Зверху краще видно — за таким принципом керували радянською медициною. Схоже, нинішній курс реформ не дуже відхилився від «зручного» кута зору. Як на місцях сприймаються ініціативи згори?
Людмила БОРЕЦЬКА, головний лікар Катеринопільської ЦРЛ Черкаської області, депутат районної ради При цьому хочу зауважити: медична реформа має враховувати нинішній процес децентралізації, який відбувається в країні. На сьогодні в нашому районі утворено дві об’єднані територіальні громади, третя — у процесі реєстрації. І ми на власному досвіді відчули всю складність перехідного періоду, коли чинні законодавчі акти та відомчі документи не враховують нових реалій, відсутній механізм взаємодії ОТГ з медичними закладами, що обслуговують населення району, не врегульовано процес функціонування медицини в громадах, не налагоджено співпрацю між первинною та вторинною ланками надання медичної допомоги.
Водночас не всі керівники громад розуміють, який обсяг і рівень медичних послуг має надаватися населенню їх територій. Дехто з них переконаний: нове обладнання і ремонти в амбулаторіях вирішать усі проблеми медицини на місцях. Практика показує, що керівництву громад, які не є фахівцями в медичній галузі, важко зорієнтуватися в багатьох важливих питаннях. Хтось, намагаючись зекономити бюджет, уже скорочує медичні кадри. При цьому не враховуються ані функції лікарів, ані обсяги їх роботи (а сільське населення — це переважно люди похилого віку із хронічними захворюваннями), ані необхідність профілактичної роботи.
Очільники громад не вважають за потрібне узгоджувати свої рішення щодо кадрових питань, і почасти скорочення медичних працівників на місцях відбувається за принципом «угодний—неугодний». Натомість керівники громад повинні забезпечувати надання медичної допомоги населенню у рамках дії законів України та вимог Міністерства охорони здоров’я. Адже законів на їх територіях ніхто не відміняв!
Не менш гостро постає питання, хто надаватиме вторинну медичну допомогу населенню громад. Новітнє обладнання в сільській амбулаторії — це добре, але саме по собі воно не вирішує проблем — потрібні кваліфіковані фахівці. Тому, на мою думку, функції вторинної ланки повинні бути сконцентрованими на рівні району. Бо виходить, що «первинку» ми наближаємо до населення, а «вторинку» віддаляємо.
Ми постійно працюємо з представниками громад, пояснюємо особливості організації надання медичної допомоги і те, чим мають займатися медичні працівники різних ланок. Наприклад, віднині профілактика онкозахворювань — прерогатива сімейних лікарів і медсестер загальної практики-сімейної медицини. Натомість очільники громад очікують, що задля цього до них приїздитимуть медики з району і, як раніше, тягнутимуть усе на своїх плечах, а вони (громада) спостерігатимуть за процесом.
Цікавий момент: ми зробили детальний розрахунок кількості мешканців кожного населеного пункту, пролікованих у нашій районній лікарні, тобто тих, хто отримав медичну допомогу вторинного рівня, і виставили громадам рахунки за ці послуги, а у відповідь почули: «Грошей немає. Викручуйтесь, як можете». На жаль, під реформи не напрацьовано жодних законодавчих норм, які передбачають перерахунок коштів ОТГ для лікування пацієнтів на вторинному рівні. У яке становище заганяють такі половинчасті реформи медиків і хворих? Лікарі вторинної ланки не мають права відмовити мешканцям району в лікуванні, водночас змусити громади заплатити за них ми також не можемо. А де брати кошти?
Субвенції, котру громади перерахували на початку року на районну лікарню, не вистачає на її утримання, тож заклад навряд чи зможе дожити до кінця року. Добре, що існує ще районна влада, яка нас підтримує. Зокрема, на підготовку закладу до зими та вирішення термінових питань на черговій сесії виділено 1 млн грн з районного бюджету — їх витратили на енергоносії, забезпечення функціонування транспорту, ліки для хворих, зокрема пільгових категорій (нині безкоштовно лікуємо багатьох учасників АТО). Однак цих коштів не вистачить. Тож знову звертатимемося до районної влади і проситимемо допомоги «на зимівлю». А що буде, коли залишаться лише громади?
Дехто з керівників ОТГ заявляє: населення може обрати для обслуговування іншу лікарню. Теоретично — так. Однак усе населення громади в сусідній район не поїде. Та й чому вони вважають, що інший медичний заклад надаватиме медичну допомогу жителям їх громад, не отримавши для цього коштів? Однак поки що реалії невтішні: захоче ОТГ — виділить частину субвенції, не захоче — на те й самі собі пани. Тобто діяльність районної лікарні повністю залежить від суб’єктивного рішення керівника громади. Добре, останні реформи сприяли покращенню матеріальної бази первинки, але ж не можна забувати, що населенню громад знадобиться і вторинна медична допомога, яка нині опинилася в критичному стані.
На мою думку, у кожній громаді повинен функціонувати центр первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД), а не просто амбулаторія загальної практики, де працюють лише сімейний лікар та сімейна медсестра. Вони не зможуть надати населенню громади якісну медичну допомогу. А ЦПМСД виконував би функцію медичного закладу. Адміністрації (бухгалтери, завідувачі відділу кадрів, фінансисти) там не потрібні — вони є у складі управління громадою, тож кошти краще зекономити. Саме за таким зразком організовуємо медичний простір у Мокрокалигірській громаді, котра переймає досвід Польщі. Ми тісно з ними співпрацюємо і тішимося з того, що бодай в окремих громадах дбають про своє населення, про доступність і первинної, і вторинної медичної допомоги. На жаль, це швидше виняток, аніж правило.
Анжеліка ЦМОКАЛЮК, заступник головного лікаря Ємільчинської ЦРЛ Житомирської області Наразі кількість населення в нашому районі зменшується, а відтак, дедалі менше народжується дітей. У 2013 році в нас було 300 пологів, у 2015-му — уже 200, із яких лише 30 — за межами району. Це ті вагітні, котрих ми вимушені були направити до обласного перинатального центру з екстрагенітальною патологією. Узагалі ж наші жінки прагнуть народжувати ближче до домівки. Більше того, є «медичні туристки» з інших областей — небагато, але їх довіра до нашого пологового відділення тішить. Думаю, зниження показників народжуваності нині спостерігається по всій області та й в Україні в цілому. Однак я не вважаю, що це має стати приводом до закриття пологових відділень з невеликою кількістю пологів, якщо там працює добре навчений персонал і створено всі необхідні умови. Інакше жінки народжуватимуть в автомобілях екстреної допомоги або й взагалі вдома — не кожна роділля має можливість вчасно доїхати до міжрайонного пологового центру, особливо такими дорогами, як у нашому районі (проїхавшись ними, й здоровий захворіє!). Такий «сервіс» — прямий шлях до зростання показників травмування дітей під час пологів, збільшення кількості випадків тяжких асфіксій у новонароджених, пологових кровотеч у матерів і мертвонароджень. Доведу це на конкретному прикладі. Якщо машина швидкої допомоги транспортує хворого в міжрайонний центр, то її в районі немає близько трьох годин, адже півтори години треба їхати до центру, стільки ж — назад, та ще потрібен час на обслуговування самого виклику. Раптом трапляться пологи, хто приїде? Про який вчасний доїзд до міжрайонного центру можна говорити за недостатньої забезпеченості медичним транспортом, персоналом, неймовірного бездоріжжя?!
Потрібно не скорочувати районні пологові відділення з «ненормативною» кількістю пологів, а дбати про них і розвивати. Наприклад, завдяки умовам і можливостям нашого пологового відділення Ємільчинська ЦРЛ першою в області (після закладів третинного рівня) здобула статус «Лікарня, доброзичлива до дитини». Ми найперші серед районних закладів (у рамках одного з міжнародних проектів) почали інформаційну роботу з вагітними щодо поведінки під час пологів, користі раннього прикладання до груді та грудного вигодовування і одними з перших серед ЦРЛ області запровадили спільне перебування матері та дитини. Це було майже двадцять років тому. Тобто тоді ми посідали передові позиції, а сьогодні, виходить, — «відсталі» й непотрібні?
Не варто зневажливо ставитися до населення на місцях — нові «віяння» не повинні «списувати з рахунків» потреби віддалених сіл і їх мешканців.
