Правду кажуть, що талановиті люди талановиті в усьому. Тому не варто дивуватись, що українські лікарі у вільний від праці час малюють дивовижні картини, грають на музичних інструментах, співають на великих сценах та підкорюють світ на мотобайках!
Ольга Прасол: «Малюю те, що люблю, й люблю те, що малюю»
Ольга Прасол, психотерапевт та неврологЗ дитинства Ольга Прасол любила театр і мріяла стати театральним художником. Але коли закінчила школу, обрала медичний фах.
У студентські роки часу для серйозних занять живописом було замало, потім народилися діти, а коли вони підросли, сім’я багато подорожувала, тоді враження від мандрівок почали проситися на полотно. Протягом 15 років професійного захоплення живописом Ольга Прасол випробувала різні жанри та техніки, великий формат і мініатюри, олію на полотні, каву на папері, акрил на картоні. Але завжди намагалася, щоб її картини дарували людям тепло, радість і позитивну енергію.
«Не жалкую, що не реалізувала дитячої мрії. Медінститут подарував мені, крім улюбленої професії, ще й коханого чоловіка, міцну сім’ю, двох синів. До речі, старший Олександр теж вчиться в Харківському національному медичному університеті та займається художньою фотографією»
Справжньою несподіванкою стала для Ольги Прасол перша перемога в конкурсі «Їх друге покликання», проведеному Харківською обласною організацією профспілок працівників охорони здоров’я України. Потім були й інші перемоги, а зрештою відбулася перша персональна виставка в залі SkyRoom.
«Почала міркувати про те, що необхідно отримати відповідну освіту, та фахівці-галерейники переконали: поєднання аматорського живопису з професією медика набагато ефективніше, ніж «втискування себе в традиційні рамки художника». Принаймні, для моїх пацієнтів, — говорить Ольга Прасол. — Вони відвідують виставки, цікавляться живописом, що став для них справжньою арттерапією, дехто сам почав малювати, зокрема з досягненнями двох пацієнтів я добре знайома і високо їх оцінюю. Медицина і живопис у моєму житті — два шляхи, міцно переплетені. Адже саме останні десять років і психотерапія як спеціалізація, і малювання як хобі є його невід’ємною складовою».
Багато своїх картин Ольга Прасол дарує друзям, деякі з них прикрашають її робочий кабінет, а частину доводиться продавати, бо хобі художника — не з дешевих і потребує набагато більших витрат, ніж може дозволити собі лікар.
Віктор Гриценко: «Перші печери й перші гордощі, що вдалося їх пройти»
Віктор Гриценко, хірург-онколог «Мене здивувало те, що в нас під носом, як то кажуть, стільки цікавого, нового й незвіданого! — розповідає Віктор Гриценко. — Найзахопливішими були, звісно, перші експедиції, зокрема в печерну систему Голубина-Червона, розташовану на Довгоруківській яйлі. Перші спуски, перший досвід експедиторської роботи, перші знайомства, які згодом переросли в тривалу дружбу, перші труднощі й гордощі, коли їх вдається подолати, — усе це напрочуд цінні спогади, хоча після того пережито багато нових вражень».
«Найзахопливішими були перші експедиції, перші спуски, перший досвід експедиторської роботи, перші знайомства, які згодом переросли в тривалу дружбу, перші труднощі й гордощі, коли їх вдається подолати, — усе це напрочуд цінні спогади, хоча після того пережито багато нових вражень»
Найскладнішою, за словами лікаря, виявилася експедиція в печеру Вороняча, яка відбулася у 2006 році.
«У складі команди було небагато учасників, тому переміщувати вантажі по печері доводилося малими силами, — згадує Віктор Гриценко. — На кожного учасника припадало по 9 транспортних мішків, а це приблизно 100 кг. Практично весь час доводилося повертатися назад по колодязях, аби перенести необхідні речі, передавати мішки по «ланцюжку» в меандрах (горизонтальних звивистих ходах). Однак завдяки злагодженим діям ми подолали нелегкий шлях й зібрали цікавий матеріал».
Лікареві часто доводилося брати участь і в рятувальних операціях, надавати медичну допомогу товаришам, діяти в екстремальних ситуаціях. Проте хобі він не полишає — нині займається дослідженням печери Альошина Вода, яка має 5 сифонів, останній з яких досі ще ніхто не пройшов.
Микола Пономаренко: «Хочеться пізнати цілий світ»
Микола Пономаренко, лікар-отоларингологПісля закінчення Львівського медичного інституту вони удвох із дружиною працювали педіатрами на Луганщині. Потім у Полтаві, вже маючи фах лікаря-отоларинголога, Микола Пономаренко очолив ЛОР-відділення обласної дитячої клінічної лікарні, згодом став її головним лікарем. Після того майже 20 років завідував ЛОР-відділенням Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М. В. Скліфосовського, де працює й донині лікарем.
Ще навчаючись у школі він самотужки вивчив ноти, оволодів грою на багатьох музичних інструментах: скрипці, бандурі, мандоліні, домрі, гітарі, клавішних. У старших класах керував шкільним оркестром. Працюючи в Полтаві, зацікавився реставрацією смичкових та інших інструментів. Познайомився із майстрами, які подарували йому знаряддя для цього, вивчав відповідну літературу, рукописи тощо. Знаходив ці інструменти, реставрував їх. Так згодом почала складатися його унікальна колекція ексклюзивних музичних інструментів, яка сьогодні налічує кілька десятків екземплярів. Серед них — піаніно відомого німецького майстра, семиструнна гітара 1870 року, акордеон, подарований комусь із наших фронтовиків під час зустрічі на Ельбі, баяни, балалайки, цимбали тощо.
«Одного разу мій онук знайшов на смітнику футляр з понівеченою скрипкою всередині, — розповідає Микола Пономаренко. — Яким же було моє здивування, коли з’ясувалося, що виготовлена вона на німецькій мануфактурі HOPF!»
Нині ця відроджена умілими руками Миколи Тарасовича цінна річ — одна з прикрас його колекції. У будинку лікаря багато годинників. Їх він також ремонтує, складає, вдихає в них життя. Цей інтерес у нього з дитинства, бо першою дитячою іграшкою був саме поламаний французький годинник із бабусиного маєтку, що мало назву Пономаренківщина. А ще в домі на стінах — багато картин пензля Миколи Пономаренка: пейзажі, натюрморти, портрети матері, батька, доньки, дружини, онука…
Крім того, він пише вірші, пісні, романси, складає афоризми. Позаминулого року дружина Юлія впорядкувала цей творчий доробок чоловіка і відвезла у видавництво. Так до дня народження Миколи Пономаренка вийшла друком книжка «Коротко про різне». У передмові до неї Юлія написала: «З превеликим задоволенням я відтворила частину багатогранного творчого життя свого чоловіка, відчуваючи при цьому невичерпну енергію людини, яка ніколи не зупиняється на досягнутому».
«У кожного з нас є своя професія, родина. Але наше життя було б неповним, якби ми обмежували його лише цим. Хочеться пізнати цілий світ, — вважає лікар. — Усе, що я роблю — задля власного розвитку, відчуття самосвідомості та самодостатності»
Справді, мабуть, немає жодної сфери життя, якої не торкнулася б допитлива й тонка душа лікаря Пономаренка: історія, література, живопис, краєзнавство, музика, прикладне мистецтво, шахи тощо. Донька Вікторія, теж лікар за фахом, згадує, як батько навчав її в’язати спицями, шив їй сукні. Умілі руки Миколи Тарасовича підкорюють і дерево, і метал — скільки в його майстерні цих виробів! А кожного ранку він поспішає ще до одного свого захоплення — голубів.
У творчій майстерні-кабінеті Миколи Тарасовича серед іншого й великий архів, у якому — матеріали про історію обласної клінічної лікарні та життєвий шлях великого хірурга Миколи Скліфосовського, ім’я якого носить медичний заклад. Багато речей і документів, зібраних Миколою Пономаренком, використано в музеї історії Української медичної стоматологічної академії, у музейному куточку обласної клінічної лікарні ім. М. В. Скліфосовського.
Тетяна та Інна Чабан: «Музика біла для нас не меншою мрією, ніж медицина»
Сестри Тетяна та Інна Чабан ідуть по життю пліч-о-пліч.
Тетяна — завідувачка клініко-діагностичної лабораторії КНП «Чернігівська обласна лікарня», головний позаштатний спеціаліст управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА з лабораторної діагностики.
Інна завідує централізованою імунологічною лабораторією КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер».
Однак всій Україні сестри-медики відомі як дует авторської пісні. Талановитим співачкам аплодував навіть столичний палац «Україна»! Тетяна та Інна Чабан — цьогорічні лауреати Міжнародної премії авторської пісні ім. Василя Симоненка, лауреати Міжнародної літературної премії ім. Миколи Гоголя «Тріумф» та багатьох інших престижних фестивалів і конкурсів.
«Офіційно нашому дуету 26 років, але фактично він існує ще з дитячих років, — згадує Тетяна Чабан. — Протягом усього життя ми з сестрою займалися музикою та співом. У шкільні роки грали в дівочому вокально-інструментальному ансамблі «Ассоль», співали в хорі Палацу дітей та юнацтва. Після закінчення школи вступили до Київського національного медичного інституту ім. О. О. Богомольця. Але без музики ми не могли й на другому курсі вступили ще й у Київську народну консерваторію при Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського. Саме тоді остаточно й склався наш творчий дует».
«Коли в тебе є мрія — завжди знайдуться і час, і сили на її реалізацію»
Сестри неодноразово отримували пропозиції перейти на професійну сцену, але вирішили, що їх покликання — медицина. Після закінчення навчання продовжили мистецьку діяльність у рідному Чернігові. Сестри Чабан відомі як дует саме авторської пісні, але до репертуару включають і класичні твори, українські народні пісні, пісні на слова видатних українських поетів. Тетяна — натхненник, а також автор музики й віршів, а Інна — аранжувальник та інструменталіст, грає на гітарі
«Звичайно ж, ми разом обговорюємо репертуар, разом приймаємо рішення, та й загалом увесь творчий процес у нас — один на двох, — ділиться Тетяна. — Музика була не меншою мрією для нас, ніж медицина. А коли в тебе є мрія — завжди знайдуться і час, і сили на її реалізацію».
Сестер в усьому підтримують рідні. Чоловік Тетяни, Андрій Жиденко, — генеральний директор КНП «Чернігівська обласна лікарня». Попри свою зайнятість він дуже шанобливо ставиться до пісенної творчості дружини, завжди підтримує не тільки морально, а й організаційно. Чоловік Інни, Ігор Лютницький, — теж медик, лікар відділення мікрохірургії ока обласної лікарні… пише пісні для сестер.
Антон Буркуш: «Регбі виховує волю»
Антон Буркуш, лікар-патологоанатом«Усе почалось у 2007 році. Я перемикав телеканали в пошуках цікавої програми і випадково натрапив на трансляцію Кубка світу з регбі», — згадує лікар.
Напружена гра зацікавила тоді ще студента-медика, і він вирішив дізнатися більше про цей вид спорту.
«Здивувало і водночас привабило те, що регбі популярне в доволі специфічних країнах, наприклад, у державах Південної Африки, Новій Зеландії, а також у крихітних острівних країнах на кшталт Фіджі чи Самоа, — розповідає Антон. — Тому спочатку я вболівав саме за маленькі держави, а згодом моїми фаворитами стали команди Шотландії й Ірландії».
Близько десяти років Антон Буркуш був завзятим уболівальником і не пропускав жодного матчу. Ідея спробувати зіграти в регбі самостійно виникала двічі. Вперше вона з’явилась у 2008 році, однак через навчання в університеті і брак часу хлопець не записався до команди. Але продовжував цікавитися цим видом спорту.
«Я вивчав правила і дивився відео, проте все одно деякі моменти залишалися для мене незрозумілими, — ділиться лікар. — Тоді знову виникла ідея стати членом команди. Чи мріяв я брати участь у серйозних чемпіонатах? Однозначно ні. Перш за все мені хотілося розібратися в правилах. Крім того, я до останнього не був певен, чи варто починати. Адже мені було вже 30 років, а для регбі це запізно…»
Остаточно переконав Антона його товариш, який записався у київський клуб «Антарес», а згодом запросив туди друга. Уже після першого тренування новоспечений спортсмен зрозумів, що займатиметься регбі постійно.
«Регбі – це силовий вид спорту з елементами боротьби. Він допомагає розвивати силу, спритність і швидкість, а також виховує волю і вчить тримати себе в руках, коли програєш. Крім того, незважаючи на те що відбувається між гравцями на полі, після матчу все необхідно забути. Між нами завжди дружні стосунки — напевно, це й робить регбістів джентльменами»
«Найбільше сподобався колектив: оскільки команда любительська, стосунки між людьми дружні, — розповідає лікар. — Найважче було запам’ятати термінологію. «Бліц», «рак», «мол» — командував тренер, і я просто не розумів, чого від мене хочуть. А ще насправді гра набагато динамічніша, аніж на екрані».
Перше змагання відбулося за декілька місяців після того, як Антон вперше вийшов на поле з командою. Це було пляжне регбі, й «Антарес» посів перше місце. Та найбільше Антону запам’яталася гра у суперлізі проти команди з Хмельницького.
Нині лікар регулярно бере участь у змаганнях, а двічі на тиждень відвідує тренування. Зізнається, що гравці з команди стали йому справжніми друзями, а самі тренування допомагають зміцнити м’язи і дарують гарний настрій. Приємно й те, що регбі називають спортом для справжніх чоловіків і джентльменів. Чому так?
«На мою думку, причин багато. По-перше, тому що це силовий вид спорту з елементами боротьби. Він допомагає розвивати силу, спритність і швидкість. По-друге, регбі виховує волю і вчить тримати себе в руках, коли програєш, — пояснює Антон Буркуш. — А по-третє, незважаючи на те що відбувається між гравцями на полі, після матчу все необхідно забути. Між нами завжди дружні стосунки — напевно, це й робить регбістів джентльменами».
Вальдемар Надіжко: «Байкери розуміють крихкість людського життя»
Вальдемар Надіжко, акушер-гінекологАкушер-гінеколог КНП «Пологовий клінічний будинок №1 м. Львова» та клініки Medicover Вальдемар Надіжко обіймає ще одну відповідальну посаду — віце-президента мотоклубу Lions MC Ukraine.
Мотоцикли взяли його в полон 5 років тому. Бажання виникло спонтанно: зранку прокинувся, зрозумів, що має кардинальну потребу щось змінити в житті, й… купив мотоцикл. Особливих навичок водіння, крім звичних, як у будь-якого хлопчиська, не було, однак за кермом залізного коня почувався так, мовби народився на байку. Наразі Вальдемар Надіжко їздить на Kawasaki Vulcan Voyager — величезному, класу Cruiser, мотоциклі.
«Бути членом найбільшого мотоклубу західної України Lions MC Ukraine — величезне задоволення. Із компанією кататися значно цікавіше, а кількість учасників нашого клубу дає змогу знайти її практично в будь-який день чи час доби. Ми їздимо не лише Україною, а й світом. Минулого року, перепливши поромом Гібралтар, доїхали до Північної Африки, а поверталися вже Північною Європою. Протягом 17 днів ми «намотали» 10 тис. кілометрів. Лікарська робота потребує колосальних не лише емоційних та психологічних, а й фізичних навантажень. Акушерство не можна втиснути в нормований робочий графік, інколи доводиться працювати кілька ночей поспіль, — ділиться Вальдемар Надіжко. — Тож коли ти повністю емоційно та фізично віддаєшся роботі, потрібно мати можливість «перемкнутися» на абсолютно інший напрямок діяльності, розвернутися, так би мовити, на 180º.
«Значна кількість людей, на жаль, дуже зважає на думку оточуючих, слідує за стереотипами, проживаючи «чуже життя» та відкладаючи своє «на потім», котре може й не настати»
Певно, мотоцикл став для мене саме тим фактором, який дає змогу повністю абстрагуватися. Байкерський рух ґрунтується на відчуттях, інстинктах, не підпадає під жодні шаблони. Ніхто не вимагає від тебе дотримання якихось стандартів, ти можеш бути сам собою, забути про посади чи регалії. Ця абсолютна свобода та щирість і приваблює. Навіть окремі символи байкерського руху, що містять кістки, черепи та інші знаки потойбіччя, мають інше пояснення, на відміну від загальнопоширеної думки. Це радше свідчення того, що ми розуміємо швидкоплинність і крихкість людського життя».
Подорожі off-road, якими Вальдемар Надіжко захоплюється вже понад 10 років, із придбанням мотоцикла стали ще цікавішими. Подібні мандрівки, за словами байкера, дарують відчуття повного єднання з природою, а нині спеціально підготовлені машини дають змогу вибратися в ті місця Карпат, куди до тебе ніхто не доїздив.
«Ми ще не об’їхали трьох континентів, — розповідає лікар. — Цього року мріяли домчати до Китаю чи Іраку, також плануємо поїхати на один із найбільших мотофестивалів у Португалію. Хоча поки невідомо, як усе складеться, адже в кожного з нас — щільний робочий графік, а такі мандрівки вимагають досить багато часу. У липні наш мотоклуб організовує масштабний міжнародний кількаденний мотофестиваль у Карпатах. На подібних заходах домінує принцип братерства, свободи та відчуття приналежності до однієї з найцікавіших субкультур — байкерської».
Ольга Фалько, Єва Міронова, Ніна Кондратюк, Олена Березкіна, Сюзанна Кіріна, Юлія Масюкевич, спеціально для «ВЗ»
