Що заважає лікарю працювати якісно?

Коли говорять про поліпшення умов роботи лікаря, то радше йдеться про те, як уникнути тих чи інших негативних чинників, аніж про підвищення матеріального забезпечення або ж можливості для професійного розвитку. Що важливіше для медика: щоб йому не заважали працювати чи щоб допомагали? І які чинники найбільше перешкоджають лікарю виконувати свою роботу якомога якісніше?

Рівненщина

Вадим ВУС, лікар амбулаторії загальної практики-сімейної медицини с. Карпилівка КЗОЗ «Рокитнівський районний центр первинної медичної допомоги» Рокитнівської районної ради

Держава мала би постійно «підігрівати» інтерес лікаря до професії, створюючи можливості для подальшого розвитку та вдосконалення. А для цього потрібні хороші вчителі — лікарі-практики, а не науковці з інститутів. Наприклад, у Канаді для сімейних лікарів працюють тренінгові центри, де своїм досвідом з ними діляться їх же колеги, які щодня виконують таку саму роботу. На жаль, поки що в Україні мало практиків, котрі навчали б сільських лікарів, і це, вважаю, не дуже добре.

Щодо матеріально-технічного забезпечення, то насправді для якісної роботи сімейного лікаря воно не має аж такого великого значення. І якщо хтось вважає, що справжня проблема полягає у відсутності апарата для УЗД чи біохімічного аналізатора, то він неабияк помиляється. Адже сімейному лікарю потрібно небагато медичної техніки — це не основне. Він має насамперед засвоїти принципи правильної, коректної, толерантної поведінки з пацієнтами. Є лікарі, які помилково вважають, що хворі зобов’язані бути слухняними, відповідальними, ввічливими, вдячними тощо, і водночас хочуть, щоб від них нічого не вимагали. Але всі люди різні. Й особисто я, зустрічаючись зі своїми пацієнтами, узагалі нічого від них не очікую — ні того, що вони виконуватимуть мої призначення, ні грошей, ні шанобливого ставлення… Інакше мене обов’язково спіткає розчарування, і наступного разу я прийматиму їх уже з негативними емоціями, що неприпустимо для лікаря. Тому намагаюся дотримуватися принципу: нічого не очікувати, але водночас бути готовим до всього — і до агресії, і до подяки. Бо загалом, якими не були б нові уявлення про розвиток медицини, все одно пацієнт залишається на першому місці, і він у будь-якому разі вимагатиме від лікаря якісного надання медичної допомоги.

Звісно, справжнім фахівцям важливі не стільки гроші, скільки статус у суспільстві та на роботі. Як зробити, аби кожен лікар мав ідеальні умови для праці? Я не маю простої відповіді на це запитання, але переконаний: МОЗ України без нас, лікарів, на це точно не здатне. Вважаю, кожному на своєму місці треба почати робити те, що він може. Наприклад, ми разом із медичною волонтерською командою, до якої я належу, проводимо тренінги із сімейної медицини, шукаємо можливість розвиватися, під час відпустки виїжджаємо на Схід України. Мені це потрібно і цікаво, адже доки я навчаю інших, доти й сам розвиваюся.

Щодня запитую у своїх чотирьох донечок за вечерею: «Що корисного ви зробили сьогодні, що дізналися, чого навчилися, за що подякували?» Ці прості запитання для кожного можуть стати поштовхом до нових ідей, до великих змін.

Юрій ПОЛІЩУК, головний лікар клініки «БейбіДок»

Та водночас крім великого бажання працювати лікарю потрібно ще й забезпечувати родину (щоб не виникало конфліктів через те, що тато/мама- медик часто днює й ночує на роботі, отримуючи за це мізерні гроші), мати можливість добре відпочивати, і до всього — високий статус у суспільстві. Лікарі — це еліта суспільст­ва, і вони повинні відповідати цьому статусу в усіх сенсах. Відтак й умови їх роботи мусять бути відповідними. Хоча комфорт визначається не крутим обладнанням і гарним кабінетом, а насамперед мотивацією.

Тож реформа охорони здоров’я, яка нині відбувається, нам дуже потрібна. Зрозуміло, що вона зовсім не ідеальна. Але треба розуміти й те, що медицина виходить із скрутного становища, у якому перебувала останніх 30 років, тому за рік, 3 чи 5 років «витягнути» її на новий рівень нереально.

А проблеми є у всіх, хоча я назвав би їх вик­ликами. І їх треба гідно сприймати. Так, у нас в країні недосконала законодавча база, дуже малий досвід роботи приватних клінік (маю на увазі саме прозорий досвід), є певні юридичні та бюрократичні моменти, які заважають працювати. Тож треба оптимізувати законодавчі норми, що регулюють правові, фінансові й адміністративні взаємовідносини між лікувальними закладами. Адже державний заклад чи приватний — рівень надання медичних послуг має бути однаковим.

Анатолій МЕЛЬНИЧУК, завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії (реанімації) КЗ «Рівненська обласна клінічна лікарня» Рівненської облради

Заважає те, що медикаменти пацієнти здебільшого купують за свої кошти, а отже, часом не завжди виконують вказівки лікаря, і не через небажання, а через матеріальну неспроможність. Практично ніде у світі немає безплатної медицини, проте існує безліч прогресивних підходів до успішної діяльності медичної галузі. Нам є з кого брати приклад, і не треба вигадувати велосипед — запровадження страхової медицини, забезпечення пацієнтів соціальною допомогою, підтримку їх на муніципальному рівні.

Заважає, звісно, й низька зарплата, адже нам дуже образливо, що судді та прокурори за свою роботу отримують в 100 чи 200 разів більше, аніж лікарі. Бо, зважаючи на те, що життя людини безцінне, не зрозуміло, хто несе за нього більшу відповідальність — держслужбовці чи лікарі?

Водночас, аби унеможливити «тіньові» питання в медицині, треба забезпечити високий професіоналізм лікарів. Й ідея ліцензування, яка нині виникла в Україні, дуже доречна. За кордоном процедура ліцензування досить складна. Та, разом із тим, як можна ліцензувати лікаря, що працює в поганих умовах? Тобто паралельно треба вкладати кошти в робочі місця кожного фахівця. Для прикладу, хірурги й анестезіологи повинні мати відповідне наповнення навколоопераційного стола. Анестезіологічна станція включає комплекс обладнання. А коли в лікаря немає ані монітора, ані наркозно-дихального апарата, ані пульсоксиметра тощо, то як можна оцінити його роботу та видати ліцензію?

Лікарям заважає й нереформована медицина. І ті зміни, які нині відбуваються в галузі, — потрібні, проте запроваджувати їх варто набагато швидше.

Павло СЛОБОДЯНЮК, головний лікар КП «Вінницький обласний наркологічний диспансер «Соціотерапія»

По-друге, кваліфікований спеціаліст, який закінчив вищий навчальний заклад й інтернатуру, отримує заробітну плату на рівні молодшого медичного персоналу. Як можна працювати без матеріального стимулу? Дехто дорікає лікарям, мовляв, ви давали клятву Гіппократа, тож мусите допомагати людям попри все. Разом із тим, навіть у клятві Гіппократа (повній її версії 1877 року) є слова про те, що лікар повинен працювати за гонорар. Наша праця відповідальна і важка. За кордоном поважають медичних працівників усіх рівнів, тому й оплата їх зусиль адекватна. На жаль, у нашій країні часто до медиків ставляться, як до обслуговуючого персоналу.

По-третє, нестабільна соціально-економічна ситуація призводить до того, що лікарі змушені виїздити за кордон, аби мати змогу забезпечити родини. Особливо це стосується молоді, яка ще зі студентських років шукає можливість працевлаштуватися деінде — тільки б не в Україні. Практично більшість студентів хотіли б виїхати і не повертатися в країну, яка не поважає медика. І це страшно!

Нинішні реформи в медицині дають змогу сподіватися на ліпше. Потреба у змінах назріла вже давно. Але відсутність чіткого юридичного обґрунтування дій реформаторів порушує велику кількість питань, які залишаються без чіткої відповіді. Зокрема, не зрозуміла позиція щодо функціонування комунальних некомерційних підприємств, передбачених медичною реформою, у зв’язку з розбіжностями в законодавчій базі. Немає впевненості, що, враховуючи різні умови (економічні, соціальні, політичні, побутові), таке підприємство зможе повноцінно працювати. А відтак немає й мотивації до успішної роботи лікаря. Бо ж одними сподіваннями довго на плаву не втримаєшся.

Буковина

Андрій СОКОЛЬНИК, лікар-анестезіолог вищої категорії, м. Чернівці

Для початку медики готові працювати на існуючій матеріально-технічній базі. Старі матраци можна перешити, стіни — побілити, це дешевше, аніж розпочинати дороговартісні ремонти. Наявне обладнання теж можна відремонтувати. Разом із тим необхідно визначити реальні потреби кожної медичної установи і забезпечити їх у першу чергу. Досі існували два джерела надходження медобладнання: частину купували за бюджетні кошти, частину отримували у вигляді гуманітарної допомоги. Однак усе воно внаслідок постійного використання поступово виходило з ладу, а витрати на амортизацію в бюджеті ніколи не передбачалися. Тому важливо закласти кошти на обслуговування медичної техніки, бо зараз лікарі за свої гроші ремонтують те, без чого неможливо працювати.

Аби лікар міг якісно віддаватися науковій і практичній діяльності, він апріорі повинен жити комфортно та забезпечено. Чому на заході лікар не бере хабарів? Тому що має достойну зарплатню. Зарплата українського лікаря повинна стартувати щонайменше від 30 тис. грн. Лише в такому випадку медик зможе думати про пацієнта, а не про те, де підзаробити на шматок хліба.

Дуже важливо, щоб в Україні запрацювала запропонована МОЗ система призначення менеджерів лікарень. Бо насправді будувати нове, грамотно розпоряджатися коштами може тільки професійний менеджер. Контролювати його дії повинна громадська рада, до складу якої входитимуть представники і лікувального закладу, і громадськості. Тільки так системі вдасться подолати кумівство і клановість у призначенні на посади.

Робота лікарів стане комфортнішою тільки тоді, коли заклади охорони здоров’я України відпустять у «вільне плавання». Зрозуміло, що виживуть найсильніші, слабкі ж самоліквідуються. Водночас зникне бажання шукати крайнього, нарікати на Міністерство і недофінансування. Колектив почне брати участь у роботі та розвитку лікувальної установи, а адміністрація нестиме відповідальність за свої дії (чи ж бездіяльність). Робити перші кроки і змінювати систему, безумовно, важко, але потрібно, аби потім цим шляхом пішли інші.

Ольга КОБЕВКО, лікар-інфекціоніст Чернівецької обласної клінічної лікарні, член комісії з питань медицини, соціального захисту та АТО Чернівецької обласної ради

Друге, що вкрай важливо для сучасного лікаря, — покращення умов роботи, у тому числі елементарних. У сільських амбулаторіях люди подекуди працюють без води, а взимку опалюють приміщення електрообігрівачами. Просто нелюдські умови! Це ж побут, про який не повинні думати ані лікарі, ані пацієнти. Медик приходить у лікарню, аби рятувати життя, пацієнт — аби отримати якісну медичну допомогу. Не можна лікувати без води, а обстеження проводити на ледь не дореволюційному обладнанні! Сучасні методи обстеження, на жаль, є переважно в приватних клініках і доступні далеко не всім. Але ми ж реформуємо медицину, робимо її не лише якісною, а й доступною для кожного! Тому нормальний томограф, апарат для УЗД, сучасна лабораторія тощо мають бути в усіх медичних установах.

Я вважаю, що в занепаді медицини, який вона зараз переживає, передусім винні керівники департаментів охорони здоров’я та медзакладів. Їх декларації підтвердили: більшість працюють не на заклад, а на наповнення власної кишені. Фінансування медичної галузі ніколи не було аж надто маленьким. Просто ніхто грамотно не розподіляв коштів, не визначав пріоритетів. Тому переконана: створити ідеальні умови для роботи медиків навіть за нинішнього фінансування можуть саме фахові керівники. Колись мала гіркий досвід. Через 2 роки роботи в інфекційному відділенні Чернівецької обласної клінічної лікарні звернулася до керівництва з пропозицією покращити умови у відділенні, зокрема забезпечити його душовими кабінами і бойлерами для гарячої води. Сама порахувала, що на той час це обійшлося б у 25 тис. грн. Але мені відповіли, що я занадто молода, аби вирішувати такі питання. Відтоді минуло майже 10 років, а нічого так і не змінилося.

Усе залежить від кожного з нас. Тільки ми, медики, можемо змінити умови своєї роботи. Головне — аби нарешті ми об’єдналися, а керівництво почуло і підтримало нас.

Львівщина

Мар’яна ІСЬКІВ, аспірантка ДУ «Інститут спадкової патології НАМН України», лікар-педіатр

У ментальності нашого народу існує традиція шукати недоліки в роботі інших та бажати щось змінювати на краще, проте далі роздумів справи не йдуть. У нашій державі є багато моментів, які хотілося б змінити, зокрема низькі зарплати, відсутність належних умов праці тощо. Я вважаю, що здійснити зміни можна лише за однієї умови — коли кожен із нас відповідально ставитиметься до своєї щоденної рутинної праці.

Нашому поколінню пощастило жити в часи змін і розвитку суспільства. У період реформування медичної галузі й еру розвитку інформаційних технологій відкриваються нові можливості та розширюються горизонти. Тож ми віримо, що поступово зможемо втілити мрії студентських років — переймати найкращий досвід світової медицини для лікування українців.

Ярина ГРИЦАК, лікар-педіатр дитячої клініки «МініПолікліника»

Незабаром я планую виходити з декретної відпустки. За цей час, по-перше, я на практиці зрозуміла, як це — бути на місці батьків своїх пацієнтів. По-друге, відчула справжню спрагу до знань, тож усвідомила, наскільки важливим у роботі лікаря є час для саморозвитку.

Дуже часто трапляються випадки, коли лікарі поєднують кілька робіт одночасно, аби мати змогу забезпечити себе матеріально. Звісно, у таких умовах часу на саморозвиток немає взагалі. Нині мене хвилює не стільки питання заробітної платні, скільки питання часу, який можна було б присвятити професійному зростанню. Адже, включно із вихідними, кожному лікарю варто приділяти бодай годину на день на ознайомлення з актуальними новинами в галузі, аби надавати якісні послуги.

До речі, фінансові аспекти в саморозвитку також не менш важливі. Наприклад, я довго не мала змоги освоїти отоскопію (хоча на теренах України цю процедуру зазвичай усе ще виконує оториноларинголог, але для педіатра і сімейного лікаря набагато зручніше вміти робити це самостійно). А причина доволі банальна: просто не мала змоги придбати отоскоп. Хоча я й не проходила спеціальних курсів, а опановувала навичку самостійно, проте мала велике бажання, яке аж ніяк не збігалося з моїми можливостями на час роботи в районній лікарні. Те саме стосується й УЗ-діагностики, яку бажають опанувати багато лікарів.

Приватна медицина нині пропонує більше можливостей для саморозвитку. Це стало одним із вирішальних факторів, чому я знову йду працювати в приватний медзаклад. Наш голов­ний лікар зацікавлена в тому, аби її підлеглі відвідували якомога більше різноманітних тренінгів та освоювали нові навички, адже від цього залежить якість послуг, котрі вони надаватимуть. Це також є одним із різновидів стимуляції працівників, які прагнуть саморозвитку.

У державних закладах із цим ситуація дещо інакша. Інколи важливо, аби тобі просто не заважали. Одного разу я мала можливість пройти півторамісячне, повністю оплачуване стажування за кордоном, проте як молодому спеціалісту мені заборонили йти в тривалу відпустку за власний рахунок.

На моє переконання, справжній лікар — фанатик і дивак, який прагне розвиватися доти, доки не залишить професію. Без особистої мотивації навіть найкращі умови чи нове обладнання нічого не варті. Там само, як і «поганий» керівник чи «незручний» пацієнт не здатні завадити класному лікареві працювати.

Кіровоградщина

Андрій ГАРДАШНІКОВ, лікар-онколог хіміотерапевтичного відділення КЗ «Кіровоградський обласний онкологічний диспансер»

На мою думку, якість медичного обслуговування знижує неадекватна система як освіти, так і роботи. Візьмемо освіту, у нашому випадку — післядипломну. Що заважає скористатися можливостями прогресу й організувати професійні онлайн-тренінги, за які лікар отримує певні бали (а для атестації він має набрати конкретну кількість балів)? Що заважає максимально спростити для медичного працівника пошук достовірної сучасної професійної інформації? Виникає враження, що в державі це просто нікому не цікаво.

Щодо системи роботи, то, по-перше, у нас практично немає адекватних протоколів лікування. Наприклад, є застарілий протокол паліативної допомоги, та й той ігнорується. Як наслідок: паліативні пацієнти по всій країні й досі завершують своє життя в муках.

Ми отримали Наказ МОЗ №1422 «Про внесення змін до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 28 вересня 2012 року №751». Я спочатку дуже зрадів. А тепер собі думаю: «Ну-ну». Бо за існуючими правилами ми можемо застосовувати міжнародні протоколи (NCCN, ESMO, якщо говорити про онкологію), але є одна важлива умова: ці протоколи мають бути перекладені українською мовою та затверд­жені наказом по закладу охорони здоров’я. А тепер запитання: скільки ЗОЗ по країні проявили ініціативу, переклали і затвердили протоколи?

Як свідчать дані, усе визначає людський фактор. Цікаво це головному лікарю — співробітники закладу матимуть змогу працювати за міжнародними протоколами. Нецікаво — усе лишиться так, як є.

По-друге, медичний працівник нині перебуває в абсолютно безправному становищі: він позбавлений можливості себе захистити. Звернутися нема куди, бо все, що йтиме від нього, спустять по сходах на його ж начальство… Немає адекватного зворотного зв’язку з Міністерст­вом охорони здоров’я та іншими органами, які мали б створювати умови для якісної роботи. Немає взаємодопомоги між закладами різних рівнів. Уявити собі, що оперативно вирішується питання пацієнта, бо лікар закладу вторинного рівня звернувся до фахівців третинного рівня, і вони колегіально розглянули проблему, практично неможливо. А яка підконтрольність місцевих медичних керівників? Очільників ЗОЗ призначають політики — депутати різних рівнів, які не розуміються на медицині та й не повинні. Хіба існує якийсь контроль за діяльністю голов­них лікарів? Хіба висунуто якісь вимоги щодо найменшої поваги до трудового колективу? Хіба є можливість захисту? У медичних закладах для підвищення якості роботи має бути чітко організований захист прав кожного медичного (та й немедичного) працівника, забезпечене право відстоювати свою думку та розвиватися.

На кого звалити відповідальність за якість роботи легше всього? На пацієнта. Якщо ти поважаєш його права, якщо вмієш донести зрозумілу інформацію про запропоноване лікування та його плюси й мінуси — то ви одна команда. Так, звісно, трапляються різні пацієнти як за рівнем освіченості, так і за рівнем порядності. Але за умови якісної організації системи охорони здоров’я, коли для пацієнта створені комфортні умови для лікування, а для медичного працівника — захист і умови для якісної роботи, навіть «неконтактні» пацієнти не змогли б впливати на якість медичної допомоги.

Закарпаття

Володимир МАРКОВИЧ, директор Департаменту охорони здоров’я Закарпатської ОДА, кандидат медичних наук

На мою думку, саме Закарпаття, очевидно, найбільше готове до впровадження медичної реформи. Чому? Краяни більше, ніж будь-хто, знайомі з принципами європейської медицини — дається взнаки прикордонне розташування регіону: нині жителі області часто виїздять на заробітки до сусідніх Угорщини, Словаччини та Румунії і під час перебування там знайомляться з європейською медициною, коли доводиться звертатися до місцевих лікарень. Тож вони вже звикли до європейських стандартів і прагнуть бачити таку саму якість надання послуг на батьківщині. Однак в умовах нестачі коштів важко утримати галузь на певному рівні. Одна з основ­них проблем — хронічне недофінансування, і для галузі вона, на жаль, не нова.

Чернігівщина

Аліна СИРОТА, лікар-онколог, хіміотерапевт КЛПЗ «Чернігівський обласний онкологічний диспансер»

Робота в онкодиспансері важка й відповідальна, потребує неабияких моральних зусиль, і хотілося б, аби вона відповідно оплачувалася. Коли в тебе гідна зарплата, організований побут, до того ж маєш якісь грошові накопичення, тобі легше розвиватися в професійному плані.

До вказаних потреб входить і житлове питання. Оренда житла «з’їдає» приблизно 70% заробітної плати, а про придбання власної квартири чи будинку навіть мови немає. Наприклад, на сьогодні я можу собі дозволити тільки гуртожиток. І знову-таки, що має бути в пріоритеті: придбання житла (у далекому майбутньому) чи ж подальше професійне навчання? Як охопити й те, й інше, і головне — за які кошти? Ось це, напевно, найболючіше питання для молодого лікаря.

Якщо розглядати питання професійного росту, то я впевнена, що досвід напрацьовується кров’ю і потом. Через це проходив кожен фахівець. Тут уже все залежить тільки від кожного з нас, адже ніхто нікому не заважає працювати й самовдосконалюватися. Є спеціалізовані сайти, література, курси підвищення кваліфікації тощо, тому варто виходити з того, що підвищення свого професійного рівня — це твоя відповідальність і робота над собою.

Іноді заважають якісь особисті якості. Наприклад, наші пацієнти часто перебувають у пригніченому стані, і з ними іноді досить складно спілкуватися. Тому мої витримка, самоконт­роль, емоційний стан повинні бути на високому рівні, інакше це негативно впливатиме на якість роботи.

Іще одна нібито стороння проблема — безгрошів’я наших хворих, які часто не можуть дозволити собі пройти обов’язкові КТ чи МРТ, не кажучи вже про закупівлю препаратів для хіміотерапії, коли з’являються перебої з їх постачанням. Ти виходиш із цієї ситуації, як можеш, бо хочеш максимально допомогти хворому, але при цьому мусиш враховувати його фінансові можливості. І це величезна відповідальність, котра тягарем лягає знову ж таки на плечі лікаря.

Іван КУЗІВ, лікар-анестезіолог КЛПЗ «Чернігівський обласний онкологічний диспансер»

Чому найбільший кадровий голод саме серед анестезіологів? Випускники розуміють, що це непроста професія. Дуже часто вона передбачає ненормований робочий день, важких хворих у реанімації, непрості чергування. Я думаю, що студенти лякаються труднощів і тому не обирають цю спеціалізацію.

Я прийшов в анестезіологію через «виш­кіл» швидкої допомоги. Із центру екстреної медичної допомоги довелося піти, бо, по-перше, там немає перспектив для кар’єрного росту, а по-друге, надвелике навантаження, оскільки бригад постійно не вистачає, і в «сезон» епідемій кількість викликів могла сягати 30 на добу. Працював на півтори ставки, виходило 12 чергувань, тобто працював добу через добу, фактично жив на роботі. Однак це аж ніяк не позначалося на матеріальному становищі, бо, навіть працюючи в такому режимі, заробляв трохи більше від мінімальної зарплатні.

Щодо моєї теперішньої професійної діяльності, то вважаю, що мені пощастило з колективом: є можливість професійного росту і розвитку — як особистісного, так і лікарського, є в кого вчитися. До того ж обладнання в нас нове, сучасне, в основному ми забезпечені всім необхідним для якісного надання допомоги населенню. Якби починав у районі, було б у рази важче. Візьмімо штатну ситуацію, що трапляється з будь-яким анестезіологом: важка інтубація, виникли труднощі на якомусь етапі. За інструкцією: не зміг сам — поклич старшого колегу або завідувача. А в районній лікарні тобі нікого кликати: там від сили два анестезіологи. А відлік часу йде на секунди, і тобі треба приймати рішення, від якого залежить життя хворого. Це величезний стрес. Тому випускники не хочуть їхати в ЦРЛ, і я їх розумію.

Елеонора ГОДЯЄВА, лікар-фтизіоофтальмолог КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер»

Інший момент — наші люди не навчені піклуватися про своє здоров’я. Колись було таке поняття, як диспансеризація населення. Однак нині дуже рідко хто взагалі протягом року звертається до свого сімейного лікаря або фельдшера, і саме він повинен не лише реагувати на скарги хворого, а й проводити загальний огляд, наприклад, перевірити зір і виміряти внутрішньоочний тиск, а у випадку виявлення якоїсь очної патології умовити ту ж бабусю поїхати до лікаря-офтальмолога.

Іноді матеріальний стан наших хворих, які в більшості належать до соціально вразливих верств населення, недостатній для проведення повноцінного лікування. І це теж велика проблема. Тож, звичайно, хотілося б, аби виділялося більше коштів на медицину.

А взагалі ж у нашій роботі головне — бажання працювати. Хто хоче — шукає засоби, хто не хоче — шукає причини.

Тернопільщина

Олексій ВОЛКОВ, лікар-хірург Козівської районної комунальної лікарні, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України

Проте медицина як галузь має одну особливість: її складові взаємопов’язані та гостро потребують одна одної. І пацієнт за будь-якої реформи, мов трава з-під асфальту, завжди тягтиметься до лікаря, адже бажання жити і бути здоровою в людині непереборне. Аналогічно і лікар, незважаючи на традиційні залякування, які є обов’язковим атрибутом усіх медичних нововведень, знаходить шлях виходу зі становища та можливості надання допомоги пацієнту, бо професіонал з високим покликанням будь-що мусить втілювати свій талант у працю, а з неї жити. Тому розкидані частки цього важливого процесу поступово знаходять одна одну і, попри всі зусилля кабінетних стратегів, зливаються докупи, наче ртуть із розбитого термометра. І все поступово налагоджується. І навіть зітхається з полегшенням — схоже, пережили…

Але це полегшення — лише до нових змін. Спіраль робить черговий виток, й усе починається спочатку. Знову шоковий стан і болючий процес адаптації… Так, ніби тим, хто вирішує долю країни, не спиться спокійно, якщо громадяни безперешкодно отримують медичну допомогу, а медики живуть трошки ліпше за жебраків. Хоча, звісно, причина не в тому. Саме оця живучість медицини як галузі розв’язує руки можновладцям і дає їм змогу ґвалтувати її до безтями, наштовхуючи громадян на думку про нечисті наміри реформаторів.

Остання, ще не завершена, реформа вже розчленувала медичну галузь на окремі шматки. Швидка допомога, сімейна медицина і лікарні, які завжди були єдиним блоком, стали окремими структурами та працюють, наче лебідь, рак і щука, тягнучи важкий медичний віз кожен у свій бік, а заразом і «ковдру» виживання — на себе, адже в реформі передбачено все, окрім належного фінансування. А горе-реформатори, зруйнувавши стару систему, тепер марно намагаються налагодити співпрацю між вказаними структурами. І неможливо буває пояснити родичам, що обладнаний реанімобіль, припаркований за десять кроків від корпусу лікарні, не може перевезти тяжкохворого, адже тепер обслуговує іншу організацію. Що висококваліфікований фахівець-педіатр замість лікувати дітей повинен, втративши заслужені роками регалії, силоміць спихати «доступні» ліки гіпертонікам. А до щоденних обов’язків будь-якого лікаря згідно із чинним законодавст­вом входить стільки обов’язкових речей, що на їх здійснення (коли, звісно, усе виконувати відповідно до цих «приписів») не вистачить 24 годин.

Абсурд сприймається важко. І можна змусити лікаря, образно кажучи, видаляти гланди через відхідник. Значно важче змусити пацієнта дати на це згоду. Тому не квапляться громадяни укладати угоди із «сімейниками», продовжують водити дітей до тих, хто ще кілька років тому називався педіатрами, і до останнього вірять, що для апендектомії не доведеться їхати туди, куди немає навіть дороги. Система, в основу якої покладене створення видимості позитивних змін і сліпе мавпування із західних моделей, від яких навіть там уже почали відмовлятися, не працює. Це бачать усі. Втім, реформаторська машина продовжує набирати обертів.

Говорячи про те, що заважає лікарю працювати якісно, варто ще поплакатися і на юридичну незахищеність, незабезпеченість медзакладів найнеобхіднішим або неспроможність нових економічних механізмів, які наче призначені для того, щоб заклад швидше припинив існування, адже наступний крок медреформи — зменшити кількість лікарень вторинного рівня, кот­рі традиційно несуть основне навантаження в медобслуговуванні простих громадян. Як не крути, не можна не відчувати образу, цілком закономірну у випадку, коли люди на міністерських посадах, які не розуміються на практичній медицині, з високих трибун заявляють про непотрібність не лише вас і вашого закладу, а й подібних закладів по всій країні! Також тяжко сформулювати в кількох рядках страх перед завтрашнім днем, що обіцяє лікарю примусову декваліфікацію та безробіття, а пацієнтам, відповідно, — погіршення здоров’я. Тому доводиться зосередитися винятково на глобальному.

Протягом останніх кількох років в Україні створено систему ЗНО. Завдяки їй наші діти отримали змогу вступати до вишів відповідно до своїх реальних знань. Ви спитаєте: а це тут до чого? А до того, що за 30 років різноманітного реформаторства це єдине досягнення нашої держави. Єдине, що справді покращило життя людей. Інших я не бачу за всього бажання. А важко працюється не лише медикам, а всім, коли політика урядів, які вже були і ще будуть, не спрямована на благо людей.

У мене особисто немає жодного сумніву, що за кілька років теперішніх реформаторів медицини шукатимуть днем з вогнем, аби спитати з них за зруйновану галузь. Або, принаймні, робитимуть вигляд. Як зараз шукають приміром, пані Богатирьову, котра також свого часу намагалася вдосконалити українську медицину. Принцип «головне — не нашкодь» виник у сиву давнину. Відтоді лікарі всього світу дотримуються його, вважаючи найголовнішим у своїй роботі. Напевно, і керманичі нашої галузі колись давно, складаючи лікарську присягу, промовляли щось подібне. Здається, забули…

Підготували Дана РОМАНЮК (м. Рівне), Олеся ШУТКЕВИЧ (м. Вінниця), Ольга КАМСЬКА (м. Чернівці), Юлія МАСЮКЕВИЧ (м. Львів), Марія ЛАРЧЕНКО (м. Кропивницький), Елеонора САВИЦЬКА (м. Ужгород), Олена БЕРЕЗКІНА (м. Чернігів), Лариса ЛУКАЩУК (м. Тернопіль), спеціально для «ВЗ»