Ненормований робочий день, десятки додаткових гуртків і репетиторів, навчання і відпочинок без відриву від комп’ютера, емоційні стреси й розумові перенавантаження — така вона, нинішня «Грицева наука». Плата за коронацію у вундеркінди — здоров’я. Частий головний біль, гастрит і сколіоз, погіршення зору, астенія або ожиріння — далеко неповний «медичний» портрет випускника школи, адже 50% підлітків разом із атестатом отримують букет хронічних хвороб. Кому ставити «двійку» за таку путівку в життя? І чи спроможна шкільна медицина врятувати дітей від шкільних хвороб, якщо й сама потребує «лікування»?
Віктор Неділько: Школа повинна стати центром збереження здоров’я дітей
Про місце шкільної медицини в сучасній охороні здоров’я — наша розмова з керівником відділу наукових проблем організації медичної допомоги дітям і матерям ДУ «Інститут педіатрії, акушерства та гінекології Національної академії медичних наук України», професором, Заслуженим лікарем України Віктором НЕДІЛЬКОМ.
ВЗ Турбота про здоров’я дітей сьогодні проголошена пріоритетом державної політики і реформ охорони здоров’я. Шкільна медицина відчуває посилену увагу?
— На жаль, з поля зору реформ, які нині відбуваються в охороні здоров’я, чомусь зовсім випали діти шкільного і дошкільного віку. Це добре, що у нас будують перинатальні центри, більше уваги приділяють дітям першого року життя. Але чому ж забувають про інших дітей? При тому, що найбільша захворюваність спостерігається серед дошкільнят та школярів. Міністерська статистика щодо такої захворюваності недосконала — там немає даних по вікових групах (є загальні показники — від 0 до 18 років). Але статистика інвалідності невпинно зростає серед дітей 7-14 років, а в категорії 14-18 — ще вища. Фахівці нашого інституту давно проводять поглиблені огляди дітей у дошкільних та шкільних закладах, аналізують зібрані дані. І констатують: із року в рік здоров’я дітей погіршується. Більше половини дошкільнят мають хронічну патологію — у 60,5% із них діагностують хвороби органів дихання (переважно хронічні тонзиліти, аденоїдити), у 57% — зміни опорно-рухової системи, у 36% — серцево-судинні відхилення, 11% мають ендокринні порушення, а 10% — порушення нервової системи. На ожиріння (різного ступеня) страждає приблизно 39% дошкільнят! Це свідчить про те, що умови життя й виховання малечі аж ніяк не сприяють збереженню здоров’я. Батькам ніколи — вони зайняті на роботі, щоб прогодувати сім’ю, а дошкільні заклади нагадують камери схову, куди дітей «здають» на певний час, щоб вони були під наглядом. Там оздоровленням дітей також ніхто не переймається, їх не готують до школи (наші дослідження переконують, що 44% хлопчиків і 19% дівчаток, які стають першокласниками у 6-річному віці, не готові до школи фізично), не проводять профілактичні огляди (раніше це передбачалося з 5-річного віку), їм не прищеплюють здоровий спосіб життя і навіть належну фізичну активність не намагаються організовувати.
ВЗ У школах ситуація змінюється?
— Змінюється. Але, на жаль, не на краще. За даними наших досліджень, у базових школах протягом навчального року частка здорових дітей зменшилася з 27,2% до 18,8%, а кількість дітей із хронічною патологією збільшилася з 36,1% до 53,6%. Подивіться на те, як зростає захворюваність школярів: хвороби нервової системи у молодших класах трапляються у 16%, у середніх — 38%, у старших — 38,5%; ендокринні хвороби, розлади травної системи та порушення обміну речовин — відповідно 23%, 34%, 31%. Хвороби очей — 9%, 17% 24,6%, зокрема міопія — 13%, 35%, 57%. Тобто школа не оздоровлює, а, навпаки, погіршує стан здоров’я дітей.
ВЗ Передбачаю обурення, мовляв, куди дивиться шкільна медицина?
— Шкільна медицина як система в Україні зруйнована. Існуюча система охорони здоров’я не може в повній мірі забезпечити поглиблені обстеження учнів освітніх закладів та надати їм необхідне медичне забезпечення. Шкільний лікар (1 посада на 2500 дітей) і медсестра (1 посада на 800 дітей) здебільшого займаються профілактичними щепленнями. Такий лікар навідується до школи у кращому разі 1 раз на тиждень або й рідше — що він устигне зробити? На нього покладено обслуговування кількох садків і шкіл. Сьогодні функціональні обов’язки таких лікарів потребують перегляду. Не можна вважати нормою, що вони займаються тільки щепленнями, а поглиблений огляд школярів не проводять і за їхній стан здоров’я не відповідають, а оздоровлення дітей покладається на батьків. Реформа у нас незрозуміла — реформуємо систему, а місця в ній для шкільної медицини ніхто не виділив. Існує постанова КМУ, яка передбачає щорічні поглиблені медичні огляди в школі, як це було завжди. Але хто їх має проводити? Там навіть шкільних лікарів і медсестер немає! Потім вийшов наказ МОЗ, у якому було вказано: всіх дітей оглядатимуть у поліклініці, а не в школі. А в поліклініках — постійні черги, там би з хворими встигнути розібратися, тож замість поглиблених профілактичних отримали поверхові огляди, мета яких одна — отримання довідки. Лікарі розуміють це і перестраховуються, щоб «потім чогось не вийшло». Один директор школи скаржився мені, що майже половину учнів поліклініка звільнила від фізкультури, як кажуть, від гріха подалі, бо ніхто не може поручитися, що така «диспансеризація» дітей об’єктивно відображає реальний стан їх здоров’я.
ВЗ То де повинен бути прописаний шкільний лікар — у школі чи в поліклініці?
— Я вважаю найкращим варіантом, якщо шкільна медицина буде підпорядкована органам освіти. Тоді медики і педагоги вирішуватимуть питання диспансеризації та оздоровлення учнів. МОН у 2010 році видало наказ «Про затвердження типових штатних нормативів загальноосвітніх навчальних закладів», котрий передбачав: якщо медичне обслуговування школи не здійснюється закладами охорони здоров’я, вводиться посада медсестри з розрахунку 0,5 ставки на 100 дітей і лікаря — 1 ставка на 1 тис. дітей. Однак ця норма заблокована постановою КМУ про економію бюджетних коштів, передбачених на утримання органів державної влади та інших державних органів, котра не допускає збільшення чисельності працівників у закладах. Схоже, найближчим часом це завдання не матиме розв’язання. Втім чекати кращих часів, склавши руки, не можна. За будь-якого рішення і за будь-яких умов школа повинна бути не тільки навчальним, а й оздоровчим закладом. Потрібно запроваджувати нові підходи до оздоровлення дітей в умовах навчальних закладів. Вони вже розроблені — потрібні лише небайдужість керівників цих закладів та бажання ними скористатися. Наша пропозиція — створювати оздоровчі кабінети, обладнані фізіотерапевтичною апаратурою, де шкільна медсестра може проводили оздоровчі процедури. Крім цього, педагоги повинні знати, як усунути втому у дітей, а вчителі з фізичного виховання — інструкцію, як розрахувати фізичні навантаження залежно від функціональних можливостей організму школярів різних вікових груп. Це не лікування — це оздоровлення, і діти з морфофункціональними відхиленнями та хронічними захворюваннями можуть отримувати його в умовах освітньої установи, без відриву від навчального процесу.
Найдоступнішими й найефективнішими для реабілітації дітей в умовах дитячих організованих колективів є сертифіковані та допущені до застосування МОЗ України фізіотерапевтичні процедури, зокрема: фітотерапія, ароматерапія, сенсорна релаксація (музикотерапія), лікувальна фізкультура, синглетно-киснева та магнітно-лазерна терапія. У 12-ти школах Києва, які співпрацюють із нашим інститутом, директори закупили необхідне обладнання (воно недороге), виділили приміщення для оздоровчих центрів, поставилися до наших рекомендацій з усією відповідальністю і тому вже є позитивні результати. Спільними зусиллями нам вдалося зменшити кількість часто хворіючих учнів на 34%. Силами виключно медпрацівників цього б ніколи не вдалося досягнути.
ВЗ Таких свідомих директорів багато?
— На жаль, дирекція і педагогічні колективи шкіл далеко не завжди охоче долучаються до розв’язання проблем здоров’я учнів, хоча це їхній безпосередній обов’язок. Хвору дитину навчати важко, а зашкодити їй легко. Натомість частіше чуємо відмову — у нас, мовляв, свої клопоти, педагогічні, у вас — свої. Треба міняти систему — здоров’я дитини залежить і від батьків, і від педагогів, і від лікарів. І ділити відповідальність потрібно порівну. Бо діти страждають і через те, що перевантажені в школі (вони працюють по 12 годин), і від шкідливих звичок, і від того, що вдома проводять увесь вільний час за комп’ютером (згідно з опитуваннями, 45% школярів гуляють на свіжому повітрі менше 1 години на добу!), і від того, що у 20% школярів порушений режим харчування, 45% дітей не досипляють по 1,5 години. Батьки скаржаться на неуважність лікарів, адже хвороби у дітей, які виявлені невчасно, перетворюються на хронічні. З іншого боку, більшість батьків навіть не знають про те, що їхня дитина має такі хвороби. Прикро й те, що вчителі не завжди добросовісно ставляться до своїх прямих обов’язків. Приміром, учителів фізкультури в інституті навчають, як оцінити функціональні особливості дитини, щоб розрахувати їй індивідуальну норму фізичного навантаження, але уроки фізкультури у нас або за групами хвороби, або під одну гребінку. Чи ж усі, навіть і відносно здорові, діти однакові?
ВЗ І як розрубати цей гордіїв вузол?
— Для цього потрібен комплексний державний підхід до збереження здоров’я дітей. Програма, яка включатиме, в тому числі, й реорганізацію дошкільно-шкільної медицини, і підвищення відповідальності серед директорів дитячих дошкільних закладів та шкіл за стан здоров’я дітей, і впровадження системи реабілітації дітей із хронічними захворюваннями, а також організацію профілактичних заходів серед дитячого контингенту тощо.
Свого часу в нас була загальнодержавна програма «Діти України», термін її дії давно минув і програма канула в Літу. Нині відповідні програми існують у Росії та Казахстані, а Україна в цьому плані показує себе не в кращому світлі. Хоча науковці мають хороші напрацювання щодо поліпшення здоров’я дітей, однак на практиці вони не втілюються — розрив медичної науки і практики також є ознакою нинішніх реалій. Зламати стару систему і нічого не створити взамін — це хибний шлях. Особливо якщо це стосується майбутнього країни — наших дітей.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
ТОЧКА ЗОРУ
Віталій МАЙДАННИК, академік НАМН України, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри педіатрії №4 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.
Шкільна медицина була й повинна бути — це однозначно. Тим більше, що нині школа стає чинником, який руйнує здоров’я дитини: за роки навчання кількість здорових дітей практично на половину зменшується, а кількість тих, хто має хронічні захворювання, різко збільшується. Інше питання — якою має бути шкільна медицина. Різні країни по-різному вирішують це питання, але в основі лежить саме така модель: головна дійова особа — медсестра навчального закладу, консультативна робота здійснюється шкільними лікарями або лежить на плечах лікаря загальної практики чи педіатра.
Втім у школі медсестра повинна не просто бувати (приходячи туди на 2-3 години, як це відбувається в наших школах зараз), вона зобов’язана працювати там цілий день, адже одне з її завдань — надавати екстрену медичну допомогу школярам, а у разі потреби — і вчителям. Не на кожну ж дрібну травму чи погіршення загального самопочуття, які трапляються у дітей у школі, потрібно викликати «швидку». Щодо того, чи повинен лікар бути постійно в школі — то це було б ідеально (частина гімназій, ліцеїв можуть собі таке дозволити), але за наших умов забезпечити це не реально (з огляду на дефіцит коштів і кадрів у галузі). Тож лікар може тільки моніторити і контролювати ситуацію, а головною на шкільному «медичному господарстві» залишається медсестра. Однак одразу зауважу — вона має пройти спеціалізацію, перш ніж працювати у школі з дітьми, адже в коло її обов’язків входить і забезпечення профілактичних оглядів, і спостереження за розвитком як здорових, так і дітей із функціональними відхиленнями в стані здоров’я. Вона має бути обізнаною в питаннях раціонального харчування та формування здорового способу життя. У нашому суспільстві традиційно побутує думка, що медсестра — це такий собі помічних лікаря і не більше. Однак у країнах Заходу це самостійна спеціальність, медсестри мають вищу освіту (у нас останнім часом також з’являються такі фахівці), тому шкільній медицині якраз і потрібні кваліфіковані медсестри, які пройшли курси спеціалізації зі шкільної медицини.
Дуже болюче питання на сьогодні — профілактичні обстеження школярів. Щодо того, де вони повинні проходити, вважаю, що найкраще для цього підходять умови поліклініки. По-перше, там працює ціла «бригада» лікарів, завжди під рукою «вузькі» фахівці, які дійсно можуть забезпечити всебічний огляд дитини. Ці спеціалісти не можуть ходити по школах, «оголивши» поліклініку, приміром, на місяць, доки закінчиться диспансеризація учнів усіх прилеглих шкіл. По-друге, у школі немає відповідних умов для повноцінного огляду учнів фахівцями різного профілю. Поки що рівень проведення таких обстежень низький. Цим можу пояснити і ті трагічні летальні випадки на уроках фізкультури — якщо у них була невиявлена під час медичного огляду хронічна патологія, то навіть незначне фізичне навантаження могло призвести до такого наслідку. Якщо дитина має якісь відхилення у здоров’ї, потрібно розробляти індивідуальну програму її фізичної підготовки — за співучасті медиків і педагогів. На жаль, навіть у багатьох райцентрах виявити такі відхилення, приміром, зробити дитині ехокардіографію, яка дає змогу виявити мікроаномалії, можливості немає. Лакмусовим папірцем нездоров’я стають уроки фізкультури. І без належної уваги батьків до дитячого здоров’я цю проблему теж не вирішити: на прийомі часто доводиться вислуховувати скарги дітей, які батьки тривалий час ігнорують, вважаючи їх лише приводом не піти до школи.
Раніше в поліклініках існували спеціальні відділення — шкільне, дошкільне, там працювали лікарі і медсестри, які опікувалися здоров’ям дошкільнят та школярів. Реформа охорони здоров’я розформувала поліклініки і призвела до утворення нової структури — центрів ПМСД, але там не передбачено таких фахівців. Вони просто «випали» із системи. І це найбільша проблема.
Дехто стверджує, що функції шкільної медицини треба покласти на центри ПМСД, дехто вважає це завданням закладів вторинного рівня, тобто діагностично-консультативних центрів. Мені здається, що треба спробувати обидва варіанти — якщо вже реформуємо, експериментуємо, то давайте спробуємо. Тільки ж головне — підбити підсумки і зробити правильні висновки. Зрештою, не можна створити універсальну модель, яка б підходила для мегаполісу, райцентру і віддаленого села. Напевно в найкритичнішій ситуації знаходяться саме сільські школи: щоб ввести посаду медсестри, потрібно, аби у школі навчалося не кількадесят чи сто учнів, а не менше 800 дітей. Інакше її функції буде покладено на лікаря загальної практики чи медсестру, які надають медичну допомогу жителям населеного пункту. В такому разі педагоги повинні пройти певну спеціалізацію, щоб уміти надати невідкладну допомогу дітям — щось на зразок парамедиків за кордоном (там пожежні й поліцейські навчаються за певною програмою, і вміють провести легенево-серцеву реанімацію або надати іншу швидку медичну допомогу). Ну а у великих школах — зовсім інша ситуація.
Опікуватися шкільною медициною не обов’язково повинен педіатр — це якраз той випадок, де з дітьми може працювати і лікар загальної практики. Однак, зважаючи на величезну завантаженість лікаря первинної ланки сьогодні, він фізично не зможе приділяти достатньо уваги ще й учням «своєї» школи.
Хотів би наголосити і на відсутності тісної взаємодії між педагогами й медичними працівниками. Хоча більшість проблем зі здоров’ям, які виникають за період навчання у школі, діти отримують через перевантаження навчальних програм, особливо це стосується учнів так званих інноваційних закладів — у школярів, які мають непомірне навантаження, виникає синдром хронічної стомлюваності, інші відхилення у стані здоров’я. Тож педагоги неодмінно повинні прислуховуватися до порад лікарів, які працюють в цій системі, запрошувати їх на наради, де приймаються рішення про зміни в навчальних планах, тощо. Так само результати медичних досліджень школярів та їх висновки щодо здоров’я учнів потрібно озвучувати на спільних зборах батьків і педагогів, де й вирішувати, що робити далі. З моєї точки зору, саме директору школи повинна підпорядковуватися і робота медичної служби, і зусилля педагогічного колективу по збереженню здоров’я дітей. Подібних питань, які потребують міжвідомчої співпраці МОЗ та МОН, багато, але на сьогодні така взаємодія не налагоджена належним чином.
