За умовною українською статистикою щороку відбувається близько 140 тис. ДТП, у яких гине 20% постраждалих. Майже 30 тис. українців на все життя лишаються інвалідами. Їх подальша доля, на жаль, залежить від чого завгодно — щасливого випадку, титанічних зусиль родичів, успіху в пошуку грошей, але не від опіки держави. Наша «багата» країна обрала дивний для всього цивілізованого світу шлях — примножувати кількість інвалідів або вважати, що цих людей немає взагалі.
Сергій Ращенко, Одеса:
«Життя нашої родини розділилося на «до» та «після» 2 серпня 2015 року, коли нашого сина на одеській «Трасі здоров’я» збив автомобіль. Унаслідок страшного удару дитину підкинуло на 2 метри, після чого машина вдарила його іще раз. Велосипед, на якому катався син, відлетів, як мінімум, метрів на 10. Своїм тілом Мишко розбив фару, погнув крило і капот, головою розбив лобове скло. У результаті зіткнення син отримав політравму: закриту черепно-мозкову травму, геморагічне забиття головного мозку тяжкого ступеня, лінійний перелом потиличної частини черепа, численні переломи кісток таза зі зміщенням уламків, перелом ключиці, перелом кісток лівого передпліччя, перелом лівої великогомілкової кістки, численні забиття легень, забиття серця, розрив сечового міхура, множинні забиття м’яких тканин тулуба і кінцівок. Коли ми прибули на місце ДТП, то побачили стікаючу кров’ю дитину: це найстрашніший момент у моєму житті… 15 хвилин, поки ми їхали до лікарні, здалися вічністю.
У лікарні сина оглянули, зробили рентген, КТ й провели термінову операцію. Потім ми самостійно доставили його у відділення анестезіології та інтенсивної терапії — виявляється, наші медичні установи не пристосовані для транспортування важких пацієнтів. Весь цей час його життя висіло на волосині. При подібних політравмах дуже складно передбачити прогноз. Але Михайлик вижив! Незабаром було прийнято рішення зафіксувати зламану ногу, а через 10 хвилин після введення наркозу в сина зупинилося серце. Лікарі його реанімували, далі почався складний та болісний для нього і нас період. Набряк мозку, переломи, відкриті рани, катетери, зонди та інше… Ми цілодобово перебували в лікарні. Безперервно потрібно було щось робити: купувати ліки, привозити фахівців, забезпечувати харчування і вирішувати побутові питання. Безкоштовна медицина в нашій країні виявилася надто дорогою. Курси антибіотиків, наприклад, обійшлися нам у 50 тис. грн! Я фактично прожив два місяці в реанімації. А потім нас… попросили звільнити місце для «більш перспективних» пацієнтів. Українська медицина визнала себе безсилою. Син просто згасав на очах: втратив 18 кг, стан постійно погіршувався. Нейрохірург, який його вів, більше не приходив, і лікування фактично припинилося. Нам оголосили, що необхідно займатися ранньою реа-білітацією, але винятково своїми силами і за межами нашої країни.
Ми почали пошуки — центрів ранньої реабілітації виявилося небагато. У нашій ситуації надію давав лише каталонський Інститут Гуттманна. Ми звернулися туди, і після вивчення епікризу, даних КТ, усіх інших медичних документів лікарі клініки погодилися взяти Михайлика на лікування.
Далі нас чекав непростий бюрократичний період: у сина не було навіть внутрішнього паспорта. Але ми все ж отримали візи, знайшли авіакомпанію, яка могла перевезти такого пацієнта на борту, і найголовніше — почали шукати гроші на дороговартісне лікування. Один день перебування в експертній клініці такого рівня коштує 600-800 Євро! До речі, процес реабілітації іспанців, як і жителів будь-якої країни Євросоюзу, оплачує держава! Наша ж держава не вважала за потрібне допомогти нам хоча б чимось…
Мишко на початку та в кінці курсу реабілітації
У клініку сина привезли ледь живого, він був украй виснажений і змучений, важив усього 43 кг. Мишко «згорав» від бактеріальних інфекцій, незважаючи на величезні кошти, які ми витратили на антибактеріальну терапію в Україні. Іспанські лікарі дивувалися: як можна було настільки погіршити і без того тяжкий стан дитини? Сам процес реабілітації почався не одразу: по приїзді нас приголомшили новиною — у мозку збільшується небезпечна гематома і її потрібно терміново видаляти. Син добре переніс операцію, і ми почали готуватися до реабілітації.
На початковому етапі Мишко перебував у глибокому вегетативному стані, злегка реагуючи тільки на маму. Але це абсолютно не бентежило бригаду, яка з нами працювала. Я не випадково говорю «з нами»: реабілітуватися і вчитися заново жити довелося всій родині! Наш лікар, доктор Кумру, впевнена: син обов’язково відновиться! Це вселяє надію…
Нейрореабілітація — процес складний і продуманий до дрібниць. Щодня кілька циклів занять: фізіотерапія, нейростимуляція, мультисенсорика. Фізіотерапія включала як заняття із фахівцем, так і на тренажерах, котрі ми проводили самі. Нейростимуляція — різноманітні прийоми впливу на різні центри мозку. Це може бути світлова, звукова або фізична стимуляція за певною методикою. І ми почали помалу рухатися вперед.
За перші три тижні вдалося позбутися всіх сторонніх предметів — прибрали назогастральний зонд і залізо з ноги. Мишко почав пити, а потім і їсти сам! Перевірка офтальмолога дала позитивні результати. Завдяки спеціальному висококалорійному харчуванню син почав набирати вагу. Згодом відновилися рухи ногами, руками, корпусом і головою — відродилася фізична активність. У цей період дружина ні на секунду не могла залишити Мишка. І ми почали помічати зміни в поведінці сина: він став емоційнішим, знову навчився посміхатися та сердитись.
З кожним маленьким успіхом я усвідомлював, що це заслуга людей, які чесно виконують свою справу. Із захопленням спостерігав за блискучою роботою реабілітологів і обслуговуючого персоналу.В Інституті Гуттманна немає поняття «ваша проблема»: наприклад, якщо дитина сходила під себе, то вже за кілька хвилин вона буде лежати чистою на білих простирадлах. І я із жахом думав про момент, коли закінчаться гроші й доведеться повернутися в українські реалії.
Через 9 місяців нейрореабілітації в Гуттманні ми були змушені перервати лікування. Але ми не здалися! Повернувшись до Одеси, намагаємося зробити все можливе, щоб підтримувати високі стандарти в догляді й організувати ефективну нейрореабілітацію в домашніх умовах.
Фахівці з Інституту Гуттманна не відпустили нас із «порожніми руками»: нашу команду, котра складається з Мишкового тренера, лікаря-невролога і мене, навчили всьому, що могло нам допомогти рухатися далі.
Ми пройшли курс занять з фізіотерапії та нейростимуляції. Для нас розробили рекомендації з роботи вдома. Мама Михайлика пройшла додаткове навчання з догляду. Наша квартира поступово перетворюється на реабілітаційний центр. Ми продовжуємо працювати в рамках узгодженого плану — щодня по шість занять. І можемо похвалитися досягненнями: син починає розгинати руки в ліктях і кистях. Це дуже складно і болісно, але необхідно. А ще він усе частіше намагається говорити. Це дуже обнадіює.
Найголовніше — це прямий контакт із сином. Він однозначно й стабільно реагує на розмови, гумор і зовнішні подразники. Мишко намагається виконувати прості дії, але поки не все виходить. Крім того, ми більше не потребуємо медикаментів, багато гуляємо у дворі та вкладаємо всі сили і душу в нашого сина. Так, тут у нас немає помічників в особі фахівців із Гуттманна, немає пандусів і бажання з боку держави займатися такими людьми, як наш син. Ми, як і тисячі інших сімей, котрі опинилися в подібній ситуації, змушені боротися самотужки, але здаватися не збираємось!
Коментар спеціаліста
Хатіче Кумру, лікар-реабілітолог спеціалізованого госпіталю нейрореабілітації «Інститут Гуттманна» (Барселона, Іспанія)Найважливіше в реабілітації таких пацієнтів — пасивні рухові вправи. При цьому потрібно докласти всіх зусиль, щоб запобігти розвитку ускладнень. І це — робота для родини, яка має навчатися під час лікування.
Чого вдалося досягти за 9 місяців перебування Михайлика в госпіталі? На момент виписування ми не змогли вивести його з анартрії, тобто повернути здатність до активного мовлення. Рівень збудливості й уваги залишився порушеним. Але хлопчик уже свідомо бере участь у деяких заходах, реагує на найрізноманітніші подразники, виявляє дратівливість, особливо під час реалізації моторних функцій. Те, що запам’яталося нам усім, — його посмішка! Михайлик чудово реагує на гумор, а значить, процес відновлення мозку йде добре.
Я можу дати гарний прогноз на майбутнє цього хлопчика. Безумовно, усе індивідуально, але в цілому він має відновитися. Це дуже сильний молодий чоловік, якого до безтями люблять батьки. Родина чітко усвідомлює всю реальність ситуації і при цьому щогодини невпинно бореться за краще майбутнє свого сина.
Підготувала Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
