Його мрія як педіатра, психолога та менеджера полягає в тому, щоб в Україні зникли всі дитячі будинки й інтернати, а натомість було створено нову систему допомоги особливим дітям. Це дало б змогу суттєво зменшити соціальне сирітство та допомогти родинам, які виховують дітей з особливими потребами і не завжди можуть розраховувати на підтримку держави та своїх громад.
ВЗ Як ви стали лікарем, за покликанням чи випадково?
— У нашій сім’ї лікарів не було. Мама — економіст, тато — будівельник. А в медицину я подався завдяки їхньому другові — відомому харків’янину, дитячому отоларингологу Євгену Іссаковичу Киселевському, який дуже любив свою роботу та дітей.
Та мені не пощастило стати студентом з першої спроби. Тож пішов на швидку — «заробляти стаж». До сьогодні спливає в пам’яті голос диспетчера нашої 5-ї підстанції: «585-та бригада — на виклик!» Нехай пробачать мені ті далекі в часі та водночас дуже близькі в пам’яті пацієнти, на яких я опановував ази маніпуляцій. Пригадую, як ще санітаром під завивання сирени робив свою першу ін’єкцію дідусю із серцевим нападом чи як везли до лікарні маму з маленькою непритомною донечкою… Той досвід — неоціненний.
А потім доля закинула мене в Узбекистан, до дитячого відділення Хорезмської обласної лікарні вже в ролі інтерна. Саме там я зробив перші кроки як лікар і втратив свого першого пацієнта — чотиримісячного Рустама, який народився із тяжкою патологією. І саме там пересвідчився: педіатрія — правильний вибір.
ВЗ Отже, після закінчення навчання ви повернулися до Харкова…
— Так, і почав працювати дільничним педіатром у найбільшій та найсучаснішій на увесь Радянський Союз міській дитячій поліклініці №13, котра обслуговувала майже 400 тис. пацієнтів. Бувало так, що обходити хворих закінчував після 12-ї години ночі, а грошей на таксі не було. Але від розпачу й образи мене рятувала думка про лікарку з багаторічним стажем і хворими ногами — Розалію Матвіївну Клебанову: «Як вона обслуговує по 30-40 викликів у багатоповерхівках і ніколи не жаліється, не згадує про свій вік?»
Потім я перейшов до стаціонару, 5 років працював лікарем інфекційного відділення Харківської обласної дитячої клінічної лікарні, розрахованої на 450 ліжок. У штаті ж працювало понад 600 медиків. Відповідальність, а тим паче для молодого малодосвідченого педіатра — неймовірна! А тут ще й 90-ті, коли зарплатню медикам не видавали, а в суспільстві — боротьба за «гласність». От мене й «повело» вимагати справедливості та звіту від начальства, мовляв, куди йде наша заробітна плата?
ВЗ І вас звільнили?
— Ні, призначили директором. Мабуть, надто багато в мене було енергії, і керівництво спрямувало її в правильне русло. На той час в Обласному спеціалізованому будинку дитини №1 з’явилася вакансія директора. Там трапилося лихо: через професійне вигорання запила старша медсестра, звільнили і її, і директора. А черга з охочих працювати в сиротинці, та ще й із дітьми з особливими потребами, чомусь не вишикувалася. Я ж лікував у своєму відділенні обласної дитячої лікарні вихованців із цього будинку, тож зрозумів — це доля!
Перші півроку пішли на те, щоб розібратися, чому діти у ввіреному мені закладі сумні, постійно плачуть і часто хворіють? Спочатку вирішив, що 140 співробітників для обслуговування 145 дітей, із яких близько 20 з особливими потребами, — замало. Щоб ощасливити наших вихованців, домігся збільшення кількості персоналу вдвічі! Минув іще рік, а дітям краще не стало: вони, як і раніше, плакали ночами. І тоді я усвідомив: винна система колективного виховання сиріт. Тож я оголосив їй тотальну війну!
Головним фронтом вирішив обрати всиновлення та надання послуг сім’ям, котрі зважилися забрати дітей додому, щоб не віддавали їх у будинок дитини, як би важко родині не було.
Я безжалісно руйнував сиротинське «царство». Ми почали віддавати дітей у прийомні родини та повертати біологічним батькам. А система постійно підкидала нам нових сиріт. Тоді організували навчання родин, де були діти з особливими потребами, та створили відділення реабілітації для таких дітлахів. Це не всім нашим працівникам сподобалося. До обласного управління охорони здоров’я, до прокуратури, слідчих органів полетіли листи від деяких з них, мовляв, розберіться, чим там Марабян займається! І я зрозумів, що обрав правильний шлях.
ВЗ Згодом ви назвали свій заклад «Гіппократ». Чому?
— Я 10 років мріяв про цю назву. У країні були дитячі будинки з назвами «Сонечко», «Веселка» тощо. А чому не «Гіппократ»? Адже у нас — хворі діти, а це ім’я лікаря, який залишив нащадкам гасло: «Не нашкодь!» У роки студентства я ставився до нього, як до легенди, у 40 років — набив на плечі його портрет, а в 50 — обрав його слова власним життєвим кредо.
ВЗ І як — допомагає? Життя стало легшим?
— Не думайте, що мені живеться як у Бога за пазухою. Розлучився, бо дружині зі мною було важко, адже я цілодобово пропадав у сиротинці. Проти мене порушено три кримінальні справи, доведені до суду! За першою отримав умовний термін, другою — сплатив штраф, третю справу закрили через відсутність складу злочину. Увесь мій «кримінал» не завдав жодної шкоди ані дітям, ані закладу, але сильно «роздратував» деяких місцевих силовиків. Ще я маю 14 адміністративних стягнень, догану обласного рівня…
Але питання не в тому, розуміє мене влада чи ні. Головне, йти до своєї мети: допомагати собі та дітям. Адже ані слава, ані ордени, ані рахунки в банках мене не цікавлять. Моя мета — любов, на якій тримається весь світ.
Через роки я зважився знову створити сім’ю. У 50 років з усією відповідальністю зробив такий серйозний крок. Моя друга дружина — медсестра, і ми виховуємо її 12-річного сина Артема. Вона не обурюється, що ми живемо в однокімнатній квартирі площею 37 квадратів, придбаній за кошти мого батька та перебудованій на дві кімнатки. Вона розуміє та підтримує всі мої «донкіхотства» в нерівній боротьбі із системою.
ВЗ Але ж є й позитив. Скільки було дітей у сиротинці, коли ви стали директором, і скільки їх зараз?
— 145, із них 10% — діти з особливими потребами. А зараз на державному утриманні залишилося тільки 20 вихованців.
ВЗ Тобто ви все ж таки зруйнували систему! А ким опікується ваш заклад нині?
— Сьогодні у нас, як і тоді, коли переступив поріг сиротинця, 140 співробітників. Але здорових дітей тут більше немає. Зате є 30 ліжок для батьків із важкохворими дітьми. Вони отримують у нас допомогу з медичної реабілітації та паліативні послуги, зокрема виїзні.
Спочатку нас ніхто не підтримував, ми були «білими воронами». Але ми вчилися створювати якісні умови життя й організовувати сучасний догляд за хворими дітьми.
Тільки в навчанні я бачив майбутнє для нашого закладу і вчився разом з колегами. Опанував основи менеджменту. Зайнявся науковими дослідженнями з медицини та філософії, щоб зрозуміти, як впливає середовище та суспільство на розвиток і виховання дітей з особливими потребами. Нам дуже приємно, що в нашій команді сьогодні працюють дві колишні вихованки. До речі, вони здобули освіту і створили сім’ї.
Досвід переймали за кордоном, бо в нас його не було. Для цього ми шукали партнерів та ресурси. Нас підтримав дитячий фонд Unicef та інші міжнародні грантові організації. Наші лікарі, медичні сестри, педагоги отримали можливість навчатися, бачити кращі практики у різних країнах світу — Великій Британії, Польщі, Франції, Італії та США. Ми дізнавалися, як працює сучасна система медичної реабілітації, навчалися надавати паліативну допомогу дітям і їхнім родинам. Я розумів, що це дуже непросто, а іноді й взагалі неможливо — впровадити подібні моделі в наші умови. Це менеджмент, фінансові відносини, комунікації та технології того, сучасного, світу.
Сьогодні про нас знають в Україні, до нас за сучасними послугами звертаються батьки особливих дітей із різних регіонів. З нами співпрацюють відомі лікарі, зокрема Андрій Пеньков і Євген Комаровський. Ми переймаємо досвід наших колег з інших регіонів України, ділимося власним.
Так, у малому ми подолали зло у вигляді сиротинців, але зупинятися рано, бо коло розширюється. Нам потрібно «перезапустити» країну, створити демократичну державу, яка працюватиме для нас, громадян, і для наших дітей. Сьогодні ми заклали міцний фундамент для створення у Харкові та Харківській області нової системи підтримки дітей з особливими потребами, але попереду складне завдання — побудувати її в Україні. І так, щоб вона працювала, незалежно від того, хто нею керуватиме.
ВЗ Коли у Харкові створювали міський дитячий хоспіс, ви брали в цьому участь. Не боїтеся конкуренції?
— Ні. У місті й області понад 2,5 тис. дітей потребують паліативної допомоги. А ми силами двох закладів можемо надати її щонайбільше 300 пацієнтам та їхнім родинам. Харківщині таких центрів потрібно ще мінімум два-три. І питання не в конкуренції, а в тому, щоб ми вибудували мережу, у якій співпрацювали б наш центр, міський дитячий хоспіс та інші майбутні подібні медичні заклади й мобільні служби.
Ми поставили амбітну мету: у тримільйонній Харківській області та в Україні загалом позбутися сиротинців, збудувати таку систему паліативної допомоги, щоб кожна дитина, яка її потребує, могла отримувати такі послуги цілодобово. Хоча й розуміємо, що не можна створити паліативну службу, коли в країні взагалі відсутня сучасна система охорони здоров’я, коли панує тотальна недовіра між людьми, пацієнтами та медиками, а громади не мають достатніх важелів впливу, прав і коштів. Сьогодні ми — поки що роз’єднана нація. Та все буде інакше — я в це вірю і для цього працюю.
ВЗ Ваші плани та бачення майбутнього?
— До закінчення мого контракту з обласною радою залишилося 500 днів. І я не розумію, у якій точці складної реформи охорони здоров’я ми перебуватимемо через півтора року. Бути віртуальним керівником, а не очільником колективу однодумців — не маю права. Висуватиму свою кандидатуру на конкурс у 2021 році тільки в тому разі, якщо збережеться колектив, існуватиме реальна стратегія розвитку. Але дітям допомагатиму завжди.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
