Психіатрія сприймається нашим суспільством з великою настороженістю. Факт лікування у психіатричній лікарні — незмивна пляма на репутації людини, звернення до психіатра — привід до підозр на кожному кроці її життя. Хто винен у цій ситуації: «темне минуле» радянської психіатрії, нецивілізованість суспільства чи невідповідність реалій української психіатричної допомоги сучасним підходам до профілактики, лікування, реабілітації і соціалізації людей з вадами психічного здоров’я? Але доки над вітчизняною психіатрією не розвіються хмари стигматизації, ці люди приховуватимуть свої «незручні» проблеми, і хто гарантує, що вони не вибухнуть гучними трагедіями?
Ірина Пінчук: Люди з вадами психіки не повинні бути вигнанцями суспільства
Про те, яким минулим обтяжена вітчизняна психіатрія і які перспективи її модернізації — наша розмова з головним позаштатним спеціалістом МОЗ України зі спеціальності «Психіатрія», директором Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, доктором медичних наук, професором Іриною ПІНЧУК.
ВЗ Як на сьогодні виглядає проблема поширеності психічних захворювань серед населення України і система психіатричної допомоги, на яку покладено вирішення цієї проблеми?
— За даними МОЗ, під наглядом психіатрів перебуває 2,5-2,7% населення України, тобто, кожен 17-й. За останні п’ять років поширеність психічних розладів зросла на 0,3%. Втім, епідеміологічні дослідження свідчать, що протягом життя кожен 3-й українець має потребу звернутися до психіатра. Такі ж дані і в країнах Європи. Однак у нашій країні до лікаря звертаються лише 20% із тих, хто має тяжкі психічні розлади — через стигму у суспільстві. Як результат — в Україні збільшилася кількість пацієнтів-інвалідів внаслідок психічних розладів: у 1990 році цей показник становив 17, 6 на 100 тис. осіб, на кінець 2012 року — 25,2 (із них 8,1% діти віком до 17 років включно). Зростання показника інвалідності внаслідок психічних та поведінкових розладів віддзеркалює недостатню ефективність соціально-реабілітаційних заходів у системі надання психіатричної допомоги. При тому, що лише в системі МОЗ України налічується 117 психіатричних лікарень, 30 тис. психіатричних ліжок, 3200 лікарів-психіатрів (також є відповідні заклади в системі Міноборони, у Пенітенціарній службі, МВС, а у системі Міністерства соціальної політики функціонує 150 будинків-інтернатів для пацієнтів із вадами психічного здоров’я майже на
40 тис. місць), вони менше зорієнтовані на соціально-реабілітаційну допомогу — тобто українська психіатрична служба опирається на потужну мережу стаціонарних закладів.
ВЗ Це відгомін минулого?
— Так. У 2008 році в Україну з Німеччини та Польщі приїхали європейські експерти і проаналізували стан психіатричної галузі в декількох регіонах України. Висновок, який вони зробили, був невтішним: в Україні психіатрія така, якою вона була у Європі 20 років тому, і всі ці роки вони реформували свою галузь. Нині європейська психіатрія суттєво відрізняється від нашої. Європа, починаючи з 70-80-х років ХХ ст., почала децентралізацію цієї галузі, водночас розвиваючи мережу амбулаторних центрів (кабінетів, будинків на півшляху, гуртожитків, реабілітаційних центрів, центрів освіти для пацієнтів із вадами психічного здоров’я). Зокрема, Німеччина пішла шляхом створення маленьких психіатричних лікарень на 150 ліжок, які обслуговують 300 тис. населення. Натомість в Україні на сьогодні багато лікарень на 1000 ліжок і більше, і ми також починаємо аналізувати — чи потрібні нам такі великі лікарні, чи, можливо, варто їх децентралізувати, аби створити альтернативні форми допомоги за місцем проживання хворого. В Україні велика кількість психіатрів, психологів, але замало соціальних працівників. У Європі ж соціальних працівників значно більше, ніж психіатрів та психологів. Також там працюють ерготерапевти, реабілітологи. Ми теж хотіли б мати таких фахівців. У нас існує і певне «розмежування» лікарів-психіатрів — одні працюють лише у стаціонарі, інші — лише в амбулаторній мережі. У Європі хворого веде (і стаціонарно, й амбулаторно) один лікар-психіатр.
У Німеччині забезпеченість ліжками у галузі психіатрії (у стаціонарах і в будинках-інтернатах) становить 15,5 на 100 тис. населення, в Україні — 17,5, де 8,9 на 100 тис. населення становлять стаціонарні ліжка системи МОЗ.
ВЗ Тобто українській психіатрії потрібні революційні зміни?
— Реформа у психіатрії — це не революція, це еволюційний процес, мета таких перетворень — поставити у центр пацієнта. Тому ми активно дослухаємося до пропозицій громадських організацій і запрошуємо їх брати активну участь у реформах.
Передусім треба вирішити два основних питання. Держава має зрозуміти важливість психічного здоров’я і, як наслідок, — затвердити Національну державну програму, спрямовану на його поліпшення. До її втілення мають бути залучені фахівці різних міністерств і відомств, які причетні до цієї проблеми. З іншого боку, суспільство повинне «прийняти» до свого середовища людей із вадами психічного здоров’я, зрозуміти, що їх треба не ізолювати, а інтегрувати у суспільство. Звичайно, досягти цього враз неможливо — німецькі колеги запевнили нас, що при великому бажанні українських фахівців до реформування психіатричної галузі ми впораємося з цим років за 10-15.
Нині йде пошук альтернативних шляхів надання допомоги психічнохворим, за зразок узято німецьку модель надання психіатричної допомоги, яка «найближча» українській і організаційно, і в інших аспектах.
І не потрібно все починати з нуля — можна використати потенціал Міністерства освіти та науки, Міністерства соціальної політики, яке має реабілітаційні центри, є напрацювання громадських організацій, що створюють на кошти грантів певні організаційні і реабілітаційні структури: дитсадки для дітей-аутистів, реабілітаційні центри для людей з розумовою відсталістю тощо. Ми повинні об’єднати зусилля і разом розробити нову модель з огляду на ту, яка є в Європі.
ВЗ Але ж без відповідної глобальної програми змін окремі новаторські зусилля можуть згубитися у «давніх традиціях»…
— Для цього й розроблялася Концепція Державної Програми розвитку системи охорони психічного здоров’я в Україні до 2020 року, яка стане основою для подальшого розвитку цієї системи. До речі, до її розробки залучалися не лише провідні вітчизняні, а й міжнародні експерти. Міжвідомча координаційна рада з питань удосконалення системи надання психіатричної допомоги в Україні на своєму першому засіданні вже її розглянула, далі всі відомства мають надіслати свої пропозиції до цієї Концепції. Адже стратегії в галузі охорони психічного здоров’я потребують міжгалузевої взаємодії та повинні передбачати заходи з урахуванням можливостей багатьох секторів та фахівців різного профілю: освітян, медиків, представників засобів масової інформації, співробітників органів соціального захисту, юстиції, внутрішніх справ та багатьох інших. Це можна назвати історичним моментом, оскільки вперше в Україні проблеми пацієнта почали обговорювати на міжвідомчому рівні і за активної участі пацієнтських організацій. Таким чином, реформи не нав’язуються згори, а орієнтовані на потреби пацієнта. Це нелегко, але справа того варта.
ВЗ В уяві пересічного українця реформування чітко асоціюється зі скороченням ліжок, кадрів…
— Скорочуватимуться лише вільні ліжка. Нині у психіатричних закладах існують відділення і ліжка, розраховані на пацієнтів із непсихотичними захворюваннями (депресії, неврози). Такі хворі можуть лікуватися і в звичайних, соматичних, лікарнях, в окремих відділеннях. Реформа також передбачає відокремлення дитячої психіатрії — ми будемо розгортати ліжка для дітей у дитячих лікарнях загального профілю, а в психіатричних закладах ці ліжка, відповідно, скорочуватимуться. Водночас відбудеться переорієнтування частини стаціонарних ліжок у соціальні, якщо створюватимуться альтернативні заклади, приміром, будинки-інтернати (але не такі, які існують на сьогодні, а з різним набором послуг). Пацієнти отримуватимуть нові форми допомоги, і тільки після забезпечення умов для цього вивільнені ліжка скоротять. А щодо скорочення кадрів, це взагалі не передбачається — їх у психіатрії й без того не вистачає. Забезпеченість галузі в середньому в Україні становить 78%. Найкраща забезпеченість — 100% — у західних областях, у центральних регіонах — 86%, найнижча — на сході та на півдні країни. Краща забезпеченість кадрами у стаціонарах, до того ж у великих містах. А от в амбулаторних закладах у деяких регіонах — менше 50%. Тож реформи передбачають у тому числі й переорієнтацію лікарів зі стаціонарної роботи на амбулаторну.
Не все добре і з підготовкою медичних працівників, які працюють у галузі психіатрії. Вважаю, що місяць передатестаційних курсів та 2 тижні тематичного удосконалення раз на 5 років — надто мало для отримання категорії. Сьогодні фахівцям потрібне безперервне підвищення кваліфікації (як це має місце у Європі). Потрібно, щоб вони брали участь у різноманітних конференціях та форумах, однак далеко не всі фахівці мають для цього фінансову можливість.
Великою проблемою є і соціальна незахищеність кадрів у психіатрії. На сьогодні лікар-психіатр отримує лише 25% надбавки за шкідливі умови праці (однак зарплата медика настільки мала, що ці 25% нічого не вирішують). Таких пільг, як зарахування в стаж року за два — на сьогодні вже не існує, тому багато лікарів-психіатрів сьогодні перекваліфіковуються. Соціальний захист — це проблема державного значення.
Також вважаю не зовсім правильним, що середній медичний персонал вимушений у 50 років виходити на пільгову пенсію або ж продовжувати працювати, але — вже не медичною сестрою, а молодшою медичною сестрою. Адже саме у 50 років людина набуває колосального досвіду роботи. І ми втрачаємо працівника, якого навчили і який готовий працювати у психіатрії (а таких небагато).
ВЗ Ще одна проблема реформ у нашій країні — нестача коштів. Чи затратною буде модернізація психіатрії?
— Реформа у психіатрії дуже затратна — вона потребує коштів і на організаційну перебудову, і на створення мультидисциплінарних команд (збільшення кількості фахівців — соціальних працівників, юристів тощо). Для того, щоб назвати конкретну суму на реформування галузі, слід провести детальний моніторинг її потреб. Поки що ми хотіли б підрахувати економічні втрати від «психічного нездоров’я», які потім можна було б співставити з витратами на реформу психіатрії. На жаль, в Україні взагалі не існує методології подібних розрахунків. Асоціація психіатрів України в 2008 році намагалася порахувати, скільки відсотків загального бюджету охорони здоров’я іде на фінансування психіатричної служби. Так от, у деяких регіонах ця цифра склала від 2% до 7% — ці кошти передусім ідуть на утримання психіатричних лікарень, із яких 80% витрачається на зарплату медикам. На медикаменти та харчування залишається мізерна сума — відповідно 5-20 грн та 10-12 грн на добу на одного хворого. У денних стаціонарах гроші на харчування взагалі не виділяються, хоча наші пацієнти приймають ліки, при вживанні яких хворі потребують нормального харчування. А на покращення матеріально-технічної бази галузі коштів не залишається взагалі. У разі прийняття державної програми буде зроблено відповідні розрахунки необхідних витрат на ці потреби.
Необхідно суттєво збільшити видатки на ліки, на харчування хворих у стаціонарах, передбачити кошти для харчування хворих у денних стаціонарах, оновити обладнання (рентген-апарати, устаткування лабораторій тощо). Потрібні кошти для поліпшення умов перебування хворих, приміром, щоб переобладнати великі палати (на 8-16 місць) на менші. До речі, моніторинг 27 закладів, про який я вже згадувала, також засвідчив, що найбільше проблем саме в цих питаннях: погане матеріально-технічне забезпечення закладів (у деяких регіонах на це десятиліттями не виділяли коштів та й взагалі психіатрія у нас завжди фінансувалася за залишковим принципом), надмірна кількість пацієнтів у палатах, відсутність шафи чи особистої тумбочки для речей, а також умов для прогулянок на свіжому повітрі, неможливість листуватися чи навіть спілкуватися по телефону тощо. Після перевірок місцеві адміністрації таки почали звертати увагу на ці зауваження і виділяти хоча б якісь кошти.
ВЗ Окрім умов для хворих потрібно забезпечити їм ще й правовий захист. З цим часто виникають проблеми?
— Дійсно, для пацієнта важливі не тільки комфортні умови перебування в лікарні, а й ставлення до нього медперсоналу, до того ж це впливає і на результат лікування.
Нині в Україні відпрацьовується багато правових аспектів цієї проблеми, особливо впродовж останніх 3-х років. Приміром, при Уповноваженому ВРУ із прав людини створено Моніторинговий центр із захисту прав пацієнтів із психічними розладами, який проаналізував стан справ у 27-ми психіатричних лікарнях. Відповідний контроль існує і з боку громадських організацій. Стан надання психіатричної допомоги пацієнтам, які не дають згоди на лікування, кожні три місяці перевіряє Генеральна прокуратура України. Таким чином, задіяно серйозні механізми контролю за дотриманням прав пацієнтів. Зрештою, у разі порушення цих прав їхні родичі можуть звернутися до суду. Однак визнаймо: захист прав пацієнтів ще недосконалий — ми відстаємо в цьому питанні від країн Європи. Ми, лікарі, вважаємо, що краще за нас ніхто не захистить права пацієнтів із вадами психічного здоров’я. Але на сучасному етапі психіатричній галузі вкрай потрібні юристи, які вирішуватимуть численні правові питання таких хворих. У 2014 році набуде чинності закон з безоплатного надання юридичної допомоги людям із вадами психічного здоров’я і до кожної психіатричної лікарні будуть прикріплені юристи.
ВЗ А як «вписується» у правове поле питання примусового лікування пацієнтів?
— Примусово госпіталізують у психіатричну лікарню лише тих пацієнтів, які, перебуваючи у стані зміненої свідомості, не можуть дати на лікування усвідомленої згоди або не можуть на достатньому рівні задовольняти свої життєві потреби. З 2000 року на кожного такого хворого протягом 24 годин ми готуємо пакет документів до суду, щоб у судовому порядку довести: людина потребує лікування. Протягом 3-х діб суд викликає хворого та медичного фахівця і на засіданні вирішує, чи є потреба в примусовій госпіталізації.
Раніше лікарі ніколи не працювали з судами і тому нам це дається нелегко. Сьогодні вирішується питання, щоб не лікарі їздили до судів, а представники судів приїздили до лікарень — принаймні така процедура має місце у Європі. Також обговорюється можливість проведення таких судових засідань і в онлайн-режимі. Позитивний 2-річний досвід у цьому питанні продемонстрував пілотний проект в Івано-Франківській області. Зараз його досвід намагаються запозичити Хмельницька та Житомирська області. Також ми почали працювати із судами — наші фахівці читають лекції працівникам судів щодо охорони психічного здоров’я, стану надання медичної допомоги для такої категорії пацієнтів, вирішення питань примусової госпіталізації.
Український НДІ соціальної i судової психіатрії та наркології МОЗ України підписав меморандум про співпрацю з Пенітенціарною службою — для врегулювання проблем між цими двома відомствами.
ВЗ Існує й зворотний бік медалі: як захистити права медпрацівників, адже останнім часом мали місце напади психічнохворих на лікарів?
— Так, зараз дуже багато говорять про захист прав пацієнтів, але практично не говорять про захист прав медиків. У Законі про психіатричну допомогу є відповідна стаття, згідно з якою Кабінет Міністрів України має розробити відповідну постанову. На жаль, її досі немає. На Заході існує тісний зв’язок психіатрів із правоохоронними органами. У нас цей механізм також не відпрацьовано.
ВЗ Тож чи не насторожать ще більше наших громадян заклики до дестигматизації в психіатрії?
— Я не розумію, чому люди бояться пацієнтів із вадами психічного здоров’я. Це ЗМІ зробили таку «рекламу». Під наглядом лікарів-психіатрів перебуває 1 млн 200 тис. населення України, 70% з них мають непсихотичні психічні розлади. І лише у 20-25% (200-250 тис. осіб) — тяжкі психічні розлади, однак, не всі вони перебувають у гострому періоді хвороби. Стан психічного загострення триває лише кілька днів і дуже добре купірується ліками. До того ж люди із психічними розладами дуже рідко порівняно з психічно здоровими людьми скоюють суспільно небезпечні дії (це крапля в морі злочинності). Звичайно, у психіці хворої людини можуть траплятися зміни, які роблять її суспільно небезпечною. Але в родині це обов’язково помітять і викличуть «швидку».
ВЗ А чи спроможна вітчизняна система охорони здоров’я вчасно виявляти таких хворих?
— Особливих проблем із первинною діагностикою немає. Раніше в Україні існувала гіпердіагностика хворих на шизофренію, нині таких хворих реєструється дедалі менше, особливо з таким діагнозом, як «Проста шизофренія». Кваліфікація наших фахівців поліпшується, вони вже вміють розпізнавати численні психічні синдроми згідно з Міжнародною класифікацією хвороб (МКХ-10).
Якщо для первинної діагностики хворого дійсно важко «затягти» до психіатра, то контроль загострення стану пацієнта здійснюється набагато простіше. І з боку лікаря (якщо це вкрай необхідно), і з боку родичів хворого — фахівці пояснюють їм, як контролювати таку людину, на що звертати увагу.
Якщо раніше контрольна група нагляду пацієнтів із вадами психічного здоров’я становила 20%, а диспансерна — 80%, то тепер це співвідношення становить 50% на 50%. Більше того, згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» активний нагляд з боку психіатра визнається певним перевищенням повноважень. Тобто нагляд має бути з усвідомленої згоди пацієнта. І тут важливою є робота психологів із родиною хворого, щоб вони розуміли, як діяти в тій чи іншій ситуації. Психіатри ж не повинні «бігати» і стежити за пацієнтом, щоб не порушувати його права.
Щодо лікування таких пацієнтів — Україна має увесь спектр необхідних для цього ліків, які на сьогодні використовуються у Європі. Однак існує велика проблема доступності пацієнтів до таких препаратів. Державні заклади забезпечені ними в межах асигнувань — з розрахунку 5-20 грн на добу. Краща забезпеченість у стаціонарах, на амбулаторному етапі — гірша. Існує категорія пільговиків, які мають право отримувати ліки безкоштовно, однак через брак коштів (у деяких регіонах виділяється 30 грн на рік) це не забезпечується. Тому пацієнти не завжди мають змогу безперервно приймати ліки. А через вимушені перерви у хворих розвиваються загострення і їм знову потрібне стаціонарне лікування.
Тож реформування психіатричної галузі передбачає вирішення багатьох питань, у тому числі й стигматизації цієї категорії пацієнтів. Суспільство повинне побачити їх не через призму ізоляції, а через усвідомлення того, що люди із вадами психічного здоров’я не мають бути вигнанцями суспільства, вони можуть і повинні жити поряд із нами, а наша місія — допомогти їм.
Розмову вела Наталія ВИШНЕВСЬКА, для «ВЗ»
ТОЧКА ЗОРУ
Ігор МАРЦЕНКОВСЬКИЙ, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України за спеціальністю «Дитяча психіатрія», провідний науковий співробітник Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, доцент НМАПО ім. П.Л. Шупика, кандидат медичних наук
Наказ МОЗ України №400 «Про удосконалення порядку надання психіатричної допомоги дітям» вносить низку досить революційних інновацій. По-перше, йдеться про відокремлення психіатричної допомоги дітям від «дорослої» психіатрії. Для цього буде розгорнуто ліжка на базі багатопрофільних дитячих лікарень. По-друге, діти мають отримувати допомогу безпосередньо за місцем проживання, навчання, а не тільки у психіатричному відділенні. Тож акцент зі стаціонарної допомоги буде перенесено на амбулаторну — задля подолання стигматизації дітей із психічними вадами. Оскільки головним джерелом фінансування охорони здоров’я є обласні бюджети, на них буде покладено реформування системи психіатричної допомоги дітям.
Надзвичайно актуальним завданням є усунення зловживань у дитячій психіатрії, особливо при наданні допомоги дітям соціально незахищених верств населення (сиротам, дітям, позбавленим батьківської опіки, вихованцям інтернатів). Траплялися непоодинокі випадки, коли психіатричні ліжка заповнювалися дітьми із інтернатів, притулків, які не потребували надання психіатричної допомоги в стаціонарних умовах (з метою вирішення виключно соціальних проблем). Офіси Уповноваженого з прав дитини при Президенті України та Уповноваженого з прав людини Верховної Ради зокрема, провели ретельну перевірку дотримання прав дітей у психіатричних лікарнях, інтернатах системи міністерств освіти та соціальної політики (при наданні їм психіатричної допомоги). Було встановлено низку порушень у діяльності медико-педагогічних консультацій МОН, практику безпідставного скерування дітей, зокрема дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, до спеціалізованих шкіл-інтернатів для дітей з розумовою відсталістю. А також випадки скерування таких дітей до психіатричних лікарень «для оздоровлення», «вирішення соціальних питань», встановлення дітям психіатричних діагнозів з порушенням діагностичних критеріїв МКХ-10, які ускладнювали процес усиновлення.
В той час, коли психіатричні ліжка використовувалися не за призначенням, багато дітей із вадами психічного розвитку не мали змоги отримувати кваліфіковану медичну допомогу, бо її просто не було де надавати. Приміром, де діти можуть отримати високоспеціалізовану психотерапевтичну допомогу, скажімо, при анорексії, булімії та інших тяжких розладах харчової поведінки, при невротичних розладах чи розладах спектру аутизму (а це майже 1% дитячої популяції)?
Ми маємо лікувати дітей у тих умовах, у яких хочуть їх лікувати їхні батьки. Однак ми тільки на початку дуже складного шляху реформ. У 2013 році переглянуто покази до санаторно-курортного лікування дітей із психічними вадами — у бік скорочення переліку обмежень (досі їх було дуже багато — практично всі рубрики МКХ-10). Тепер спектр протипоказів звужено лише до гострих тяжких психічних розладів, наприклад: обмеження стосуються дітей із психозами, тяжкими розладами настрою (приміром, депресіями, при яких можливий суїцид). Ці зміни наближають нас до європейських нормативів та стандартів.
Зауважу, що тут ідеться не про санаторно-курортне лікування психічних розладів, а про оздоровлення при загальномедичних захворюваннях. Тож система відбору дітей для такого виду лікування повинна запрацювати з точністю до навпаки.
Система охорони психічного здоров’я дітей в Україні має працювати на інтеграцію дітей з розладами психіки в суспільство, у загальні заклади освіти та охорони здоров’я. Ми маємо не моніторити наших дітей з метою «виловити» когось у стані загострення чи не пустити його до загальноосвітньої школи, санаторію, а виходити з презумпції психічного здоров’я. Дитина повинна мати звичайні права на санаторно-курортне лікування, освіту, інші соціальні послуги, які доступні в громаді. У разі, якщо у дитини є особливі потреби, вона має право на спеціальні освітні та реабілітаційні послуги. Переважна кількість людей із психічними розладами не є соціально небезпечними і мають жити поряд із нами, не відчуваючи жодного дискомфорту. Інакше ми житимемо у дивній державі, яка поділиться на дві частини: психічнохворих та тих, хто їх контролює.
Тобто ми переходимо від однієї системи надання психіатричної допомоги дітям — «утримувати і не відпускати» до іншої — «підтримувати й інтегрувати». Адже наукою доведено: ізоляція дітей призводить до затримки їх розвитку.
2013 рік став визначальним і тому, що вперше в історії дитячої психіатрії незалежної України (хоча й за часів СРСР такого не було) цілеспрямовано виділено кошти на закупівлю препаратів для дітей із психічними розладами. На 10 млн грн закуплені ліки для дітей-аутистів, завдяки чому в багатьох регіонах України змінилося ставлення до проблеми і взагалі до дитячої психіатрії.
Зараз МОЗ України розробляє низку клінічних протоколів стосовно і дитячої, і дорослої психіатричної практики. Це адаптовані до українських умов європейські документи, які мають високий рівень доказовості та перевірену репутацію. Згідно з цими протоколами дітям призначатимуть тільки ті ліки, які відповідають двом принципам — ефективності та безпечності.
Натомість існує інша проблема: значна кількість препаратів, які застосовують у дитячій психіатрії за кордоном, для наших пацієнтів недоступні, бо в Україні вони… не зареєстровані. Недоступними є препарати, які застосовуються при розладах із дефіцитом уваги та гіперактивністю, гіперкінетичних розладах поведінки. Не зареєстровано жодного препарату з групи найуживаніших у дитячій психіатричній практиці лікарських засобів. Компанії-виробники не зацікавлені реєструвати їх у нашій країні. Водночас на вітчизняному ринку є багато препаратів для дітей із психічними вадами, доказовість яких при психічних розладах взагалі не доведена. І це категорично неприпустимо.
