В Україна судові позови до лікарів — поодинокі випадки, на відміну від інших країн. Однак там існують певні відмінності в роботі над лікарськими помилками, отож, і у визначенні того, що лікар мав знати та міг передбачити.
Це логічний крок, адже, якщо лікарські помилки повторюватимуться тільки тому що хтось не бажає їх враховувати, якість медичної допомоги та імідж професії знизяться. Тож коли не йдеться про кримінальну чи цивільну відповідальність лікаря, тільки медична спільнота може визначити, чим зумовлений дефект надання медичної допомоги (непрофесійною поведінкою фахівця чи зовнішніми обставинами). Жоден чиновник (на рівні медичного закладу, департаментів різних рівнів чи навіть профільного Міністерства) ніколи не зможе належним чином оцінити професійність лікаря: наскільки він врахував наукові доктрини, надбання практики тощо. Це розуміють в усьому світі, тому подібну оцінку довіряють авторитетним фахівцям, які щоденно працюють із хворими, досягають успіхів у їх лікуванні. Тож і в Україні такий підхід можливий лише в разі становлення лікарського самоврядування. Саме становлення, а не просто прийняття відповідного закону. До того ж потрібно, аби члени кваліфікаційних комісій працювали на добровільних засадах, поєднуючи таку роботу з лікарською практикою. Бо якщо їх завести туди «на зарплату», вони «засідатимуть» в комісіях десятиліттями, породжуючи нову корупцію.
Але поки що українським лікарям не залишається нічого іншого, аніж вчитися на власних помилках в дуже тісному колі колег, яким довіряють, і захищатися від безпідставних звинувачень з усіх боків. Що їм у цьому допоможе?
Інформована згода пацієнта необхідна, але недосконала
Інформована згода пацієнта, котру на сьогодні розроблено в Україні, недостатньо захищає як самих пацієнтів, так і лікарів — вона занадто узагальнена. Однак її обов’язково потрібно брати.
По-перше, цього вимагає наказ МОЗ, по-друге, вона все-таки гарантує бодай якийсь захист. Втім, краще доповнити її додатковими формами чи бланками, розробленими в межах конкретного закладу. В Україні така практика вже існує. Як то кажуть, береженого бог береже. Недаремно ж у багатьох країнах світу інформовану згоду в пацієнта беруть кілька разів: на етапі прийняття рішення щодо лікування, у період підготовки до операції в стаціонарі, а іноді й безпосередньо перед тим, як він зайде в операційну. Тобто хворий тричі подумає, лікар тричі підстрахується, аби його не звинуватили в маніпуляції свідомістю пацієнта, наприклад,з метою заробітку тощо.
Найбільше конфліктів лежить у площині комунікації
Інформована згода більше орієнтована на процес лікування, тоді як пацієнти — на його результат (часто такі очікування є завищеними). Наприклад, для когось дуже важливо, чи зможе він після операції танцювати, виконувати певний вид робіт, вести звичний спосіб життя. Якщо лікар і пацієнт про це не говорили, можуть виникнути претензії, мовляв знав би, не погоджувався б на втручання. Тому лікар не повинен економити час на розмові з пацієнтом. Він зобов’язаний надати відповіді на якомога більше запитань і зафіксувати (бажано) їх у будь-якій формі. Адже левова частка позовів пацієнтів до лікарів за кордоном стосується саме завдання моральної шкоди.
Україну така хвиля може накрити в найближчій перспективі. Натомість комунікація дасть змогу вирішити більшість проблем із пацієнтом, навіть на етапі подання позову до суду. Але тоді вже вона відбувається за посередництвом юристів. І практика свідчить: отримавши вичерпну інформацію, пацієнти часто відмовляються від позовів. Чому не зробити це набагато раніше? Наприклад, лікар не повинен обмежуватися поясненням на зразок: «Ця операція дійсно складна, є ризики, але ж лікувати хворобу треба». При цьому він має на увазі, що без операції хворий помре, а пацієнт своєю чергою вкладає в слова лікаря своє розуміння його фрази «потрібно лікуватися» — вживання пігулок.
Або інший приклад: лікар попереджає пацієнта, якому встановили імпланти, що курити шкідливо. А якщо не попереджає? Якби ж лікар чітко сказав, що імпланти не приживуться, коли хворий не відмовиться від шкідливої звички на 3 місяці, і нова операція обійдеться в конкретну суму, це було б переконливим аргументом.
Економимо час, підвищуємо поінформованість пацієнтів
Дехто вважає: аби в лікарні працювали юристи, лікарі були б краще захищені. Але це найменше стосується взаємовідносин з пацієнтами. Краще розробити внутрішні положення про те, як брати відмови в пацієнтів, хто має з ними спілкуватися в разі загрозливих для життя станів тощо. Зрештою, лікарі добре знають, які саме конфліктні ситуації найчастіше трапляються у їх закладі, тож подібні локальні акти внесуть ясність у їх вирішення, визначаючи певний алгоритм дій для лікаря. Важливо тільки, аби вони не суперечили чинному законодавству.
Також пацієнтам потрібно надати наочну інформацію про те, як відбуваються ті чи інші процедури, аби не читати щоразу лекцію на цю тему. Бо часто уявлення пацієнтів про те, як має працювати лікарня, не збігаються з реальністю. Але така інформація має бути подана популярно — не треба обвішувати стіни лікарень витягами із законів, наказів і підручників.
Максимум уваги історіям хвороб
Під час розгляду медичних справ найбільше уваги приділяють висновкам судово-медичної експертизи та медичній документації. Тому потрібно її оформляти належним чином, вносити в медичну картку максимум інформації і деталізувати її. Це стосується й лікарів первинної ланки, які почасти ігнорують такі деталі.
На сьогодні перед ними стоїть ще одне випробування: особиста відповідальність за прийняття рішення щодо виїзду на виклик пацієнта. Убезпечити себе від лікарської помилки можна лише в один спосіб: максимально вивчити своїх пацієнтів, виявивши осіб, стан яких дійсно потребує постійної уваги, а в разі загострення — невідкладного реагування. Тоді можна буде розуміти, до кого їхати на виклик, а кого консультувати по телефону.
Всевидяче око — не завжди доказ
У багатьох приватних закладах встановлюють відеокамери для фіксації оперативних втручань та інших маніпуляцій. Передусім такі записи можна використовувати для навчання колег, аналізу операції з метою її вдосконалення і лише як допоміжний захід захисту в якості доказової бази. Однак ніхто не гарантує, що вона буде прийнята судом — там можуть вказати, що необхідно було вести зйомку з кількох ракурсів, тобто кількома камерами, тощо. До того ж потрібно отримати згоду пацієнта на відеофіксацію операції. А Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує надавати копію такого запису хворому. Та й чи є наразі в комунальних закладів кошти на придбання відеокамер і зберігання архіву відеоматеріалів?
На захист надійся, але не бійся
Якщо лікар не встановив правильного діагнозу чи не зміг вилікувати пацієнта через відсутність належного обладнання та ліків у медичному закладі, це вже «помилка» системи, котра призначає лікаря крайнім. Аби захистити свою професійну гідність і водночас не залишити пацієнта без допомоги, медичні працівники мають діяти згідно із чинним трудовим законодавством. Воно вказує на те, що працівник не має права розпочинати свою діяльність, якщо роботодавець не забезпечив йому належних умов для виконання його обов’язків. Це означає: якщо медичний працівник прийшовши на роботу і не має належних засобів для діагностики та лікування хворих у межах своєї компетенції, він або профспілка чи трудовий колектив мають скласти акт щодо неможливості розпочати виконання прямих обов’язків лікаря: прийняти пацієнтів і надати їм відповідну медичну допомогу, а самих пацієнтів направити в той заклад, де такі умови створено. Аби медики повсюдно захищали свої трудові права в такий спосіб, вочевидь, і місцева влада, і держава в цілому почали б вишуковувати кошти на забезпечення лікарень. Однак лікарі чомусь бояться це робити, беручи на себе весь негатив незадоволення пацієнтів. Тож і держава не дуже переймається такими питаннями.
