Уже другий рік війна на Сході нашої країни ламає долі та життя, оголює емоції й почуття, змінює свідомість тих, хто поглянув їй «у вічі». Там — на полі бою, в окопах і бліндажах — усе зовсім не так, як у мирних містах і селах. Це відчувають бійці, й особливо — медики, адже їм доводиться виконувати свою роботу в екстремальних умовах.
Дати шанс вижити
Василь ШИШКО, санітар-інструкторСпочатку разом з іншими новобранцями-медиками пройшов тритижневу підготовку на полігоні. Готували нас всебічно: військові давали основи ведення бою, розповідали про правила поведінки й тактику під час воєнних дій, а волонтерські організації та британські військові медики навчали тактичній медицині. І хоча я маю медичну освіту фельдшера і десятирічний довід роботи в лікувальному закладі, багато чому довелося вчитися заново.
Знання, які отримав колись у медичному коледжі, не витримували жодного порівняння з тактичною медициною. Тоді (як, на жаль, і зараз) у навчальних закладах викладали за колишніми радянськими стандартами, що вже давно відійшли в минуле і геть непридатні для використання в наш час. Стануть в пригоді хіба що правила накладання джгута. А про новіші засоби надання допомоги, які з’явилися за останні кілька десятиліть у військовій медицині, у навчальних програмах зовсім не згадується. Тож волонтери з громадської організації «Медичний загін спецпризначення «Білі берети» дали нам максимум знань з тактичної медицини. Та, як виявилося згодом, далеко не все з того бійцям знадобилося. Лише опинившись на передовій, усвідомлюєш: навчальний і реальний бій — це різні речі, і тільки на полі бою можна зрозуміти, що саме і як треба робити. Тому часто, пристосовуючись до умов, ми винаходимо дієві засоби для евакуації і надання допомоги пораненим, про які не пишуть у книжках.
Діяти правильно, аби допомогти на полі бою собі чи товаришу, не наражаючись на ще більшу небезпеку, ми вчимо й бійців. Разом зі мною в батальйоні служать ще троє медиків: лікар-хірург з Рівненщини, фельдшер із Дніпропетровська і фармацевт із Хмельницького. Ми постійно проводимо заняття з окремими підрозділами, відпрацьовуючи з бійцями до автоматизму навички надання медичної допомоги й евакуації з поля бою.
Головне в тактичній медицині — дати людині шанс вижити. І ми вчимо бійця, що в разі поранення на полі болю йому можуть допомогти передусім двоє: він сам і товариш поруч. Бо черговий медик, хоча й перебуває щоразу з підрозділом на передовій, може на той час опинитися і за 5, і за 100 м від пораненого. Й не завжди йому вдасться дістатися туди, куди покличуть. Тому вояки повинні вміти зарадити один одному: найперше — дати відсіч ворогу, надати допомогу пораненому й тоді відходити.
Уже навчені досвідом, ми виробили правило — не кидатися стрімголов на порятунок пораненого, забуваючи про власну безпеку. Адже, буває, снайпер спеціально вичікує такий момент, щоб відкрити вогонь по «легкій» мішені. Тож краще на певний час прикинутися мертвим і дочекатися, поки стрілок відволічеться, й лише тоді допомогти товаришу, відтягти його в безпечне місце, де ним займатиметься медик. Це може бути намет, покинута хата в селі, бліндаж, салон автомобіля тощо, звідки пораненого відправлять санітарним транспортом до найближчої лікарні. До речі, не всі шляхи евакуації поранених з поля бою, про які нам розповідали, виявилися дієвими. Наприклад, на собі товариша тут не витягнеш, бо вся передова всіяна гільзами від артснарядів, повзти по ній із додатковою ношею дуже важко і небезпечно. Тож ми мусили пристосуватися і винайти свій, більш придатний, спосіб евакуації.
І в багатьох інших моментах нам доводиться орієнтуватися на місці та шукати виходи. Так само тут, на передовій, ми запровадили систему «двох машин», якій нас теж не навчали. У батальйоні є кілька автівок — і старенькі УАЗи, і пригнані волонтерами з-за кордону санітарні автомобілі, що не можуть заїхати на самий «передок». До того ж, швидким не можна постійно бути на виду, адже вони — улюблена мішень для ворога. І якщо раніше снайпери намагалися влучити у водія, то тепер ціляться й у медика. Тож, коли до поранених потрібно діставатися бездоріжжям, за ними вирушають УАЗи. Вони вивозять поранених у завчасно визначене місце, куди по дзвінку з тилу під’їжджає новіший і швидший автомобіль. Бійців перевантажують і доправляють у госпіталь. До речі, за попередньою домовленістю лікувальні заклади, наближені до передової, стають військовими лікарнями й готові приймати поранених.
В’ялість військової медичної системи обурює
У нашому батальйоні немає значних людських втрат, бували поранення, але всі бійці, на щастя, живі. Важливо, що військові відповідально ставляться і до власної підготовки, і старанно відпрацьовують навички надання першої допомоги. Головне — періодично їм нагадувати основні принципи тактичної медицини, а далі працює м’язова пам’ять. У стресовій ситуації, зрозуміло, людина губиться. Але якщо перед цим вона 100 разів наклала джгут, то швидко й правильно зробить це в будь-якій обстановці майже механічно. Тож ми навчаємо хлопців діям, актуальним у конкретних умовах, не забиваючи їм голови зайвою інформацією. Зараз, наприклад, тема наших занять — мінно-вибухові травми, адже наразі проводиться розмінування територій та існує значна вірогідність таких поранень.
Для навчання бійців ми знайшли необхідні ресурси (джгути, бандажі, кровоспинні засоби та ін.), кілька комплектів навчального матеріалу залишили нам британські колеги. А ось із забезпеченням воїнів індивідуальними аптечками є певна проблема — дістати їх дуже важко. Одразу ж після прибуття в сектор ми надіслали відповідну заявку в МОЗ України і лише через півтора місяця отримали їх, і то не всю кількість, а лише 50 комплектів. Ще кілька нам привезли волонтери та британські лікарі. Тож, не маючи змоги видати аптечки кожному бійцю, передаємо їх від групи до групи, коли вони йдуть на передову.
А взагалі складається враження, що наші запити чиновники не читають і знати не знають, що нам дійсно потрібно. Спочатку самі шлють листи з проханням подати заявку на медикаменти й аптечки, потім у відповідь присилають відписку, що заявленого немає в наявності, і «спихають» усе на волонтерів.
Ще одне наболіле питання, котре чомусь ніяк не вирішується, стосується придбання для армії кровоспинних джгутів українського виробництва «СІЧ-Турнікет». Це якісні і значно дешевші аналоги натівських засобів, до того ж, їх не потрібно купувати за кордоном. Натомість держава продовжує забезпечувати бійців так званою трійкою: джгутами зі складів 70-80-х років минулого століття, що рвуться, як нитки, та індивідуальними перев’язувальними пакетами і знеболювальним препаратом «Налбуфін».
Така апатичність і в’ялість нашої військової медичної системи просто обурює. Маючи реальний досвід війни, ніхто за весь цей час так і не вжив дієвих заходів для її вдосконалення. Мабуть, розворушувати систему доведеться хлопцям, що повернуться з АТО і займуть керівні посади в міністерстві. А поки в нас так і діють старі стандарти, за якими зокрема на 900 бійців передбачений лише один лікар. Враховуючи, що статистичні втрати під час бою сягають у середньому 10%, а це — 90 поранених, то можна собі уявити, як дасть їм раду один медик. До речі, у штатному розписі нашого батальйону передбачено лише одну посаду військового медика, решта — санітари-інструктори. Таким чином я, фельдшер за фахом, юридично не маю права навіть дати пораненому таблетку. Хіба ж це нормально?
На зриві
Нарівні з фізичним здоров’ям у батальйоні дбають і про психологічний стан бійців. Перебувати тривалий час в екстремальних умовах військовим дуже важко морально. Деякі належать до жіночого психологічного типу, емоційно нестабільні — вони дуже швидко «вигорають». Свого часу я вивчав психологію, тож хлопці часто приходять до мене поговорити, зняти тягар з душі, разом знайти вирішення проблеми.
Добре, що наше командування не відгороджується, залишаючи бійців наодинці зі своїми труднощами. Якщо людина «на зриві», їй дають можливість відпочити, змінити обстановку, заспокоїтися, прийти до тями, зрештою, просто виспатися. Взагалі в батальйоні практикують почергове перебування підрозділів на передовій: 2-3 тижні одна група бійців воює, інша — у тилу, потім вони міняються. І таке рішення виправдане, оскільки зменшує стресове навантаження на вояків.
Хочу сказати: нашим солдатам морально дуже важко перебувати серед чужих людей навіть на мирній території. Бо більшість населення Сходу, як не крути, мають сепаратистські нахили. І хоч відкрито про це вони нам не говорять, не поводяться агресивно й навіть посміхаються в обличчя, все ж мають свою думку, котру насаджували їм роками. Проте помітно: простим жителям Донеччини і Луганщини цей конфлікт не потрібен. Ця війна — чийсь політичний інтерес або великий бізнес, комусь вигідно, щоб вона тривала. Зараз у нас — затишшя, в один момент вогонь припинився, відповідно до домовленостей. Щоправда, час від часу пострілюють непідконтрольні російським і місцевим батальйонам організації (козачки, ополченці). Думаю, з часом ця війна переросте в «холодний» конфлікт, який затягнеться на довгі роки.
Зараз роботи в нас, медиків, поменшало. І в такі моменти особливо хочеться додому…
Термін моєї служби закінчується в лютому, але якщо війна не припиниться, залишусь тут. Я все життя вивчав медицину і вона цікавить мене значно більше, ніж сама війна. Та відчуваю: тут я ще потрібний…
Записала Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ», м. Рівне
