Теплий комфортний кабінет Департаменту охорони здоров’я Чернівецької облдержадміністрації Юрій Лесюк змінив на підвал Попаснянської центральної районної лікарні. І на місяць із чиновника перетворився на лікаря-інфекціоніста та асистента військових хірургів. Каже: у прифронтових населених пунктах катастрофічно бракує медиків, тому і керівникам медзакладів, і звичайним лікарям радить виходити із зони комфорту та їхати допомагати на Схід.
Снаряди навчився розрізняти за звуком
Юрій ЛЕСЮК, заступник директора Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА На лікаря, який їде добровольцем від Першого добровольчого медичного шпиталю ім. Миколи Пирогова, готується наказ по Антитерористичному центру. На його підставі оформлюється відрядження, а на основному місці роботи зберігається заробітна плата. Це дає відчуття захищеності. Добровольчий медичний шпиталь ім. Миколи Пирогова працює у двох напрямках: перший — медична евакуація, коли лікарі забезпечують транспортування хворих із передової на проміжні медичні пункти, другий — допомога закладам охорони здоров’я прифронтових територій. Я поїхав працювати у Попаснянську ЦРЛ саме за другим напрямком.
З’ясувалося, що лікарня розташована практично на передовій: уже за 400 метрів — блокпост. Мене разом з двома військовими хірургами із Харкова поселили у фізкабінеті, розміщеному в підвалі лікарні. Спочатку дивувався: як можна там жити?! Та вже в перший вечір, коли зовсім поруч розривалися міни і від цього здригалися стіни, зрозумів: фізкабінет — одне з найбезпечніших приміщень. Щодня з 5-ї години вечора і до ранку тривали обстріли. Уже за кілька днів я навчився за звуком розрізняти, коли снаряд летить з нашого боку, а коли — від ворогів.
А ще мене дивував такий факт: коли ввечері починалися обстріли, біля місцевого бару молодь продовжувала невимушено пити пиво, а на дитячих майданчиках (точніше — на тому, що від них залишилося) гуляли мами з дітками. Потім в одну мить усі кудись зникали: місцеві знали, коли сепаратисти розпочинатимуть прицільний обстріл.
ВІЛ-інфіковані Попасної відрізані від діагностики
Удень я вів прийом у «Кабінеті довіри» поліклініки Попаснянської ЦРЛ. Обслуговував хворих з інфекційною патологією, зокрема ВІЛ-інфекцією/СНІДом. У районі величезна проблема: повністю відсутня діагностика на наявність ВІЛ. Найближча медична лабораторія — у місті Сіверський Донець, лише там можна підтвердити наявність хвороби. Окрім того, є обстеження, які ВІЛ-інфікованим необхідно робити регулярно, аби визначити рівень імунітету та скоригувати лікування. А дорога до Сіверського Дінця розбита снарядами, постійно обстрілюється. Тож місцеві хворі фактично відрізані від повноцінної діагностики.
Ми навіть не могли чітко визначити, чи багато в Папасній ВІЛ-інфікованих, бо на проведення елементарних скринінгових досліджень ресурсів немає. Неурядові організації, які допомагають із цим, наприклад, у Чернівецькій області, на прифронтових територіях не працюють. Тож за консультацією зазвичай зверталися ті місцеві жителі, яким діагноз встановили ще до війни. На щастя, антиретровірусними препаратами ці люди забезпечені повністю. На відміну, до речі, від мешканців окупованих територій — там ВІЛ-інфіковані не лікуються взагалі, ліки їм не надходять.
Первинна ланка у прифронтових районах не працює
Тільки-но погіршувалася погода, до лікарні масово зверталися бійці з передової, потерпаючи від ГРВІ, на тлі яких загострювалися хронічні недуги: гайморит, бронхіт, пневмонія. Їх привозили фельдшери. Призначаючи лікування, цікавився, чи є ліки, зокрема антибіотики. Практично всі медпрепарати були в наявності.
Зараз лікарськими засобами передову добре забезпечує держава, крім того, допомагають волонтери. За місяць, протягом якого я працював у Попасній, привезли три автівки гуманітарної допомоги. Вироби медичного призначення обліковували військові медики, частину передавали фельдшерам, решту залишали в Попаснянській ЦРЛ. Нічого не розкрадали і не дерибанили, бо там наразі працюють ті, хто реально хоче допомогти.
Також військові часто звертаються до лікарів зі скаргами на біль у хребті. Причому страждають від нього як 50-річні, так і 20-річні бійці. Важка амуніція — бронежилет та зброя — роблять свою справу. Хребет не витримує постійного навантаження, тому після демобілізації хлопцям дуже важливо пролікуватися і пройти курс реабілітації.
Вкрай необхідна медична допомога і місцевим мешканцям. Річ у тім, що тут узагалі не працює первинна ланка, тобто хворі до останнього лікуються вдома і тим, що є під рукою. А коли не допомагає — приходять до Попаснянської ЦРЛ, звісно, вже з ускладненнями.
Якось до мене звернувся місцевий мешканець, у якого на тлі пневмонії загострилася бронхіальна астма. Я запитав, хто його сімейний лікар, чи звертався він до нього? Пацієнт відповів: «Я не знаю, хто це такий… Лікувався вдома гарячим чаєм, поки зовсім зле не стало». А оскільки немає сімейної медицини, до людей просто не доходить інформація. Зокрема, тут не знають про програму «Доступні ліки», тож хворий не міг навіть той самий «Сальбутамол» для зняття астматичного нападу отримати безкоштовно.
Коли стикаєшся з такою безпорадністю, розумієш, як важливо для тутешнього населення, аби приїжджали цивільні медики, здатні допомогти.
Вночі асистував військовим хірургам
У вечірній та нічний час доводилося допомагати військовим лікарям надавати медичну допомогу військово-службовцям і цивільному населенню. Річ у тім, що в Папаснянській ЦРЛ немає цілодобового посту лікарів. Фахівці не чергують ані в реанімації, ані в хірургії, тому ургентними хворими займалася так звана група підсилення: лікар-доброволець і двоє військових хірургів із Військово-медичного клінічного центру Північного регіону.
Саме в червні 2017 року загострилася ситуація під Жолобком, і до нас привозили багато поранених. З передової на санітарному автомобілі фельдшер доправляв постраждалих на етап проміжної евакуації — у Попаснянську лікарню. Військові лікарі стабілізували стан хворого, а я за потреби асистував їм, робив перев’язки. А потім тим же санітарним транспортом — як правило, розбитим стареньким УАЗом — перевозили пацієнта в стаціонарний госпіталь міст Часів Яр чи Бахмут. Мені доводилося допомагати в транспортуванні поранених. Водій і медик, які везуть у «таблетці» постраждалих, обов’язково надягають бронежилет і шолом. Дорога розбита «Градами» та постійно обстрілюється, тому їхати треба дуже швидко. Звісно, санітарний транспорт не витримує такого навантаження — старі УАЗи конче потребують заміни.
Сучасний чиновник — це передусім менеджер
У такій складній ситуації, яка нині склалася на Сході України, люди гуртуються, тож виходить хороша командна робота. У Попасній я побачив, що таке військове братство, як люди допомагають один одному. Бачив, як майори переживають за пораненого солдата і страждають, коли доводиться повідомляти рідним про загибель військовослужбовця. Усе це змінює світосприйняття: ті речі, які здавалися вкрай важливими на мирній території, втрачають свій сенс під свистом куль і вибухами мін. У перші дні після повернення додому було трохи складно адаптуватися до мирного життя. Там, у Попасній, — постійна напруга, цілодобова готовність. А в Чернівцях — тихо, і ти, зайшовши до свого кабінету, як ніколи раніше усвідомлюєш: сучасний чиновник від медицини — це передусім менеджер, який працює для людей, вирішує їх проблеми, робить усе, аби медичне обслуговування було доступнішим. А не той керівник радянського зразка, котрий тільки перевіряє і підписує накази.
Нині в Україні все по-іншому. Через біль і втрати на Сході ми змінюємося. І тут, на мирній території, не маємо права зрадити тих, хто ціною свого життя береже наш спокій.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
