Майбутній особистий лікар Президента України Віктора Ющенка народився у лікарській родині. Тато — Заслужений лікар України, хірург. Мати — терапевт із величезним стажем роботи. Навіть татові брати — і рідні, і двоюрідні — також лікарі. У нього не було шансів стати кимось іншим, крім лікаря.
Отже, знайомтеся: Ростислав Любомирович ВАЛІХНОВСЬКИЙ — Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, лікар-хірург вищої категорії, сертифікований за спеціальностями «Загальна хірургія» та «Пластична хірургія».
ВЗ Тобто ви не мріяли, як усі хлопці, бути космонавтом?
— Навіть думки такої ніколи не мав!
ВЗ А чи не було бажання стати священиком, як дідусь? Адже ви завжди наголошуєте на тому, що ви людина віруюча.
— Ні, такого бажання не було. Але медицина і релігія — речі нероздільні. Дуже багато святих людей були лікарями. Духовне і фізичне здоров’я не можуть існувати окремо. Особисто мені віра дуже допомагає і в лікуванні людей, і в особистому житті, й у розвиткові тієї справи, якій я присвячую життя.
ВЗ Повернемось до моменту формування вас як лікаря — чому ви обрали на той час таку непопулярну й нерозвинену галузь медицини, як пластична хірургія?
— Так, на той час, коли я навчався у медичному інституті, пластична хірургія в нашій країні була лише в зародку. Але я одразу вирішив, чим саме хотів би займатися. Допоміг фільм, який я запам’ятав на все життя. Там ішлося про дівчину, котра потрапила до пащі крокодила і той понівечив їй усе обличчя. Їй зробили кілька пластичних операцій і вона стала навіть гарнішою, ніж була. Це й запало мені в душу. Я почав цікавитися вродженими і набутими вадами, що мають люди, і методами, якими можна було б їм зарадити. Згодом я зрозумів: віра в поєднанні з працею робить неможливе. Під цим девізом і працюю.
ВЗ На даний момент в Україні немає спеціальності «пластична хірургія». Яку кафедру ви закінчували?
— Кафедру загальної хірургії Тернопільського медичного інституту. Одразу стати пластичним хірургом неможливо. Пластична хірургія — це комбінація чотирьох напрямків: дерматохірургії, загальної та судинної хірургій, травматології. Тобто пластика будь-якої частини тіла вимагає досконалого знання анатомії органа, з яким працюємо. При рино- чи отопластиці ми маємо бути отоларингологами, при пластиці грудних залоз — мамологами тощо.
ВЗ Але якщо спеціалізації немає — де ви отримували потрібні знання?
— Після інституту я кілька років навчався у Канаді у лідера пластичної хірургії цієї країни. Це були роки активної праці над собою. Після закінчення стажування мій шеф запропонував залишитися і стати співвласником мережі його клінік. Але я так сумував за батьківщиною і рідними, що вирішив повернутися додому. Потім я їздив у інші країни і закінчував ті курси, які вважав потрібними і перспективними. На той час у нашій країні існувала лише одна клініка, яка надавала послуги пластичної хірургії. Вона тільки робила свої перші кроки і часом не вдало. Це були 1997-98 рр. Попит — шалений.
ВЗ Із чого ви починали в Україні?
— З естетичної хірургії: пластика обличчя, ліпосакція, мамопластика тощо. Але досить швидко я відійшов від цього напрямку, оскільки зрозумів, що виправляти людське незадоволення собою за допомогою скальпеля — неправильно. Це є виклик Творцеві, який створив нас за Своїм образом. На основі досвіду спілкування з цими пацієнтами та того, як вони реагують на оперативне втручання, я зрозумів: цим займатися не варто. Невдоволені своїм виглядом пацієнти — окремий психотип, їм потрібна любов, піклування, прийняття, а не ніж хірурга.
ВЗ Чим характеризується цей психотип?
— У пластичній хірургії є навіть такий розділ, як психологія пацієнтів. Більшість із них страждають затяжною депресією, у них часто змінюється настрій, вони відділяють «зовнішнє» від «внутрішнього». І ніхто не дасть гарантії, що, прооперувавши людину, яку страшенно дратує власний ніс, ми зробимо її щасливішою.
ВЗ Чи є у вашій команді медичні психологи?
— Ні, немає, ми самі психологи. Буває, що приходить людина, а я розумію, що їй операція зовсім не потрібна. Відмовляємо. Кожному потрібні свої аргументи, тому розповідаємо декому про ризики операції і наркозу.
ВЗ На якому напрямку пластичної хірургії ви сконцентрували свою увагу?
— Це реконструкційна хірургія. Вона займається лікуванням вроджених і набутих аномалій. Набуті вади — це наслідки ДТП, катастроф, побутових випадків, падіння з висоти, електричного струму. А вроджені — це всі аномалії, які нам відомі: вовча паща, заяча губа, лаповухість, відсутність молочної залози, зайві пальці тощо. Саме над такими випадками ми зараз і працюємо.
ВЗ Наразі пластична хірургія — суто комерційна діяльність. Чи потрібна їй підтримка держави і чи є перспективи легалізувати галузь?
— Це надзвичайно актуальна тема. Вже кілька разів галузь намагалися легалізувати. Тобто стандартизувати, протоколізувати й алгоритмізувати. Усі пластичні хірурги, які носили регалії «головного спеціаліста МОЗ», були досить «міфічними», адже галузі справді немає. Ніхто із чиновників поки що не доклав потрібних зусиль, щоб її створити.
Але в нас є Асоціація пластичних хірургів, у президію якої я входжу. Вона об’єднує лікарів України, що працюють у цій сфері і мають бажання обмінюватися досвідом. Саме ця організація на даний час і намагається робити певні кроки до стандартизації. У чому вони полягають? Кожна операція має два протоколи — діагностичний і лікувальний. Перший описує все, що ми робимо до операції: ідентифікація вади і пошук оптимального варіанта її лікування, який забезпечить найкращий результат — щоб операція була не «подорожжю у незвідане», а легітимізованою частиною життя пацієнта. Цим необхідно займатися першочергово. А у нас натомість Рада із питань захисту прав пацієнтів активно намагається «структуризувати хаос». До цієї установи звертаються так звані «жертви пластичних хірургів», які стають зірками телеефіру, де прилюдно і далеко не завжди професійно розбираються такі випадки. Завдяки діяльності цієї організації чимало медичних юристів тепер займаються питаннями пластичної хірургії. Це нагадує ситуацію в Америці 20-30 років тому, коли адвокати заробляли на біді обох постраждалих сторін, адже від помилки страждає не тільки пацієнт, а й лікар.
ВЗ Що, на вашу думку, потрібно зробити новій владі, аби легітимізувати галузь пластичної і реконструкційної хірургії?
— По-перше, необхідно створити робочу групу із пластичних хірургів-практиків, спеціалістів зі страхової медицини та медичного права, а також юристів, які займаються комерційним правом. По-друге, потрібно встановити чіткі терміни і кожному членові групи дати певне завдання. За таким алгоритмом ми за чотири місяці створили Систему 112 — систему екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112 в Україні, яка забезпечує дотримання конституційних прав громадян на особисту безпеку, охорону здоров’я та майна, надає державні послуги європейського рівня. Виклик за номером 112 із кожної точки держави з будь-якого доступного телефону в будь-якій екстреній ситуації гарантує швидке й безкоштовне з’єднання з оператором і отримання кваліфікованої допомоги. Повторююсь, на все пішло лише чотири місці: від погодження тексту Закону і його підписання, створення центрів у чотирьох областях до впровадження системи у дію. Якщо за такий короткий термін вдалося зробити таку масштабну роботу, то я впевнено можу стверджувати, що легалізувати пластичну хірургію також можна. Було б бажання.
ВЗ Що дасть пластичній хірургії легалізація?
— Можливість значно зменшити кількість лікарських помилок і колосальну економію коштів пацієнтів. Нарешті буде створено Школу пластичної хірургії!
ВЗ Два роки ви були радником Президента України. Що вам особисто вдалося за цей час зробити?
— Ми із колегами ввели в експлуатацію другий корпус лікарні «Феофанія». Це потужна клініка європейського рівня на 12 відділень. Цим я пишаюсь. На жаль, ми не встигли зробити там філію Гарвардського університету післядипломної освіти лікарів — прийшов до влади Віктор Янукович…
ВЗ Але ж освітня програма була проведена?
— Так, були проведені чисельні тренінги, введені стандарти надання невідкладної медичної допомоги, прописані клінічні протоколи тощо. Лікарня «Феофанія» співпрацює з іноземною клінікою, де щорічно на системній основі проходять навчання наші фахівці. Але саму філію Гарвардської школи у вигляді Інституту післядипломної освіти лікарів створити не вдалося. Аналогічний проект діє у Стамбулі завдяки групі клінік Acibadem, і я на власні очі пересвідчився в його ефективності.
ВЗ Зараз продовжуються іноземні стажування для наших лікарів?
— Так, усе функціонує.
ВЗ Скажіть, як ви ставитеся до так званих «новітніх технологій» у пластичній хірургії, зокрема, стовбурових клітин?
— Стовбурові клітини у тому форматі, у якому вони існують на теренах СНД, — це піратська версія, такий собі «дикий Захід». Дані інновації потребують зовсім іншого впровадження: спочатку повинен бути закон, а потім — практика. У нас поки що навпаки: спочатку десь там щось намагаються створити, а потім під це підганяють закони. Вплив стовбурових клітин на організм людини вивчений недосконало. Можливе переродження в атипові клітини, невідомий їх вплив на ендокринну систему, обмін речовин, менопаузу, загальну тривалість життя тощо. Це той самий випадок, коли має перемогти здоровий перфекціонізм, аби не наражати пацієнта на небезпеку.
ВЗ А які ж легальні технології є новітніми у реконструкційній чи пластичній хірургії?
— Це малоінвазивні, лазерні технології — те, що використовується в усьому розвиненому світі.
ВЗ Ви були лікарем Президента України, лікували і простих людей. Із ким складніше спілкуватися?
— Я ставлюся до всіх своїх пацієнтів із любов’ю і не розрізняю їх за статусом чи здобутками — перед Богом ми єдині. Будь-який лікар у першу чергу має бути психологом. Наші люди потребують спілкування. Коли лікар не любить людей — йому буде важко працювати, та й користі з цієї праці буде мало.
ВЗ Ви не завжди позитивно коментували проведення медичних реформ в Україні. Яка зараз ваша думка з цього приводу?
— Я поважаю ініціативу, яку зараз узяло на себе нове керівництво Міністерства охорони здоров’я України. Безумовно, позитивним є те, що накладено вето на закриття чи перепрофілювання медичних закладів. До цього було багато порад від представників Євросоюзу, наприклад: скоротити кількість лікарень, зробити університетські клініки, госпітальні округи тощо. Звичайно, у таких порадах є слушне зерно, але є й деструктивне. Вони не працюють в умовах наших регіонів і нашого села. Теоретично ніби все було правильно. Але ніхто не вивчав наслідків такого реформування саме для України. Євросоюз і Україна — це поки зовсім різні речі і неможливо накладати чужу модель на наші умови без певної адаптації. Результати таких скорочень не забарилися: зросли летальність, кількість ускладнень і тривалість лікування.
ВЗ Створення інституту сімейного лікаря — це, на вашу думку, також помилка?
— Ні, це дуже розумна річ. Але для її втілення потрібно було набагато більше часу на підготовку. Сімейний лікар має бути мультипрофільним фахівцем, який опанував з десяток спеціальностей. Він обов’язково повинен уміти приймати пологи (у т. ч. і робити, за потреби, кесарів розтин), проводити УЗД, ЕКГ, знати технологію вакцинації, про лікування більшості соматичних хвороб я вже й не говорю. Це стандартні протоколи, але потрібен дуже тривалий час на їх опанування. Наші виші були не готові дати такого рівня фахівців, які б були обізнані в усіх цих напрямках. А держава була не готова матеріально забезпечити цих людей у достатній мірі, щоб вони із задоволенням поїхали у села і на достойному рівні там працювали. Тому молоді лікарі тікають звідти і за будь-які гроші просять влаштувати їх на роботу хоча б у районну лікарню Тернопільської області. Де потрапити до інтернатури, до речі, важче, ніж стати міністром охорони здоров’я.
ВЗ В одному з інтерв’ю ви сказали, що Україна досі не перейшла на систему страхової медицини через спротив самих лікарів. Прокоментуйте це, будь ласка…
— Відповідь проста: є ринок «чорних» послуг, коли пацієнт платить у кишеню лікаря. Це призвело до того, що колосальна сума грошей залишається поза межами бюджету. Насправді ж вини лікарів у цьому немає: вони працюють для того, аби годувати свою родину. На жаль, так працює система. Поки Держава не створить умови, за яких лікар зароблятиме легітимно, нічого не зміниться. Зараз у державі ідеальні умови для легалізації ринку медичних послуг і створення сучасної системи охорони здоров’я.
ВЗ Давайте трохи про особисте: який ви вдома і як ви відпочиваєте?
— А я майже живу на роботі. Я вдячний Богу за чудову родину, яка мене розуміє і підтримує. Моя дружина зараз отримує другу освіту і теж буде хірургом. Доньці 4 роки і вона також мріє бути лікарем. Хобі в мене — книги, я багато читаю. Окрім цього регулярно займаюсь спортом і обов’язково у вихідні ходжу із родиною до церкви.
ВЗ А які у вас плани на найближче майбутнє?
— Ми з колегами збудували нову клініку поблизу інституту ім.Амосова. Зараз робимо ремонт і влітку маємо намір відкрити заклад. Це буде повноцінна, якісна, високоєвропейська клініка, яка забезпечуватиме стандарти планової та екстреної медицини. Думаю, ми на правильному шляху.
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
