповідає дійсності. Реабілітація — серйозна робота, яка має бути добре профінансована. Однак ці витрати виправдані. По-перше, йдеться про повернення особи до повноцінного життя та трудової діяльності, що економічно вигідно державі. По-друге, реабілітація — це стимул для громадян, щоб не поповнювати ряди інвалідів, які потребують допомоги від держави. З 2014 року дедалі більше українців потребують реабілітації. На різних рівнях говорять про необхідність соціальної підтримки таких людей, розширення спектра пільг для них тощо. Добре, якщо держава підтримуватиме таких осіб, але варто не забути про створення стимулів для того, аби вони відчували себе повноцінними громадянами своєї країни і дієздатними членами суспільства.

Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»

Точка зору

Владлен ЛЕПСЬКИЙ, головний лікар КЗ «Черкаський обласний центр медико-соціальної експертизи Черкаської обласної ради», Заслужений лікар України

На сьогодні існує прірва між переліком реабілітаційних заходів, зазначених в індивідуальній програмі реабілітації інваліда (ІПР), та їх виконанням у закладах охорони здоров’я, а кожен етап від початку захворювання до встановлення групи інвалідності та подальшої реабілітації розпорошений по закладах охорони здоров’я. Зокрема, на Черкащині відсутні спеціалізовані реабілітаційні установи, де надавалися б послуги згідно ІПР. Тому особи, що стали інвалідами, вимушені отримувати реабілітаційні послуги у стаціонарних відділеннях лікувально-профілактичних закладів області, що з економічної точки зору не обґрунтовано і не ефективно, особливо в умовах реформування галузі, адже ліжковий фонд, який і без того потребує оптимізації, використовується не за призначенням.

Особливої уваги потребує організація системи медичної реабілітації в сільській місцевості, в забезпеченні діяльності якої повинні бути комплексно задіяні ФАПи, амбулаторії, районні лікарні, що не передбачає створення додаткових відділень та ліжко-місць.

Другий рівень надання реабілітаційної допомоги передбачає наявність лікаря-реабілітолога або медичної сестри з реабілітації з базовою вищою освітою в штаті центральних районних лікарень або поліклінік, а також створення дієвих мультидисциплінарних реабілітаційних команд.

Час вимагає реформування і подальшого вдосконалення самої служби медико-соціальної експертизи. Вона має приділяти більше уваги корекції та поновленню ІПР, динамічному нагляду за повнотою та якістю її реалізації, а також оцінювати ефективність реабілітації. Тому на сьогодні виникає гостра потреба не тільки в лікарях-експертах, а і в лікарях-реабілітологах, як терапевтичного, так і хірургічного профілю, соціальних експертах-реабілітологах. У 2016 році до Національного класифікатора професій було внесено професії лікаря фізичної та реабілітаційної медицини, ерготерапевта та фізичного терапевта, підготовку яких вже розпочали навчальні заклади України. Однак доки на місцях дочекаються таких фахівців, мине не один рік.

Украй необхідно включити до функцій МСЕК проведення реабілітаційних заходів, відповідно змінивши функціональні обов’язки комісії, її штатний розпис, а також надавши необхідне приміщення та обладнання, а відтак і змінивши напрямок фінансування.

Особливої уваги потребує реабілітація учасників АТО, де також виникає низка проблем, що потребують швидкого та пріоритетного вирішення. Вже кілька років поспіль змінюється законодавча база в цьому напрямку, однак вона має торкнутися вдосконалення у всіх галузях медицини. Непокоїть певна диспропорція структури медико-соціальної реабілітації, у якій більш розвиненими є реабілітаційно-експертна та реабілітаційно-протезна ланки, натомість реабілітаційно-лікувальна та реабілітаційно-оздоровча складові перебувають лише на етапі становлення. Тож необхідно дедалі активніше розвивати відновне лікування, фізичну, особливо психологічну реабілітацію, потребує вдосконалення й санаторне лікування. Враховуючи помилки попередніх років щодо надання психологічної реабілітації учасникам АТО в умовах санаторіїв, коли вони опинялися далеко від своїх родин, пот­рібно розробляти нові, сучасні види реабілітації, зокрема інклюзивний реабілітаційно-соціальний туризм, який включає різні види реабілітації і соціальних послуг (медичну, психологічну, психолого-педагогічну, професійну, трудову, фізкультурно-спортивну, фізичну, соціальну).

Хоча держава опікується особами з інвалідністю (створюються реабілітаційні центри, розвивається параолімпійський рух, утримуються санаторії тощо), однак значна частина з них перебуває вдома, наодинці зі своїми проблемами.

Зважаючи на цю проблему, впродовж 2015-2017 років фахівцями Черкаського Центру медико-соціальної експертизи зареєстровано 22 авторських права з впровадження різних видів інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму. У минулому році в області створено Асоціацію інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму, яка вже організовує відповідні тури, на жаль, поки що лише за кошти благодійників. Тож можна лише схвалювати розробку законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму» (№4271). Адже це унікальне явище для реабілітації людей з обмеженими можливостями, яке дає можливість їх повноцінної соціалізації.