Приблизно 14 млн українців мешкають у сільській місцевості, де первинну ланку потрібно не реформувати, а реанімувати. Зрозуміло, що зробити це за кошти, які «прийдуть» за пацієнтами, та ще й з тим кадровим ресурсом галузі, котрий ледь животіє у глибинці, неможливо. Розраховувати на фінансову підтримку громад, які часто самі заледве зводять кінці з кінцями, також недоречно. Тому нова ініціатива розбудови спроможних мереж первинної ланки, підкріплена фінансуванням у 5 млрд грн, стала реальною надією на друге дихання первинки. Але чи варто очікувати на золотий дощ для сільської сімейної медицини?
Оксана ЛОГВИНЧУК, заступник головного лікаря КЗ «Чернігівський районний центр ПМСД» з медичного обслуговування населенняЗокрема, Закон №2168-VIII зобов’язує лікарів первинної ланки укладати декларації з пацієнтами й отримувати фінансування за їх обслуговування від НСЗУ. Однак до цього часу немає роз’яснень щодо подальшого розподілу вказаних коштів. Наразі відсутні документи, де було б чітко прописано, звідки фінансуватиметься зарплата фельдшера, медичної сестри, санітарки, водія, інших працівників, за які кошти ремонтувати санітарний автотранспорт, закуповувати бензин, оплачувати комунальні послуги. Це все із 370 грн на кожного пацієнта чи ще будуть додаткові статті доходів? Якщо всі кошти, отримані від НСЗУ, йтимуть тільки на зарплату лікаря, а витратні статті (оплата комунальних послуг, зарплата водіїв, утримання бухгалтерської служби, технічних працівників, закупівля бензину, амортизація транспорту тощо) покриватимуться за рахунок дотації з бюджету, то лікарі дійсно могли б розраховувати на гідну зарплату. А інакше що із цієї суми залишиться? Коли ми порахували фінансування «по-новому», то вийшло, що воно буде практично таким самим, як і раніше, утім пацієнтам обіцяють якісну безкоштовну медичну допомогу, а медикам — зростання зарплат й істотне покращення матеріально-технічної бази. Тільки от незрозуміло, за рахунок чого настане таке покращення.
Якщо ж лікарю первинної ланки доведеться працювати з перевантаженням, він не зможе приділяти достатньо уваги своїм пацієнтам, і це погрішить рівень надання медичної допомоги населенню. Та й узагалі я вважаю безглуздям вимагати від лікаря цілодобової роботи 7 днів на тиждень 365 днів на рік. Існують Трудовий кодекс, профспілкова угода та ще безліч документів, де чітко регламентовано, що лікар має право на відпустку, оплату лікарняних, вихідні дні. Ніхто не в праві порушувати законодавство. Тож не зрозуміло, із яких коштів оплачуватиметься період непрацездатності, взаємозамінність лікарів тощо.
Інше питання, яке нас непокоїть, стосується створення спроможних мереж первинної ланки, про які йдеться у проекті спільного Наказу МОЗ та Мінрегіонбуду.
Це добре, що згідно із Законом України «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» у державному бюджеті передбачено 5 млрд грн на будівництво нових амбулаторій, житла для лікарів, придбання медичного обладнання та службового транспорту. Зокрема, у рамках згаданого проекту Чернігівщина має отримати 111 млн грн, а наш район — 11 млн грн. Ми подали документи до МОЗ України, де просимо побудувати та дооснастити кілька нових амбулаторій, які на сьогодні непридатні для ведення групової практики.
Мінрегіонбуд і МОЗ України пояснюють, що кошти виділятимуться саме на перспективні амбулаторії, де є лікарі та достатньо пацієнтів. Тобто ніхто не будуватиме амбулаторії в «порожніх» селах. Водночас нас непокоїть, що буде із фельдшерськими пунктами? У нашому районі їх дуже багато, у тому числі й у віддалених та маленьких селах. Чернігівський район має свої особливості: велика площа з низькою щільністю населення, хуторський тип заселення (багато хуторів і невеличких сіл). Проте ані у згаданому проекті, ані в міністерських наказах про реформування первинної ланки немає таких понять, як «фельдшер» і «фельдшерський пункт». Тож досі не зрозуміло, чи надалі залишаться ФАПи, а якщо так, то за рахунок чого їх фінансуватимуть? Особисто в мене та моїх колег із центрів ПМСД виникає недобре передчуття: ФАПи просто хочуть передати на фінансування ОТГ або сільським і селищним громадам. Але ж чи здатні вони їх утримувати за власні кошти? І на яку медичну допомогу тоді зможуть розраховувати мешканці віддалених хуторів і сіл, серед яких переважають особи похилого віку, адже єдиним порятунком для них був саме фельдшер! Лікар, котрий прийматиме кілька днів на тиждень у пункті здоров’я, — це добре (якщо він ще туди зможе дістатися), але величезний обсяг роботи з надання медичної допомоги на селі на сьогодні припадає саме на фельдшерів. І без них лікарю буде складно забезпечувати вчасну та якісну медичну допомогу — через велику територію обслуговування, значні відстані між сімейною амбулаторією та віддаленими селами тощо.
Натомість проект спроможних мереж передбачає лише лікарську допомогу в амбулаторіях та пунктах здоров’я. Залишається тільки сподіватися, що справа не дійде до закриття ФАПів, вони працюватимуть надалі і входитимуть до структури комунальних некомерційних підприємств, у які зараз реорганізуються центри ПМСД.
На жаль, проект розбудови спроможних мереж, що передбачає доступність до сільських амбулаторій близько 7 км, не враховує особливостей різних регіонів. Наприклад, у нашому районі не кожен населений пункт перебуває в такій зоні доступності, адже щільність населення тут майже у 2,5 разу менша, ніж у середньому по Україні! До того ж у районі є села, до яких немає не те що доріг з твердим покриттям, а й взагалі можливості доїзду (навесні, коли територію затоплює, людям доводиться діставатися «до цивілізації» на човнах!). Тож, на мою думку, згаданий проект дуже узагальнений, і стандартизувати спроможні мережі первинної ланки в такий спосіб — це хибний шлях.
Отже, виникає дуже багато запитань, на які немає відповідей, оскільки не розроблено відповідного пакета документів. Можливо, саме ця невизначеність й стримує медиків від того, аби стрімголов кинутися у нововведення. Наприклад, усі наші лікарі залишаються працювати у складі центру ПМСД, і ніхто з них не виявив бажання набути статусу ФОП.
Геннадій ГОРБЕНКО, головний лікар Центру первинної медико-санітарної допомоги Житомирської районної ради Ще одне питання — доступність лікарської допомоги. Навіть якщо амбулаторії будуть добре укомплектовані (і кадрами, й обладнанням), пацієнти можуть не скористатися таким «подарунком», якщо відстань до них буде значною, а транспортне сполучення залишиться без змін. Коли між населеними пунктами існує бодай хороша ґрунтова дорога, тоді 7 км доїзду до амбулаторії — не проблема. Хоча в нашому районі у деякі села автобус ходить тільки двічі на день: уранці та ввечері. А є й такі розбиті шляхи, що хоч на тракторі хворого вези!
До того ж існує ризик того, що в малонаселених пунктах зникнуть ФАПи (місцева влада їх не зможе утримувати заради 200-300 мешканців). Розробляючи план спроможної мережі первинної ланки нашого району, ми все-таки намагалися максимально зберегти ФАПи, але вже у вигляді пунктів здоров’я — бодай для нерегулярного надання медичної допомоги. Бо як тоді дивитися у вічі людям, котрі там мешкають? Однак як буде далі — покажуть життя і передусім матеріальна спроможність місцевих бюджетів. Бо вже на сьогодні нам довелося дещо скоротити мережу: практично всі ФАПи стануть пунктами здоров’я, а кілька амбулаторій, які донедавна зберігали свій статус, але за кількістю обслуговуваного населення не «дотягують» до нього (згідно з рекомендаціями МОЗ та Мінрегіонбуду щодо формування спроможних мереж), також перетворено на пункти здоров’я. При цьому на базі одного з них відкрито амбулаторію групової практики.
У реформуванні охорони здоров’я немає дрібниць — потрібно врахувати щонайменші нюанси. Наприклад, незабаром зміниться система фінансування первинної ланки: замість медичної субвенції кошти приходитимуть «за пацієнтом». Ми приблизно порахували, скільки їх буде, і побачили, що з урахуванням вікових коефіцієнтів прикріплених пацієнтів маємо вийти на дещо більшу суму, ніж мали раніше. Однак наш район розташований біля обласного центру, тому частині пацієнтів зручніше обслуговуватися в Житомирі. Тож очікуємо, що запланованої суми коштів можемо й не отримати — коли порахуємо декларації, тоді й бачитимемо точну картину того, як далі існуватиме наше комунальне некомерційне підприємство. Є побоювання, що доведеться скоротити і штати, і навіть деякі заклади. Усе залежить від того, які кошти «зайдуть» на нашу первинку.
Існує також глобальна проблема — кадровий голод. Зрозуміло, що лікарям легше працювати в місті — населення проживає компактно, не потрібно ходити на великі відстані в мороз і в роздоріжжя. Як принадити випускників медичних вишів у село і скільки потрібно заплатити молодому лікарю, аби його там втримати? Із коштів «за пацієнтами» такої суми не «викроїш». Тобто цей стимул знову лягає на плечі місцевої влади. Для спроможних громад, можливо, це й не проблема, а для інших? А в проблемні громади молодь і пільгами не дуже заманиш!
Та навіть якщо наші лікарі підпишуть рекомендовану кількість декларацій, із цих коштів амбулаторії не зможуть самотужки придбати автомобіль для обслуговування населення, обладнання. Адже на первинці потрібні й аналізатори (вартість одного такого приладу сягає 50-60 тис. грн), і кардіографи (18-20 тис. грн), не кажу вже про більш дороговартісне обладнання.
Аби витрати на Табель оснащення амбулаторій взяла на себе держава, це було б гарантією однакового забезпечення всіх закладів первинки. А якщо його забезпечення залежатиме від спроможності місцевих громад, то обслуговування населення країни буде неоднаковим. Наприклад, нашому центру пощастило з підтримкою місцевої влади: минулого року завдяки співфінансуванню райдержадміністрації та сільських рад вдалося придбати для структурних підрозділів 3 автомобілі. Але ж чи скрізь є така можливість?
Тому для успішної реалізації реформи сільської медицини держава неодмінно має взяти на себе значну частину її матеріально-технічного забезпечення. До того ж вона повинна гарантувати виконання важливих зобов’язань, наприклад, щодо оплати діагностичних послуг на вторинному рівні. Адже сьогодні ми укладаємо договори з лабораторією райлікарні, проводимо взяття матеріалів для аналізів, які там виконують безкоштовно. Надалі держава так само має за це сплачувати, інакше сімейний лікар просто не зможе працювати. Утримувати лабораторію в амбулаторії неможливо, а хворого потрібно обстежувати відповідно до протоколів. Тож такі дослідження вочевидь має оплачувати НСЗУ, як це й було обіцяно на початку реформування.
Хоча якщо говорити про реформу в цілому, то вона суперечить Основному Закону України, де чітко прописано обов’язок держави дбати про збереження здоров’я громадян. Нині ж вона просто вирішила хитро перекласти свої обов’язки на самих громадян та місцеві органи самоврядування. Зміна організаційно-правової форми закладів охорони здоров’я, які надають первинну медичну допомогу, не відміняє ст. 49 Конституції України і вводить в оману пацієнтів та медичних працівників. Cьогодні чинне законодавство у медичній галузі починає саме собі суперечити: формування спроможних мереж первинної ланки відповідно до методичних рекомендацій, затверджених МОЗ України, передбачає оптимізацію (читай скорочення) мережі закладів охорони здоров я, що не узгоджується ані з Конституцією України (ст. 49), ані з Основами законодавства охорони здоров’я України (розділ ІІІ, ст. 16, абз. 3).
Є питання й щодо затвердженого Табеля оснащення первинної ланки, де передбачено обов’язковий і додатковий перелік оснащення. Про що мова? Якщо МОЗ України визначило обсяг медичної допомоги на первинному рівні, її цілі та завдання (затверджено Порядок надання первинної медичної допомоги), то й Табель оснащення мусить містити відповідний перелік обладнання, необхідного для виконання цих завдань. Адже Міністерство запевняє: пацієнти гарантовано мають отримати однаково якісну та своєчасну первинну допомогу по всій території України. Насправді ж виходить, що залежно від спроможності громад деякі з них зможуть забезпечити лише основний перелік, а деякі, можливо, «дотягнуть» до додаткового.
Декларація лікаря з пацієнтом, яку нині пропонують до підписання, також «роздулася» на кілька сторінок тексту і містить значний обсяг інформації, розпорядником якої не може й не повинен бути лікар. Такі непорозуміння й суперечності насторожують і медиків, і пацієнтів.
Віталій КІМАК, Голова Самбірської районної ради, заступник Голови Асоціації органів місцевого самоврядування «Ради Львівщини»У районі створено 10 ОТГ, тобто 80% громад об’єднані, що відповідає середньостатистичному показникові по Україні. Вдалося налагодити дієву співпрацю з головами об’єднаних громад, завчасно розпочати зміни в медичній галузі. Дві із 6 дільничних лікарень, розміщених на території району, реорганізували в амбулаторії з денним стаціонаром, ще одну передали в обласне підпорядкування, створивши на її базі заклад для реабілітації та відновного лікування, одне відділення перепрофілювали у хоспіс. Районний центр ПМСД реорганізували в некомерційний комунальний заклад первинної медичної допомоги.
Нині стартував процес підписання декларацій лікарів з пацієнтами, хоча тут ми очікуємо на проблеми, принаймні, цей процес затягнеться в часі, а на лікарів первинної ланки лягає велике навантаження (у сільській місцевості практично в кожному районі бракує сімейних лікарів і педіатрів). До того ж їм доведеться оплачувати із коштів, які «прийдуть за пацієнтами», комунальні послуги, зарплату медсестрам, обслуговування інформаційної системи, пальне, оренду. Нині всі комунальні заклади сплачують за неї 1 грн на рік, а після зміни статусу неприбутковим комунальним підприємствам доведеться платити за оренду приміщень щонайменше 1% від оцінки майна. Ще одна проблема — аналізи в амбулаторіях мають проводитися безкоштовно, виходить, що лікар за свої кошти повинен придбати реагенти, медичні аналізатори. Тож скільки матиме лікар «у залишку»? І чи зможе такий дохід привабити молодь у сільську медицину? Нині вона туди не поспішає, тож виникає інше побоювання: чи впораються лікарі перед- і пенсійного віку, яких на сільській первинці близько 90%, із додатковим навантаженням? Наприклад, чи зможуть вони самостійно керувати автомобілем, розібратися в нюансах телемедицини, взяти на себе не лише відповідальність за здоров’я пацієнтів, а й функції адміністраторів. Бо вже зараз медики пенсійного віку говорять, що коли все це перекладуть на їх плечі, вони звільняться. Та й інші лікарі взагалі не розуміють, які умови праці їм буде забезпечено, як враховуватимуться стаж, категорії. Досі не затверджено жодних методик нарахування зарплат «по-новому», існує багато інших тривожних невизначеностей.
Коли говорити про реформи в контексті створення НСЗУ, то це виглядає спробою централізувати фінанси медицини, зробити автономні заклади залежними. Для фінансової ж підтримки сільської медицини з боку місцевої влади потрібні не тільки добрі стосунки сімейних лікарів з головами ОТГ, які добре розуміють, що медики стануть постійними «прохачами», а й матеріальна спроможність «кураторів медицини».
Багато питань формування обговорюваних мереж також покладено на плечі місцевого самоврядування, громад. Зокрема, це стосується співфінансування будівництва нових лікарських амбулаторій. Узагалі ж я вважаю, що переважно на місцях немає потреби споруджувати амбулаторії «з нуля», доцільніше було б покращити існуючу інфраструктуру. Адже в процесі створення ОТГ вивільняється багато добротних приміщень, які можна задіяти для потреб охорони здоров’я. Їх легше й раціональніше реконструювати та модернізувати, аби вони відповідали належним стандартам медицини.
Існують й інші суперечності. Зокрема, проект формування спроможних мереж передбачає створення пунктів здоров’я, де лікар прийматиме пацієнтів щонайменше 2 повні робочі дні на тиждень. Однак коли на закріпленій за ним території розташовані 6-7 ФАПів (тепер уже пунктів здоров’я), лікар фізично не зможе їх «охопити»: робочих днів у тижні не вистачить. Така невідповідність задумки й реалій обумовить проблематичність надання медичної допомоги населенню.
На місцеві бюджети ляже й створення інформаційних медичних систем. Нині багато фірм пропонують таку послугу (зазвичай просять 10 грн за кожного мешканця), але її доведеться оплатити органам місцевого самоврядування, вишукавши немалі кошти всередині бюджетного року. А далі місто, район чи ОТГ самостійно обслуговуватимуть таку систему, що також влетить у копієчку. Не кажу вже про те, що за кошти місцевих бюджетів має бути придбано комп’ютери для сімейних лікарів, аби запрацювала так звана телемедицина. Чи на це знову витрачати кошти, які «прийдуть за пацієнтами»? Але ж їх іще навіть немає!
Тобто за найоптимістичнішими прогнозами реформа зможе запрацювати тільки в спроможних громадах, решту очікує повне фіаско. Тож краще було б апробувати нову модель у кількох районах різних регіонів, а потім поширювати на територію всієї держави, бо за нинішніх нерівних умов це призведе до хаосу, який стартує разом із реформою 1 липня, а далі може набрати катастрофічних обертів.
Володимир БОГАЙЧУК, начальник управління охорони здоров’я Тернопільської ОДАТернопільщина — один з небагатьох регіонів, де первинка досить добре укомплектована кадрами (на 73%), однак і надалі заохочуємо молодих спеціалістів до роботи у сільській місцевості. Думаю: цьогоріч, коли розпочнеться впровадження нового проекту, кількість бажаючих працювати сімейними лікарями значно зросте. До того ж минулого року ми на 100% забезпечили сімейних лікарів комп’ютерами, які придбали за кошти громад, місцевих бюджетів, з інших надходжень. Обласна рада виділила 500 тис. грн на створення електронного реєстру пацієнтів області, нині плануємо профінансувати (за рахунок субвенції, що надійде на створення спроможних мереж) проведення широкосмугового інтернету до кожного населеного пункту, де функціонує заклад сімейної медицини (третина з них уже має такий зв’язок). Адже потрібно забезпечити можливість оперативної передачі інформації з найвіддаленішого пункту здоров’я до амбулаторії сімейного лікаря. Щодо того, чи потрібно зберегти фельдшера на первинній ланці сільської медицини, я вважаю: кожен сімейний лікар має вирішувати це питання самостійно. Доки не підписані декларації між лікарем і пацієнтами, ми не маємо об’єктивної картини того, наскільки буде затребуваний у цьому процесі фельдшер.
Найгострішою ж проблемою вважаю питання доїзду до амбулаторій, адже всі знають, які дороги і транспортне сполучення в Україні. Нині лікарі не зобов’язані обслуговувати виклики хворих удома, однак вони мають виїздити на прийом у пункти здоров’я. Розглядається й інший варіант, за якого лікар даватиме пацієнтові кошти на транспортні витрати. Якщо нині робота одного ФАПу обходиться приблизно в 1 млн грн на рік, то, на мою думку, лікар зможе оплачувати пацієнтам проїзд до амбулаторії із тих коштів, котрі він отримає від НСЗУ. Можливий інший варіант, коли хворих доправлятимуть до амбулаторій окремим транспортом, який винайматиметься знову ж таки із тих коштів, що прийдуть на амбулаторію «за пацієнтом».
Нині чомусь усі вважають, що за новими правилами гри лікар не зможе бути самостійним. Це не так: він не залежатиме від жодного керівника, начальника управління охорони здоров’я, Голови об’єднаної громади — тільки від пацієнта та НСЗУ. Також усі чомусь переконані, що керувати амбулаторією й надалі буде об’єднана громада, насправді ж це робитиме НСЗУ. Тому варто зупинитися на деяких організаційних аспектах. Наприклад, вартість медичної послуги обраховуватиме єдина компанія НСЗУ у Києві. Така модель прийнятна для невеликих країн з кількістю населення у 2-4 млн осіб, але важко передбачити, як вона працюватиме в багатомільйонній Україні. Хоча теоретично цей варіант життєздатний, бо сучасні інтернет-ресурси та технології дають великі можливості, однак у практичній площині можуть виникнути непередбачувані проблеми.
Ще один аспект, який наразі не зовсім врахований, — контроль за якістю медичних послуг. Поки що невідомо, хто виконуватиме цю функцію. На мою думку, потрібно створити окрему структуру, яка контролювала б якість надання медичної допомоги на первинній ланці. Нині обласне управління охорони здоров’я разом із головними спеціалістами стежить за дотриманням протоколів, виконанням наказів, якістю роботи фахівців, розслідує проблемні випадки. За нових умов роботи хтось має здійснювати ці функції на рівні регіонів замість обласних управлінь. Не можна віддавати таку важливу ділянку роботи ОТГ. У Польщі розвинене лікарське самоврядування — Палата лікарська взяла на себе згадані функції і є суворішим контролером, ніж правоохоронні органи.
Не менш важливо продумати, як у цей процес має вписатися ст. 49 Конституції України, що гарантує всім громадянам безкоштовну медичну допомогу. Вочевидь її потрібно змінити, бо вона суперечить новим правилам відшкодування оплати медичних послуг через НСЗУ, а, керуючись Основним Законом, пацієнт має повне право вимагати безкоштовного їх надання.
Ігор МЕЛЬНИК, головний лікар Жашківської ЦРЛ, депутат Черкаської обласної ради Ми вже й без того значно «урізали» штат (за останні 3 роки скоротили більше 30 ставок), мобілізували всі внутрішні резерви, зменшили показник забезпеченості ліжками нижче встановленого нормативу (до 42 ліжок на 10 тис. населення), об’єднали відділення хірургії та травматології, більшість «вузьких» спеціалістів представлені однією фізичною особою, економимо на енерговитратах, перейшли на альтернативне паливо, власну систему водопостачання. Що ще вигадати? Тим більше, що помітили неприємну тенденцію: чим більше економимо, тим більше з кожним роком нам урізають фінансування. Тому залишається сподіватися тільки на добру волю депутатів об’єднаних громад, які виділили б кошти на утримання лікарні хоча б із розрахунку на те, скільки їх мешканців отримують медичну допомогу вторинного рівня. Ми такий розрахунок зробили для кожної громади (половина пролікованих у нашому закладі хворих мешкають у сільських населених пунктах). Хотілося б, щоб очільники громад перерахували частину медичної субвенції за своїх пацієнтів, тоді б коштів вистачило на утримання районної лікарні до кінця року. Однак на сьогодні ми отримали стільки, що «протягнемо» без заборгованості лише до липня. А далі — повна невизначеність, бо чіткого графіка надходження коштів не розроблено, та й ніхто не може змусити громади його дотримуватися.
За такого фінансування неможливо говорити про розвиток лікарні чи якісь плани на перспективу, тим більше про модернізацію — живемо одним днем і працюємо в борг.
Нам пояснюють, що це проблеми перехідного періоду реформи, але ж ми мусимо надавати послуги вже сьогодні! На жаль, впровадження реформи не враховує всіх нюансів, а вони досить серйозні та позначаються як на пацієнтах, так і на медичних працівниках. Не можна так ставитися до спеціалістів: або звільняйтеся, або виживайте як можете. Як виживати, коли в медичній галузі не дотримуються соціальні гарантії, не розрахована вартість медичної послуги для бюджетних закладів, а з дозволених платних послуг — лише зубне протезування та медичні огляди? Та й формула розрахунку медичної субвенції настільки заплутана, що ніхто, окрім тих, хто її вигадав, не зрозуміє. А громади не можуть виступити замовниками медичних послуг, бо на законодавчому рівні ця процедура не прописана.
Тому не можна говорити про надання медичної допомоги високого рівня, наявність для цього всього необхідного в медичному закладі, можливість використовувати різні джерела надходження коштів (місцевих підприємств, спонсорів чи пацієнта), адже відповідної законодавчої бази не існує. Навіть з благодійними внесками, які нам нібито дозволено використовувати, більше клопоту, аніж користі.
Тому передусім має бути розрахована вартість медичних послуг і вказані джерела її покриття. Поки що це лише розмови, за якими неможливо зрозуміти, наскільки затягнеться перехідний період і як нам лікувати пацієнтів до того часу, коли він закінчиться.
Чи варто сьогодні говорити про відкриття лікарями приватних кабінетів на районному рівні? Вони можуть надавати лише консультативні послуги. Адже для повноцінної роботи в приватному кабінеті будь-якого профілю потрібні кваліфікований персонал, відповідне обладнання, технічна служба (сьогодні в райцентрі досить складно знайти медтехніка, інженера, технічний персонал, який належним чином може обслуговувати обладнання). І важко уявити, як лікар зможе власними силами організувати й утримувати, скажімо, приватну хірургічну службу, де не просто робитимуть перев’язки, а виконуватимуть бодай мінімальні оперативні втручання. Та головне тут — украй низька платоспроможність населення, яке не зможе оплачувати такі послуги з власної кишені. У кого є кошти, той давно вже лікується у столичних клініках чи й за кордоном. Але більшість хворих користуватимуться послугами закладів вторинного рівня. Чи їх вважають людьми другого сорту?
Не можна займатися самодіяльністю у галузі надання медичних послуг, усі повинні діяти в межах законодавства України і згідно з бюджетним кодексом. Тому зміни в цій царині конче потрібні. Районним лікарням навряд чи варто очікувати достатньої фінансової допомоги від ОТГ — більше розраховуємо на зміни в бюджетному кодексі, або ж на збільшення субвенції чи дотації на утримання таких закладів у перехідний період. Звичайно, ми працюємо з кожною громадою, із кожним селом, пояснюємо ситуацію, але їх бюджети також обмежені та й утримувати потрібно не тільки медицину.
Реальна ситуація дуже складна — стан районних лікарень катастрофічний. Бо врешті постає питання: для чого утримувати такі неповноцінні заклади? Але коли їх не стане, що тоді робити хворим, яких не можна пролікувати на первинному рівні, скільки його не оснащуй і не розбудовуй? Чи гострий апендицит і перфорацію виразки вже не лікуватимуть у стаціонарних умовах? Нині не всі заклади вторинного рівня готові перейти на хірургію одного дня та повсюдне впровадження малоінвазивних методів лікування — для цього потрібен час, навчені кадри (а 50% наших лікарів — пенсійного віку!) і, знову ж таки, кошти, яких нині бракує навіть на елементарні речі. Якщо районні лікарні втратять рівень багатопрофільних установ інтенсивного лікування, вони просто перетворяться на терапевтичні заклади.
Реформа — це передусім якісні зміни, а не «перетасовування карт у колоді» (у нашому випадку — перепрофілювання закладів на основі зниження їх статусу). Інакше годі чекати ефективності від будь-яких ініціатив, якими привабливими вони не виглядали б.
