Статистика, як і Феміда, може бути сліпою — кількість офіційно зареєстрованих випадків професійних захворювань у лікарів вражає своєю «скромністю». Незалежні ж дослідження підтверджують: дедалі частіше «професійними» хворобами лікарів стають інфаркти, інсульти, нервове виснаження. Однак навіть у разі захворювання на туберкульоз, СНІД чи гепатит важко довести їх «робоче» походження. Чому медики виявилися заручниками власної професії — і як розірвати замкнене коло?
ВЗ На які хвороби найчастіше страж-дають лікарі і яка частка вини в цьому їх професійної діяльності?
Іван ПАРПАЛЕЙ, професор кафедри гігієни праці і професійних хвороб НМУ імені О. О. Богомольця, доктор медичних наук, професорВЗ На яку небезпеку здебільшого наражаються люди в білих халатах?
— Основними шкідливими факторами для лікарів є біологічний (вони часто або й постійно контактують з інфекцією), статичне та психоемоційне перенавантаження (лікар постійно приймає важливі рішення, часто в екстремальних ситуаціях), токсичні й алергізуючі чинники, порушення добового ритму сну та відпочинку, тривалий контакт з антибіотиками та іншими фармацевтичними препаратами тощо. До того ж, вплив цих факторів здебільшого є комбінованим. Звідси й наслідки. Спеціально створена нами комісія, яка вивчала захворюваність лікарів у м. Київ, з’ясувала: лише 3% хірургів вважають себе практично здоровими, серед терапевтів таких близько 5%, педіатрів — до 12%. У решти виявлено ту чи іншу патологію. Зауважу, що ми оцінювали показники захворюваності з тимчасовою втратою працездатності лікарів цих спеціальностей порівняно з аналогічними показниками робітників промислових підприємств столиці, які також зазнають поєднаного впливу фізичних і хімічних факторів. Отже, виявилося, що медичні працівники за деякими показниками хворіють навіть частіше, ніж робітники, які працюють у шкідливих умовах (це стосувалося не лише інфекційних захворювань, а й, наприклад, злоякісних новоутворень). Додамо й вплив на лікарів психоемоційних факторів, який спричиняє розвиток невротизації у вигляді набутої тривоги, що призводить до неадекватної емоційної реакції та емоційного виснаження у майже 70% хірургів, 29% терапевтів і 32% педіатрів. Аналіз засвідчив: низький рівень набутої тривоги (тобто норма) виявляється тільки у 2%, середній — у 51%, високий — у 43% лікарів, при цьому в осіб із групи порівняння аналогічні показники становили 66, 22 і 1%. Непокоїть той факт, що за повідомленнями медичних працівників, ураження емоційної сфери в лікарів проявляється редукцією професійних обов’язків (у 40% хірургів і терапевтів і майже у 48% педіатрів).
Високим рівнем порушень з боку нервової системи пояснюється і висока частота функціональної та органічної патології в лікарів. Зокрема поглиблене клініко-інструментальне обстеження згаданих груп встановило наявність у майже 80% лікарів захворювань нервової системи, у 45% — серцево-судинних хвороб, у 75% — більше двох захворювань одночасно.
У хірургів зареєстровано найвищий рівень патології нервової системи (більша відповідальність, більше стресів), на другому місці у них — патологія серцево-судинної системи, на третьому — хвороби травного тракту. Адже в нас ніхто не дбає, щоб людина вчасно поїла на роботі. У деяких лікарнях з метою економії навіть забороняють включати електрочайники! Також встановлено, що кількість скарг лікарів практично за всіма пунктами зростає зі збільшенням професійного стажу, що підтверджує зв’язок їх хвороб зі шкідливим впливом факторів виробничого середовища. Пік показників захворюваності лікарів на нервові та серцево-судинні недуги припадає на період роботи за спеціальністю понад 20 років.
Незадовільним є і стан здоров’я працівників швидкої допомоги. Часто лікарі виходять на зміну з показниками високого артеріального тиску, за яких свого пацієнта давно б відправили на лікарняний. А в лікаря вибору немає — у нього виклики або 2-3 операції, і він один чергує в лікарні. А якщо під час операції в нього станеться інсульт чи інфаркт?
ВЗ Хто за це відповідатиме?
— На жаль, ніхто. Цією проблемою в державі всерйоз не цікавляться. Хіба що медичні профспілки. Але вони можуть лише бити на сполох, натомість діяти має влада. А хто реагує на те, що в м. Київ щороку серед медичного персоналу офіційно реєструється в середньому 20-24 нових випадки захворювання на туберкульоз? Згідно із чинним законодавством, якщо це викликано контактом із хворим, медпрацівник має право на встановлення професійного захворювання і відповідну компенсацію. На жаль, лише у 10-20% випадків такий зв’язок вдається підтвердити, решті відмовляють: мовляв, наразилися на інфекцію в побуті. Бо ніхто не зацікавлений виплачувати великі компенсації. Так само немало випадків зараження лікарів ВІЛ-інфекцією, вірусними гепатитами, а спробуй доведи, що лікар інфікувався на робочому місці. Його швидше звинуватять у тому, що не вдягнув рукавички, неправильно користувався засобами захисту тощо. Хоча в жодному документі немає пункту «сам винуватий». Якщо людина заразилася на роботі, вона має право на встановлення факту профзахворювання.
ВЗ Хто допоможе лікарям, яких і без того звинувачують у круговій поруці?
— Потрібно, щоб медогляди лікарів як особливого контингенту, що працює в шкідливих умовах, здійснювала медкомісія високого рівня (доценти, професори). Зрозуміло, що лікар першої категорії не зможе сказати завідувачу свого відділення: «У вас зовсім не те захворювання, яке ви запідозрили». Не виключений і тиск на такого лікаря. Також має бути спеціальна медсанчастина, де працівники галузі зможуть лікуватися, там же реєструватимуть їх захворюваність, вноситимуть дані в єдину базу, тоді матимемо й об’єктивну статистику, і реальні цифри потреб в оздоровленні працівників галузі. Зрештою, головне завдання таких медсанчастин — не лише контроль, а й турбота про повернення лікарів «до лав». Адже, якщо в лікаря розвинулася хвороба, це не означає, що його потрібно звільняти. Йому слід допомогти, у тому числі і з профілактикою. Натомість на сьогодні навіть не всі кардіологи розуміють, що, скажімо, пацієнт із гіпертонічною хворобою не повинен працювати в умовах шуму, у нічний час тощо. Його лікують із застосуванням найсучасніших методик і препаратів, а після повернення на «шумну» роботу хворий у перший же день потрапляє до лікарні з гіпертонічним кризом. Тому опікуватися цією категорією пацієнтів має спеціальна комісія, яка знає особливості професійних захворювань, зокрема до її складу повинні входити профпатологи. На жаль, у поліклініках створюють комісії з лікарів, які не обізнані зі шкідливими факторами роботи різних категорій працівників. Що вони можуть рекомендувати під час профоглядів? Раніше бодай у СЕС існували відділи гігієни праці, де лікарі-експерти, гігієністи знали, які чинники шкодять за тих чи інших умов, слідкували за цим на підприємствах. Нині все зруйнували.
ВЗ Казали, що буде все, як у Європі. Хто там слідкує за гігієною праці?
— На жаль, нам ще далеко до Європи в цьому плані. У нас немає відповідних інспекцій і експертів, як там. Коли вони будуть і хто їх навчить — невідомо. А людям потрібно працювати… Тому проблема професійної захворюваності, диспансеризації лікарів невіддільна від загальної проблеми профзахворюваності в Україні. На жаль, нині ці питання українською владою майже не контролюються. За статистикою різко зменшилась кількість осіб із професійною захворюваністю в усіх галузях, адже такі діагнози просто не встановлюють. Хворі є, але система їх виявлення зруйнована. Натомість у країнах Європи зовсім інша схема встановлення «професійного» діагнозу. Тому, наприклад, у Швеції рівень профзахворюваності в 10 разів вищий, ніж в Україні. Там робітник сам подає відповідну заяву роботодавцю, якщо вважає, що стан його здоров’я погіршився у зв’язку з професійною діяльністю (наприклад, болить голова через постійне перебування за комп’ютером). Це одразу потрапляє в базу даних як «хвороба виснаження від роботи». Роботодавець звертається до інспектора, котрий, як правило, підтверджує діагноз професійної хвороби. Спеціальні комісії експертів перевіряють не всіх робітників, часто просто зважають на обставини, і діагноз професійного захворювання підтверджується. Наприклад, навіть гіпертонія в деяких країнах може трактуватись як професійна хвороба.
У нас зовсім інші підходи. Лікар, який підозрює в пацієнта професійну хворобу, подає запит у СЕС. Санітарний лікар вивчає умови праці, перевіряє їх на відповідність нормам, і діагноз профзахворювання встановлюється лише, якщо людина довго працює в шкідливих умовах і не страждала раніше на таку хворобу. Механізм доволі складний, але майже на 100% безпомилковий. Крім того, в Україні існує перелік професійних хвороб.
Це офіційний документ, тому не внесені до нього патології не можна назвати професійними.
У деяких країнах Європи такого переліку не існує взагалі або він дуже короткий. Будь-яку хворобу можна визнати професійною. Як приклад: один із парламентарів Швеції довів, що його алкоголізм є професійним захворюванням, бо йому часто доводилося зустрічатися з колегами в неформальній обстановці. У нас таке не проходить. Наша система з точки зору методики виваженіша, але її принципів зараз практично не дотримуються.
ВЗ Чи існує вихід? Що зробити, аби лікарі хворіли менше?
— МОЗ України має внести зміни до Наказу від 21.05.2007 р. №246 «Про затвердження порядку проведення медичних оглядів працівників певних категорій» у частині організації попередніх і періодичних профоглядів лікарів основних фахів, а також розробити уніфіковані облікові та статистичні документи стосовно стану здоров’я медичних працівників, відновити ведення загальнодержавного реєстру захворюваності з тимчасовою втратою працездатності. Також необхідно розробити нові науково обґрунтовані показники виробничого навантаження хірургів, терапевтів і педіатрів (їх має затвердити Кабінет Міністрів України). Департаменти охорони здоров’я на місцях повинні створити спеціалізовані медичні комісії та запровадити суворий контроль якості їх роботи щодо диспансеризації медичних працівників, а також організувати їх планове оздоровлення (за диспансерними групами). Якщо держава не приділить належної уваги цій проблемі, матимемо сплеск професійної захворюваності в галузі та й у країні в цілому.
Розмову вела Світлана Тернова, «ВЗ»
Точка зору
Володимир ФЕСАН, головний технічний інспектор з праці Профспілки працівників охорони здоров’я УкраїниНа сьогодні нас найбільше турбує проблема належного розслідування випадків профзахворювань, адже одне з його основних завдань — розробка та втілення профілактичних заходів, які можуть і повинні запобігти виникненню аналогічних випадків у майбутньому. У 2011 р. було змінено порядок розслідування нещасних випадків і профзахворювань на виробництві, унаслідок чого ліквідували процедуру розслідування гострих професійних захворювань. А саме до останніх належать інфекційні профзахворювання, випадки яких мали вивчати комісії закладів охорони здоров’я протягом трьох днів. Одразу після цього можна було розробляти і впроваджувати профілактичні заходи. Нині залишається лише процедура розслідування хронічних профзахворювань. У кращому випадку вона може завершитися за 21 робочий день. Якщо ж ми говоримо про інфекційні захворювання, то розуміємо, що ці випадки можна розслідувати, зробивши необхідні обстеження, аналізи, доки триває гостра фаза. А якщо людина 21 день ходитиме по інстанціях з інфекцією замість того аби лікуватися, можна уявити, до яких ускладнень це призведе — як для хворого, так і для оточуючих. Ми вимагали повернути старий порядок розслідування гострих профзахворювань, однак не знайшли розуміння ані в МОЗ, ані у Фонді страхування від нещасних випадків на виробництві і профзахворювань (далі — Фонд), ані навіть у комітеті Держгірпромнагляду. Під час епідемії каліфорнійського грипу, коли виникла проблема із захворюваністю медиків на цю інфекцію, у Держгірпромнагляді нам прямо заявили, що це не їх справа, у них немає відповідних спеціалістів, мовляв, самі розбирайтеся. Та й матеріальна зацікавленість стимулює таку поведінку, бо якщо розслідуєш — компенсуй. Фонду це не вигідно.
Далі — більше. Із розробленого у 2014 р. Держгірпромнаглядом нового проекту порядку розслідування нещасних випадків на виробництві процедуру розслідування профзахворювань (як гострих, так і хронічних) взагалі вилучено! Чи сприятиме таке ставлення до розслідування профзахворювань вирішенню проблеми? Переконаний — ні.
Сьогодні Україна орієнтується на країни Європи. Але ж там роботодавці піклуються про умови праці, які б не спричиняли профзахворюваності. І вся система спрямована на її профілактику, на запобігання ризикам, уникнення нещасних випадків (належне забезпечення спецодягом, засобами індивідуального та колективного захисту).
На жаль, українські медики працюють в інших, небезпечних для здоров’я, а іноді й життя, умовах. Два роки тому галузева профспілка спеціально вивчала це питання і виявила, що навіть за офіційними даними забезпеченість медпрацівників санітарним і спецодягом становить приблизно 60% (враховано навіть ті випадки, коли люди купують такий одяг за власні кошти, хоча їх мають забезпечувати ним безкоштовно). Не можна порівняти і стан обладнання, яким користуються наші медпрацівники і їх колеги за кордоном (у нас рентгенапарати працюють по 30-40 років, не набагато кращий стан автотранспорту, фізіотерапевтичного обладнання — вони також не оновлюються по кілька десятиріч), рівень забезпеченості одноразовим інструментарієм, засобами догляду за хворими тощо. Навіть на так звані оздоровчі (розмір яких навряд чи допоможе оздоровитися), на які відповідно до п. 4 Постанови КМУ від 30.08.2002 р. №1298 мають право всі працівники закладів охорони здоров’я, не завжди можна розраховувати через брак коштів на цю виплату.
Ще однією слабкою ланкою виявився контроль за умовами праці. На сьогодні ДСЕС — на шляху в небуття. Ті ж органи, які ще могли б контролювати ситуацію, підпали під мораторій на перевірки установ і підприємств (зайти туди вони можуть лише з дозволу Кабінету Міністрів України або після того, як нещасний випадок уже стався — за рішенням суду). Нічого доброго ми не очікуємо і в перспективі. Навіть ті кошти, які були передбачені Законом України «Про охорону праці» (0,2% від фонду оплати праці), зі зміною законодавства у 2014 р. тепер уже не обов’язково потраплять до сфери поліпшення умов праці та підвищення безпеки медпрацівників (цю норму вилучили). На жаль, непоодинокими є випадки, коли ці кошти адміністрація закладів використовує на інші потреби (а такі завжди знайдуться, наприклад, ремонт приміщення тощо). Тому ми рекомендували обласним організаціям нашої Профспілки зобов’язати роботодавців (через колективні договори) передбачати кошти на забезпечення працівників санітарним і спеціальним одягом, спецхарчуванням, а також на проведення атестації робочих місць за умовами праці й медичних оглядів працівників закладів охорони здоров’я. Такий спосіб боротьби за право на належні умови праці — сьогодні єдиний і найдієвіший. Адже невиконання пунктів колективного договору — це підстава розірвати контракт із керівником закладу.
На тлі озвучених проблем доброю новиною є прийняття у 2014 р. гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та безпечності факторів виробничого середовища. Попередня класифікація містила обмежену кількість таких факторів, у нинішній значно розширено цей перелік, що допоможе краще визначати наявні шкідливі фактори під час атестації робочих місць і суттєво впливати на умови праці медиків, а отже, і на стан їх здоров’я та рівень профзахворюваності. Щоправда, не всі задоволені таким нововведенням — дехто з урядовців намагається обережно його «обійти», однак законом передбачено, що ця класифікація відтепер має використовуватися у всіх нормативних актах, і ми будемо наполягати, щоб її застосовували повною мірою. Адже спектр нових вимог не тільки ширший, а й сучасніший.
