Що перешкоджає розвитку трансплантології в Україні?

Питання трансплантації органів в Україні та переведення цієї галузі медицини в правову площину неодноразово порушуються на різних рівнях. Створюються проекти законодавчих актів, які залежно від напряму чергових реформаторських потуг МОЗ то активно розглядаються, то відкладаються в довгий ящик. Але всі ці намагання нічого не змінюють ні для пацієнтів, змушених шукати закордонні клініки для проведення життєво необхідних операцій, ні для українських хірургів, готових розвиватися в галузі трансплантології, а натомість приречених сидіти, склавши руки.

ВЗ Наскільки актуальною в Україні є проб­лема трансплантації органів?

Сергій СІВАК, лікар-анестезіолог Волинської обласної клінічної лікарні, депутат Волинської облради

А головна проблема в тому, що в Україні подібні операції майже не проводяться. Серед європейських країн ми у цій медичній сфері належимо до аутсайдерів.

ВЗ Чи є якісь статистичні дані, що демонструють потреби наших пацієнтів у донорських органах і реальну кількість проведених в Україні операцій?

— За даними Міністерства охорони здоров’я України, наша держава посідає останнє місце серед країн Європи за показником посмертного донорства, який в Україні становить лише 0,15 випадку на 1 млн населення, що у 100 разів менше, ніж у Польщі, та у 230 разів менше, ніж в Іспанії. До речі, Іспанія сьогодні завдяки дос­коналій законодавчій базі є світовим лідером з трансплантації органів. У нас же за останні 10-15 років загальна кількість проведених органних трансплантацій не перевищує 130-140 випадків. До того ж, із цієї кількості трансплантацій тільки близько 10% здійснені завдяки посмертному донорству, що є вкрай низьким показником.

Якщо звернутися до статистики, то у 2014 році в Україні виконали всього 134 органні транс­плантації, у тому числі 16 пересадок нирок (за потреби 2000-2500), 17 пересадок печінки (за потреби 1000-1500). Щодо трансплантацій серця, то їх за останні 20 років в Україні проведено лише 8 (за потреби 1000-1500). Також щорічно українці пот­ребують у середньому 600 пересадок кісткового мозку. До цих цифр, які свідчать про глибину проб­леми, варто додати, що в Україні трансплантація органів здійснюється лише в кількох клініках. Щодня в нашій державі через відсутність можливості забезпечити своєчасну транс­плантацію органів помирає близько 10-15 осіб. Щорічно в державі гине від 40 до 60 потенційних донорів на 1 млн населення, тобто близько 3 тис. донорів, які могли б урятувати життя 10 тис. хворих. Причому це люди переважно молодого віку, яким генетично запрограмовано жити 70-90 років, але через хвороби, вони помирають значно раніше.

Крім того, в Україні досі не запроваджено пов­ноцінної системи трансплант-координації, зас­тосування якої дало змогу розвинутим країнам Європи суттєво збільшити кількість потенційних донорів серед померлих.

ВЗ Аутсайдерство у цій сфері зумовлене історично?

— Колись Україна була піонером у галузі транс­плантології! Ще в 1933 році член Всеукраїнського лікарського товариства, хірург Юрій Вороний у Херсонській обласній лікарні зумів пересадити нирку жінці. Це був перший випадок успішної трансплантації у світі. Жінка з донорською ниркою, яка функціонувала, прожила кілька днів. Зрозуміло, що в ті часи не було чіткої імунологічної діагностики й імуносупресорних медикаментів, котрі запобігають процесам відторгнення чужорідного органа. Але зараз цих медикаментів вистачає, і наша держава витрачає багато коштів саме на їх придбання. У Волинській області операцій з трансплантації органів не проводять. Але зрозуміло, що в нас є люди, які потребують вживання імуносупресивних препаратів. На них область отримує близько 300-400 тис. грн із державного бюджету. Суть операції з трансплантації органів і її технічне виконання сьогодні абсолютно не складні. Складніше забезпечити післяопераційну стерильність, захист від мікробних агентів і успішне приживлення пересаджених органів та тканин.

ВЗ Можливо, проблема в тому, що українські медики не здатні забезпечити пот­рібну кількість операцій з пересадки органів?

— Порівняю статистичні дані про необхідну кількість операцій з трансплантації органів в Україні з даними кардіологічного відділення Волинської обласної лікарні. Зараз ми вийшли на рівень 120-150 операцій на серці в рік. І це при тому, що в нас такі операції проводяться практично щодня, а рівень смертності відповідає показникам кращих клінік Європи. Такою самою роботою ми могли б завантажити й інші відділення, зокрема в частині операцій з трансплантації органів. Але через недоліки українського законодавства наші медики віддають свій хліб медикам Білорусі та країн Європи. Відповідно втрачається кваліфікація наших лікарів.

На мою думку, ситуація з трансплантацією органів в Україні — це яскравий приклад того, як недолугими законодавчими актами можна фактично винищити певну галузь.

ВЗ У чому основні недоліки чинного українського законодавства з трансплантації органів?

— У світовій медичній практиці трансплантація від померлого донора відбувається на підставі принципів вираження волі потенційного донора. Їх поділяють на презумпцію згоди та презумпцію незгоди.

У першому випадку особа за свого життя подає заяву про небажання стати донором у разі смерті. За відсутності такої заяви вважається, що згоду стати донором надано. За презумпцією незгоди, навпаки, особа має документально оформити свою згоду стати донором після смерті.

Закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», ухвалений у 1999 році, був частково неприйнятний для лікарської спільноти. Проблема в тому, що він надавав право пересадити орган від живого донора тільки його родичу або дружині чи чоловікові, а згоду на посмертне донорство органів і тканин мають давати родичі померлого. Тобто, Закон ґрунтувався на презумпції незгоди. Зрозуміло, що такий підхід різко обмежував коло можливих донорів. Знайти серед близьких родичів ту людину, яка за всіма параметрами підходитиме для взяття органа для подальшої трансплантації, надзвичайно важко. Це призводило до того, що окремі люди, аби вижити, вдавалися до різних хитрощів. Наприклад, по кілька разів одружувалися й розлучалися, аби лише знайти для себе потрібного донора.

ВЗ Чи виправляє ситуацію закон, проголосований у першому читанні в квітні цього року?

— На мою думку, цей варіант змін до закону не дає можливості кардинально змінити ситуацію, оскільки в ньому взято за основу презумпцію незгоди на пересадку органів.

Це означає, що донорами ставатимуть лише ті люди, які за життя подадуть заяву про згоду на вилучення своїх органів у разі смерті для порятунку іншої людини. В іншому випадку органами померлої людини розпоряджатимуться родичі. Недоліком закону є й те, що особи, котрі померли внаслідок ДТП, вогнепальних поранень або мають на своєму тілі сліди насильницької смерті, не можуть стати донорами для пересадки органів. На мою думку, це неправильно, адже особи, смерть яких настала раптово, і є основними донорами органів.

Тож така редакція закону значно звужує можливості розвитку трансплантології в Україні. Адже органи для пересадки беруть переважно в молодих реципієнтів.

ВЗ Який підхід до трансплантації органів прийнятий у європейських країнах, котрі сьогодні є лідерами у цій сфері?

— Провідні держави в галузі трансплантології (Іспанія, Португалія, Бельгія, Австрія, Норвегія і Фінляндія) у законодавчій сфері основним чинником відбору органів для трансплантації в потенційних донорів визначили презумпцію мовчазної згоди. Це означає, що людина, отримуючи паспорт чи водійські права, одразу має можливість підписати документ, яким дає або ж не дає згоду на те, аби її органи у випадку раптової смерті були використані на благо інших людей. Якщо громадянин цього документа не підписав, але ознайомлений з ним, то вважається, що він дає мовчазну згоду на пересадку своїх органів у разі надзвичайної ситуації.

Так, у багатьох державах світу, наприклад у Німеччині, презумпція згоди людини на транс­плантацію закріплена законодавчо. Але лідерами в цій галузі є саме ті країни, у яких діє презумпція мовчазної згоди. До прикладу, тільки-но в сусідній Білорусі ввели презумпцію мовчазної згоди на взяття органів для пересадки, її медицина здійснила колосальний крок уперед за кількістю операцій з трансплантації. І, що головне, вони абсолютно безкоштовні для громадян цієї країни. А українці, котрим потрібні такі втручання, змушені їхати в ту ж Білорусь, де витрачають на операції шалені кошти.

ВЗ Як нам відомо, Волинська обласна рада має намір звернутися до Верховної Ради щодо ситуації у цій сфері медицини в Україні?

— Це робиться для того, аби привернути увагу Парламенту до стану справ у трансплантології, котрий є абсолютно неприйнятним. Ми наведемо відповідні статистичні дані та наголосимо на тому, що українські пацієнти потребують фундаментального оновлення закону про трансплантацію. Також плануємо прокоментувати закон, який був проголосований у першому читанні в квітні, і зазначити, що він неоптимальний.

ВЗ Чого варто очікувати від цієї галузі медичної науки в майбутньому?

— Я знайомий з одним італійцем, котрий влітку разом із дружиною живе в Україні, оскільки йому підходить наш клімат. У нього пересаджені серце та судини на ногах. Він переніс операцію з приводу захворювання гортані — у нього протез. І незважаючи на це, людина віком 75 років веде повноцінне життя, подорожує, що для нашої медицини, на жаль, поки що є фантастикою. Звичайно, медична наука та практика не стоять на місці. Але поки що ми маємо максимально використати можливості української медицини у сфері трансплантології. А для цього необхідно усунути законодавчі бар’єри, які стоять на заваді

Петро ГЕРАСИМЕНКО, спеціально для «ВЗ», м. Луцьк