Життєва історія видатного хірурга, вченого, професора Юрія Коморовського доводить, що не так уже й важливо, де твоя мала батьківщина, головне — ким ти став. Народився Юрій Теофілович у Чехії, його студентські роки минули в Ягеллонському та Львівському медуніверситетах, а наукове становлення відбулося у Львові. Втім, найяскравіше талант ученого спалахнув та розкрився в провінційному Тернополі. Саме тут він відбувся як хірург світового рівня, а його наукові ідеї й авторські методики ввійшли до скарбниці вітчизняної хірургії. Про свого видатного діда розповів його онук, теж медик-науковець.
ВЗ Кажуть, що народитися у сім’ї видатної людини — велике везіння, але й не менший клопіт, бо це чималий тягар відповідальності. А як було у вас? Чи вплинула легендарна для української хірургії постать діда на ваше життя та вибір професії?
Юрій Коморовський, доктор медичних наук, професорУзагалі в дитячій пам’яті зберігається багато яскравих моментів. Наприклад, як зараз бачу перед собою жінку, якій дідусь проводив холецистектомію, вона була середнього зросту, чорнява. Мені тоді було, може, років 9, одягнули мене в стерильну сорочку, поставили на ослінчик, і я спостерігав, як дід оперує. Він звертався до медсестри, просив подати інструменти, а я запам’ятовував їх назви. А ще дідусь проводив вечірні обходи прооперованих хворих. Уранці я був на уроках у школі, а після уроків разом із ним — біля пацієнтів.
Роман КОМОРОВСЬКИЙ, доцент кафедри внутрішньої медицини №2 Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. ГорбачевськогоЗ цього приводу розповім про ще один цікавий випадок. Трапилося це в першій міській лікарні під час операції на черевній порожнині. Дідусь запитав у студента, який запізнився: «А що, юначе, який це утвір ми видалили?», а той, подивившись на орган, у відповідь випалив: «Щитоподібну залозу!» Зрозуміло, що всі почали сміятися: яка щитоподібна залоза може бути в черевній порожнині? Однак згодом гістологічний аналіз підтвердив, що це й справді була щитоподібна залоза, яка мала атипове розміщення.
ВЗ Яким Юрій Теофілович запам’ятався вам у звичному житті поза межами лікарні?
— Для мене він завжди був взірцем для наслідування. Це була особистість, яку нечасто зустрінеш. Витриманий, академічний стиль проявлявся навіть у побуті, родинних стосунках, ставленні до інших. У нього була класична греко-латинська освіта, тяжіння до вивчення іноземних мов, й мені у спадок дісталася ця генетична здатність. Він дуже добре знав латину, у нас удома й досі збереглися давньогрецький і латинський словники, які не припадали пилом на полиці. Мене дідусь також виховував у цих традиціях.
ВЗ Але, попри такий духовний зв’язок та генетичну спорідненість, ви все-таки не обрали хірургії…
— Видається дивним, але коли постала проблема вибору спеціалізації, дід мене відмовляв від хірургії, хоча я добре навчався, здавалося, були всі шанси стати хорошим фахівцем. Однак він, очевидно, здогадувався, що це не зовсім мій хліб, і тоді вони разом із бабусею — неврологом за фахом порадили мені обрати кардіологію. І я погодився, цілком довірившись їх досвіду. Очевидно, вони мали рацію, бо відтоді я жодного разу не пошкодував про цей вибір.
ВЗ Більше того, ви досягли своїх висот. Що сьогодні перебуває у колі ваших наукових інтересів?
— Я займаюся загальною кардіологією й ехокардіографією, консультую пацієнтів в університетській лікарні, проводжу заняття з англомовними студентами ТДМУ у статусі доцента кафедри внутрішньої медицини №2 факультету іноземних студентів, займаюся приватною практикою.
ВЗ Але ж вам надходили пропозиції працювати у закордонних клініках…
— Коли захистив кандидатську дисертацію на кафедрі факультетської терапії, відчув, що маю потребу дещо поглибити свої знання, тому вирішив зайнятися пошуком можливостей для стажування за кордоном. І чи то доля усміхнулася, чи то мій науковий потенціал зіграв певну роль, але я виграв стипендію від Асоціації «Новий міст», яку очолювала дружина тодішнього президента Франції мадам Ширак. Метою цієї організації було поширення французької мови у світі, отож перед від’їздом мені довелося складати іспит у посольстві Франції. Після піврічного стажування я продовжив навчання при Фундації кардіологічних наукових досліджень в Італії впродовж іще двох років. Звісно, були пропозиції щодо працевлаштування, але саме в ті часи дідусь захворів, і я, зваживши всі «за» та «проти», вирішив повернутися до Тернополя. Не міг залишити своїх найрідніших людей наодинці з бідою. Дідусь та бабуся віддали мені стільки тепла, турботи, любові, що навіть заради найблискучішої кар’єри я не хотів зрадити ці стосунки. І сьогодні про це зовсім не шкодую, вважаю це правильним рішенням. Для мене відчуття обов’язку, відданості людям, які вклали у моє становлення всі свої сили й енергію, є дуже важливим.
Не буде перебільшенням, коли скажу, що всіма досягненнями завдячую своєму дідусеві, бо ті моральні принципи, які він прищеплював, дуже допомагають мені у житті. Згадалося, як колись дідусь записав мене на музику, думав, що і я опаную якийсь інструмент, бо він навчався гри на скрипці у музичній школі, подейкують, що іспит у нього приймав сам Станіслав Людкевич. Але таланту до музики у мене не виявилося. Одначе я запевнив діда, що натомість вивчатиму мови, і це мені вдавалося. Вивчив англійську, польську, французьку, німецьку, а згодом, уже в Італії, за кілька місяців непогано опанував італійську. Звісно, у нинішні часи всі намагаються вивчити навіть кілька мов, а у 80-ті роки минулого століття цьому ніхто не приділяв уваги. Втім, дідусь завжди мене заохочував і вірив, що все-таки колись вікно у європейський світ відчиниться і для нас. А щоб трохи потішити мене, розповідав анекдот про хитру кішку, яка загавкала, вдаючи собаку, щоб у такий спосіб виманити з нірки мишу. А та й потрапила на гачок. Висновок байки такий: знати іноземні мови варто.
Узагалі у дідуся було багато всіляких примовок та прислів’їв, він говорив, що добрий хірург насамперед повинен знати, коли пацієнта не потрібно оперувати. Згадалася ще одна: «Хірург завжди повинен носити терапевтичні штани». Тож і мені переконливо радив іти у внутрішню медицину. Порад діда дослухався, і нині займаюся тією справою, яка не тільки мені до душі, а й приносить користь людям.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
