Унікальну можливість відчути себе канадським сімейним лікарем, бодай усього на три дні, отримали троє наших сільських «сімейників», що стали учасниками конференції Emergency Medicine for Rural Doctors у канадському University of Calgary. Був серед них і лікар з Рівненщини.
Вадим ВУС, сімейний лікар амбулаторії ЗПСМ села Карпилівка Рокитнівського району Рівненської області
Пам’ятаю, як після публікації результатів конкурсу було багато різнопланових коментів у мережі: від «Де ви знайшли сільських лікарів, що володіють англійською?» до «Та що воно їм дасть?» і «Тільки випустіть — вони там і лишаться»… Я й сам задумувався, чи вартий того, аби замість поважних професорів й представників адміністрації їхати за кордон. Але президент Канадсько-Української фундації Віктор Гетьманчук не дав часу на роздуми про свою меншовартість: «Я знаю, чого хочуть ваші керівники, але мене цікавить, що думає село».
Отож на декілька днів нам вдалося зануритися у світ практичного навчання, від перспектив якого голова ішла обертом. На конференції не було жодного чиновника, представників міністерств чи Парламенту. Університет Калгарі, на базі якого відбувався захід, також працював у буденному режимі. Ми набули деяких практичних навичок за допомогою цікавих методик викладання тамтешніх лекторів. Та й якось незвично писати «лектори», адже, на відміну від навчання в нас, там усі заняття проводили практикуючі лікарі й медсестри. У кожній презентації говорилося про конфлікт інтересів, навіть якщо такий був відсутній; а на семінарах не було звичної нам, українцям, реклами ліків — усі банери розмістили в коридорі.
Що ще відрізняє систему канадського викладання від прийнятої в наших вишах та на курсах підвищення кваліфікації? По-перше, це тімворк, командна робота. Курсант відчуває себе частиною спільного механізму з ухвалення рішень. Цьому допомагає другий чинник — толерантність до думки кожного. Один із майстер-класів для лікарів проводила медсестра Надія Терпстра з католицького Alberta Health Services, і коли хтось з нас припускався помилки, вона делікатно коригувала: «Док, 0,5 мг епінефрину?» Я перепитав, це стандарт майстер-класу чи норма роботи, на що вже самі лікарі казали, що в них немає «зірок», а є правила роботи в зіркових командах. Третій чинник — це фасилітація в освіті, коли тренери виступають у ролі помічників. Відчувалося, що кожен доповідач має багаж практичних навичок, а не cухих наукових робіт. Тренер ділиться досвідом, ставить запитання, а ми відповідаємо онлайн. За півхвилини всі бачили розподіл відповідей на моніторі та переходили до обговорення варіантів, і складалося враження, що ти сам зрозумів, яка відповідь — правильна.
Протягом трьох днів навчання ми «пройшли» реанімацію з акторами, психологічні аспекти роботи лікаря загальної практики у спілкуванні з родичами померлого, побачили, як працює швидка на гелікоптерах — STARS-team. Уявіть, вони в повітрі уже через 8 хв після прийнятого виклику! Вивчали також реанімацію дітей, УЗД суглобів, FAST-методику, торакоцентез, а також захворювання ока. Сільські сімейні лікарі в Канаді видаляють сторонні тіла з ока, як і в Україні, голкою від шприца із загнутим кінчиком. Обмеженням є лише центральна зона зіниці (4 мм від центру). На майстер-класі з офтальмології більшість лікарів цікавилися роботою зі щілинною лампою. Здається, що в залі ми були єдині, хто не підняв руки, коли запитали, чи у вашій сільській лікарні є цей прилад. Також у тренінговому центрі на колесах (STARS-bus) ми вчилися організації роботи в надзвичайних ситуаціях. Під час майстер-класів можна було все спробувати робити практично. Ще б пак: коли у залі 5 апаратів УЗД на вибір і біля кожного — лише 2-3 людини, гріх не скористатися й не обстежити підготовлених акторів, одне одного та навіть поламані курячі ніжки. Був іще дуже реалістичний тренажер реанімації — він змінював колір «шкіри», мав різні сценарії дихально-серцевих шумів і варіантів ЕКГ. Звісно, в Україні також є подібні тренажери, однак нам, сільським лікарям, вчитися на них якось не випадало… У Канаді кожен, мабуть, відчув би, що сільська сімейна медицина — це драйв. Тому для молодих колег навчання компетенціям у подібних умовах має стати додатковим мотиваційним чинником входження у професію. І зрозуміло чому: три дні на таких заходах дають більше навичок та заряду для роботи, ніж квартальне просиджування нудних і часто-густо безтолкових курсів…
До речі, у Канаді працюють 160 сільських тренінгових центрів для сімейних лікарів. Коли під час ПАЦ ми розповідаємо про будні сільського лікаря, наші міські колеги і, буває, викладачі здивовані: «А чому одразу не відправити хворого до вузького фахівця?» Але ж насправді все не так просто, як у місті, де ці спеціалісти в зоні досяжності пацієнта. Ми запитали про взаємовідносини сільського сімейного лікаря з вузькими спеціалістами в Канаді. На що доповідач Йогі Сігал розповів: ця тема була популярна в них років 30 тому. Зараз такі відносини формалізовані й професійні: «Я не розумію ваших ЛОРів, офтальмологів і хірургів, які тримаються за прості процедури. Адже лікувати отит за 1 дол. (умовно) — це нудніше, ніж займатися пухлинами, холестеатомами та тимпаностомами за 100 дол. Хіба не зрозуміло, що лікарі загальної практики здатні взяти на себе прості стани, аби спеціалісти могли присвятити свій час реально складним проблемам!»
Практичний досвід, здобутий за кілька днів, проведених у Канаді, можна виміряти якимись показниками, а от психологічний стан — навряд чи. А ми зрозуміли головне: наше завдання на сьогодні — докласти всіх зусиль до розбудови мережі первинки у сільській місцевості на належному рівні. Кожен пацієнт, незалежно від місця проживання, повинен мати змогу своєчасно отримати якісну медичну допомогу, а для цього там потрібні кваліфіковані лікарі, котрі хотіли б працювати у селах. Це довгий шлях, бо необхідні й належна організація праці, й сучасне устаткування, й гідні умови для роботи лікаря, зокрема адекватна оплата. Однак коли знаєш, куди йдеш, більше шансів спіймати попутний вітер.
Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ», м. Рівне
