«Реанімація» на крилах

У 2001 році на замовлення Військово-медичного центру Військово-повітряних сил Збройних сил України на Одеському авіаремонтному заводі на базі Ан-26 було створено літак-шпиталь «Віта» для здійснення інтенсивної терапії та виконання хірургічних втручань за життєвими показаннями просто під час польоту. І коли розпочалася війна, саме вінницьким військовим медикам доручили цю відповідальну роботу.

Операційна в небі

Павло ГОРЧУК, начальник відділення медичного забезпечення аеромедичної евакуації клініки невідкладної медичної допомоги, інтенсивної терапії, анестезіології, реанімації та детоксикації Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону

Якщо розділити час проведення АТО на умовні періоди, то в травні-серпні 2014 року аеромедична евакуація зіграла одну з ключових ролей у транспортуванні важкопоранених із районів проведення бойових дій та військових госпіталів у медичні заклади третинного рівня надання медичної допомоги Міністерства оборони України. При невідкладних станах аеромедична евакуація мала перевагу над наземною завдяки скороченню термінів транспортування. Але супротивник почав активно використовувати засоби протиповітряної оборони, тож виконувати евакуації з місця проведення бойових дій стало вкрай небезпечно. Отже, після того як почали активно діяти мобільні госпіталі й включилися в роботу районні лікарні, де були групи підсилення з військових госпіталів і медична допомога надавалася в повному обсязі в ранні терміни, аеромедичні бригади забезпечували транспортування важкопоранених та хворих до профільних лікарень здебільшого гелікоптером. Згодом лікарсько-сестринські бригади на реанімаційно-операційному літаку Ан-26 «Віта» транспортували пацієнтів із військових госпіталів до лікувально-профілактичних закладів Міністерства оборони по всій Україні. Загалом рішення про відправку хворого ухвалюють за принципом: користь від перевезення має бути вищою за ризики, пов’язані з транспортуванням.

Лікарсько-сестринська бригада військових медиків формується з анестезіологів, хірургів, медичних сестер, за потреби — з лікарів інших профілів Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Усі фахівці мають великий досвід у наданні необхідної медичної допомоги під час транспортування літаком, оскільки пройшли підготовку з аеромедичної евакуації і знають правила безпеки в повітрі, технічні особливості обладнання, що використовується в польоті, а ще — як фактори польоту впливають на організм важкопораненого. Нині в нас діють 2 бригади, які забезпечують чергування в режимі 24/7. Це, до речі, стандарт НАТО — цілодобова готовність.

У реанімаційно-операційному літаку «Віта» є операційна зі спеціальним столом та необхідним обладнанням: монітори неінвазивного визначення артеріального тиску, пульсоксиметри та кардіомонітори, апарати штучної вентиляції легень, кисневі балони, аспіратори, шприцеві помпи, теплі розчини для інфузії, вакуумні ноші, медикаменти та інше обладнання. Окремо оснащена палата інтенсивної терапії з ліжками для хворих чи поранених. Усе це дає нам змогу надавати необхідний обсяг допомоги. За один виліт санітарний борт може перевозити до 13 поранених у різних станах (5 лежачих і 8 сидячих).

Перший найнебезпечніший виліт

Наша бригада — «фартова», бо саме ми злетіли з Донецького летовища за добу до першої потужної атаки бойовиків. Це був мій перший і один з найнебезпечніших вильотів у зону АТО. Того дня все відбувалося швидко, навіть надто швидко. Зранку надійшов наказ на виліт у зону АТО з метою транспортування важкопоранених бійців. Напередодні розбили колону під Волновахою, і хлопців треба було доставити літаком з Донецького аеропорту до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, розташованого в Одесі. Зв’язок тримали з представником Департаменту охорони здоров’я Донецької ОДА. Нам повідомили, що маємо забрати 5 лежачих, серед яких один у тяжкому стані, і 7 бійців із пораненнями середнього ступеня тяжкості. Коли сіли в Донецьку, то виявилося, що одного військовослужбовця нам не доставили. Зі слів координатора, пораненого майора не відпустили з лікарні. Наступного дня, уже у Вінниці, я побачив у новинах зруйновані термінали Донецького аеропорту… Про подальшу долю майора, якого ми так і не вивезли звідти, я нічого не чув, але щоразу згадую про нього в критичні моменти.

Найважче було працювати в перші місяці війни. Колегам доводилося здійснювати по два вильоти на добу. Наприклад, перевозити поранених із Дніпропетровська в Одесу чи Київ, повертатися у Харків, а потім летіти у Львів. Більшість поранених були з бойовими травмами, що супроводжувалися великою крововтратою та психологічними порушеннями. А працювати доводилося на висоті. Це не просто крапельницю поставити, що також не всім під силу. Треба було з кожним познайомитися, допомогти, заспокоїти, правильно розмістити, щоб приземлитися з усіма живими на борту. Після таких вильотів відчуваєш невимовне емоційне виснаження. А уявіть, як важко доводиться медсест­рам! На рахунку кожної з них — щонайменше по тисячі перевезених бійців з різними видами уражень. На їх тендітних плечах тримається порядок у літаку-рятівнику. Вони щосекунди в безпосередньому контакті з пораненими.

Півсотні вильотів на поле бою

У зоні АТО я провів 1,5 року у складі мобільного шпиталю. Влітку 2014-го здійснив щонайменше півсотні вильотів на гелікоптері для евакуації поранених з поля бою, адже одне із завдань 59-го військового мобільного шпиталю — аеромедична евакуація з передової. Літали на Мі-8, удень і вночі. Кожен політ був екст­ремальний, бо супротивник використовував засоби протиповітряної оборони, а гелікоптер — легка мішень, тому доводилося літати на наднизькій висоті й постійно маневрувати. Пояснювати пораненому, що ми в екстремальному польоті, і я тобі не зможу допомагати, — це не про військового медика. Тому в повіт­рі доводилося робити все: ставити крапельниці, проводити катетеризацію центральних вен, інтубацію трахеї й реанімацію! Так, усе це було можливим, бо мали в команді підготовлених фахівців. Літали всі по черзі разом із мобілізованими цивільними медиками. На щастя, втрат у повітрі не траплялося, але «200-х» з поля бою забирати довелося, і найстрашніше, коли дзвонили їх телефони — ніхто не наважувався відповісти…

Шпиталь був найближчим пунктом, куди могли відправити поранених з місця проведення бойових дій. Це був «гарячий» період. Із середини липня до кінця серпня прий­няли найбільше поранених, адже пос­тійно велися обстріли. Саме тоді, у червні 2014-го, здійснили першу операцію в бойових умовах. Її провів генерал-майор медичної служби, хірург Андрій Верба. Він прооперував снайпера, який отримав поранення в живіт. Я ж відповідав за анестезію.

За стандартами НАТО

Із січня 2016 року у Збройних силах України введено стандарти Організації Північно-Атлантичного альянсу з медичної евакуації для використання під час спільних операцій із країнами — членами Альянсу. Стандарти надають можливість розробляти надійні й ефективні системи евакуації, включаючи аеромедичну. Хоча, якщо говорити відверто, наше відділення вже давно працює за цими стандартами. Медики постійно проходять навчання з тематичного вдосконалення та вивчення англійської мови. У команді — двоє військовослужбовців, котрі навчалися безпосередньо у США і мають сертифікацію спеціаліста з аеромедичної евакуації міжнародного зразка.

А не так давно до нас прилітали колеги з Каліфорнії — разом проводили спільні навчання. Під час візиту вони ознайомилися зі структурою та завданнями підрозділу аеромедичної евакуації, можливостями медичних бригад щодо здійснення такої евакуації і встановленим на літаку Ан-26 «Віта» обладнанням. Крім того, закордонні колеги провели низку консультативних брифінгів з методик перевірки на тактичному рівні підрозділів повітряних сил НАТО та медичних підрозділів організації. У нашій команді працюють професіонали високого рівня, котрі мають чималий практичний досвід з евакуації поранених і хворих як наземним, так і повітряним шляхом. Це прозвучить неоднозначно, але саме завдяки війні ми навчилися самоорганізовуватися, діяти в екстремальних обставинах і рятувати життя.

У серпні 2014 року Павло Горчук за мужність і героїзм був нагороджений орденом Данила Галицького.

Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця