На розширеному засіданні Колегії Міністерства охорони здоров’я України, що відбулося 2 листопада, обговорювалось питання, яке впродовж останніх 20 років навіть не порушувалося на такому високому рівні. Нинішнє ж засідання всебічно розглянуло проблемні ланки однієї з найбільш чутливих сфер медичного обслуговування – служби медико-соціальної експертизи та реабілітації інвалідів, і прийняло низку важливих рішень.
Під диктовку статистики
Віце-прем’єр-міністр України–Міністр охорони здоров’я України Раїса Богатирьова у своєму виступі зазначила, що проблема інвалідності сьогодні є проблемою світового рівня: за загальними оцінками, понад мільярд людей у світі, а це 15% населення Землі, мають інвалідність. Від 2 до 4% людей віком понад 15 років відчувають значні труднощі у суспільному середовищі. Більше того, показники інвалідності зростають через старіння населення і збільшення захворювань, що призводять до інвалідності.
В Україні понад 2,7 млн людей визнано інвалідами (понад 165 тисяч із них — діти у віці до 18 років).
— Така ситуація диктує потребу аналізу стану системи медико-соціальної експертизи і реабілітації інвалідів в Україні з урахуванням реформ, які відбуваються в галузі охорони здоров’я, — зауважила Віце-прем’єр-міністр. — Збільшення загальної інвалідності не завжди означає негативну тенденцію рівня здоров’я населення, оскільки може свідчити про успішне лікування інвалідів, збереження і подовження їм життя. Рівень інвалідності — це один із показників якості медичного обслуговування, ефективності лікування, що відображає у той же час соціально-економічні умови країни, рівень розвитку медичної науки і якість організації охорони здоров’я. Потрібно взяти до уваги той факт, що значення показників інвалідності залежить як від багатьох соціально-демографічних і соціально-економічних впливів, так і від ефективності служби медико-соціальної експертизи та її підрозділів. Поняття «інвалідність» має медичний, юридичний і соціальний аспекти. Тому особливо важливим є міжсекторальний підхід до розв’язання проблемних питань у цій сфері. Сьогодні потрібне максимальне об’єднання зусиль усіх гілок влади та бізнесу в такій благородній та вкрай необхідній справі як допомога людям з особливими потребами, щоб забезпечити їх необхідною допомогою, увагою та опікою. Лише нашими спільними зусиллями ці люди дійсно можуть отримати можливості йти в майбутнє, — наголосила Раїса Богатирьова.
— За останні 20 років чисельність осіб із інвалідністю в Україні збільшилася і становить 5,8% від загальної кількості населення країни (у країнах ЄС — 10-15%, РФ — 10%), — відзначив у своїй доповіді директор департаменту реформ та розвитку медичної допомоги МОЗ України Микола Хобзей. — Водночас спостерігається тенденція до зниження первинної інвалідності (щороку в Україні первинно визнають інвалідами 250-270 тисяч осіб), що можна пояснити поліпшенням профілактичної роботи, належною взаємодією між МСЕК і закладами охорони здоров’я. Структура первинної інвалідності в Україні протягом тривалого часу також залишається незмінною. На першому місці — хвороби системи кровообігу (24,4%), на другому — злоякісні новоутворення (19,2%), на третьому — хвороби кістково-м’язової системи, на четвертому — травми всіх локалізацій. Непокоїть те, що останнім часом зростають показники інвалідності внаслідок онкозахворювань. Однією з особливостей такої інвалідності є її тяжкість — до 90% це інваліди І та ІІ груп. У структурі первинної інвалідності серед дітей на першому місці — вроджені аномалії, деформації та хромосомні порушення, на другому — хвороби нервової системи, на третьому — розлади психіки і поведінки.
Орієнтація — на індивідуалізацію
За даними ВООЗ, реабілітаційних заходів потребують 20-25% стаціонарних та 40-45% амбулаторних хворих. Тому у 2001 році ВООЗ запропонувала впровадження біопсихосоціальної моделі охорони здоров’я, відповідно до якої під час надання медичної допомоги хворим оцінюється не тільки причина порушення їх здоров’я, а й наслідки захворювань, які можна «пом’якшити» чи зменшити шляхом екологічного регулювання, застосування технічних засобів реабілітації та внесенням коректив у спосіб життя пацієнта. В Україні прийнято низку законодавчих актів щодо розвитку реабілітації в цілому, а також щодо надання індивідуально орієнтованих реабілітаційних послуг — нині важливою функцією МСЕК є складання індивідуальних програм реабілітації інвалідів. І за останні 3 роки їх кількість збільшилася. Втім відсутність належного бюджетного фінансування, слабкий контроль за виконанням цих програм, недостатня кількість центрів медичної і професійної реабілітації та відповідних фахівців призвели до того, що у 2011 році показники повної реабілітації інвалідів зменшилися.
Основна проблема в тому, що до сьогодні в Україні не створено єдиної системи медичної та соціальної реабілітації як універсальної системи правових, медичних, економічних організаційних заходів. У створенні комплексної реабілітаційної системи повинні брати участь не тільки МОЗ, Міністерство соціальної політики України, а й інші зацікавлені міністерства й відомства. Відсутність належної міжвідомчої взаємодії є однією з важливих перешкод на шляху до повноцінної реалізації Закону України про реабілітацію інвалідів. Виникає потреба у розробці концептуальних засад реформування медичної реабілітації за умови приватно-державного партнерства, залученні державних та вітчизняних інвесторів, оплати послуг з медичної реабілітації за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів, розробки обґрунтованих економічних механізмів ціноутворення, впровадження інноваційних методик реабілітації, формування мережі центрів медичної реабілітації. Пропозиції щодо розв’язання цих та інших проблем знайшли своє відображення у рішенні колегії МОЗ, а також у пропозиціях співдоповідачів:
Володимир КОЗЯВКІН,
Герой України, головний позаштатний спеціаліст МОЗ за спеціальністю «Фізіотерапія», генеральний директор міжнародної клініки відновного лікування
— Упродовж останніх років неодноразово порушувалося питання необхідності реформування реабілітаційної служби. Нарешті крига скресла. І щоб досягти змін і реальних результатів, потрібно, по-перше, поліпшити матеріальну базу медичних реабілітаційних центрів. За останні 20 років практично жодної закупівлі обладнання для них не здійснено, тому воно вже давно застаріло. Більше того, багато реабілітаційних відділень зазнали «реформування» у зворотний бік — перепрофілювання або і скорочення. МОЗ України має заборонити скорочення фізіотерапевтичних реабілітаційних відділень по всій мережі лікувальних закладів (у крайньому разі робити це лише за погодженням із МОЗ). По-друге, нині у нас існує медична реабілітація для інвалідів, а от про те, що 90% хворих потребують медичної реабілітації на різних етапах, чомусь говорять мало. Тож потрібні і відповідні програми, і достатня кількість центрів для їх здійснення. Незабаром у Києві розпочнеться будівництво Центру медичної реабілітації, який стане методологічним і науковим та науково-практичним центром, і водночас буде займатися медичною реабілітацією хворих. Створення подібних центрів у регіонах (найближчим часом їх за попередніми домовленостями буде 5) потребує активної підтримки з боку місцевої влади й інвестицій різних джерел. Ще одне болюче питання — кадри. На сьогодні посади лікаря-реабілітолога чи лікаря-фізіотерапевта не існує, підготовка таких фахівців у ВНЗ відсутня (як і інтернатура). Цю ситуацію потрібно негайно змінити, тим більше, що в Україні накопичено колосальний досвід фахівців, які займаються медичною реабілітацією. Рівень їх кваліфікації дуже високий, конкурентноздатний на міжнародному рівні, але що стосується стандартизації і сучасних технологій реабілітації, нам потрібно напрацювати такі стандарти і зробити відповідну реорганізацію в цьому питанні.
Віктор ШЕВЧУК,
директор НДІ реабілітації інвалідів Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова
— На жаль, сам термін «реабілітація» часто трактується не як система заходів, спрямованих на усунення обмежень життєдіяльності хворого, а як доліковування шляхом застосування масажу, ЛФК, фізіотерапевтичних методів. Різниця між лікуванням і реабілітацією полягає в тому, що перше направлене на організм і зараз, а реабілітація — на особистість і на майбутнє. Для цього у нас є далеко не все: не налагоджено систему підготовки реабілітологів, відсутні кафедри реабілітації, немає типових реабілітаційних центрів із повним комплексом підрозділів. В останні роки створюються центри з ініціативи приватних засновників. На жаль, ці центри, як правило, мають вузьку спрямованість та обмежені можливості. Належний рівень реабілітації можна забезпечити лише у спеціалізованих типових реабілітаційних центрах, що вже відпрацьовано в цивілізованих країнах.
Дослідження, які ми провели, засвідчили: 100% інвалідів потребують медичної реабілітації — нині необхідний розвиток саме цього напрямку, і нагальною є переорієнтація медичної служби України на реабілітаційну основу.
Ще один важливий аспект — розробка індивідуальних програм реабілітації (ІПР). Їх реалізації почасти перешкоджає недостатня матеріальна база закладів, відсутність фахівців із реабілітації та інших потрібних для цього умов. Також постає питання, чи доцільно покладати функції складання таких програм лише на лікарів МСЕК? Мабуть що ні. Доцільніше, щоб ІПР та реабілітаційно-експертний прогноз здійснювали лікувальні установи у присутності лікаря-куратора, а на МСЕК за участі лікаря-реабілітолога і психолога уже складалася програма реабілітації. І стосовно самої структури системи медико-соціальної реабілітації — до неї мають бути включені реабілітаційно-експертна, реабілітаційно-лікувальна, реабілітаційно-оздоровча та реабілітаційно-протезна ланки. Однак на сьогодні ми можемо ґрунтовно говорити лише про першу й останню з них, решта знаходиться лише на етапі становлення. Тож потрібно розвивати відновне лікування, фізичну, психологічну реабілітацію, розширювати можливості реконструктивної хірургії, профілактичних і реабілітаційних заходів, медико-санаторного лікування. Потрібно організувати нормативне забезпечення маршруту медичної реабілітації інвалідів за всіма цими ланками.
Наші пропозиції наступні. Здійснити облік, ліцензування та сертифікацію мережі реабілітаційних центрів; під час виписування хворих зі стаціонару та за потреби направлення їх на МСЕК передбачити консультацію провідних фахівців, котрі нададуть мотивовані висновки, з урахуванням яких МСЕК оформлятиме ІПР; запровадити в ЛПЗ систему обліку, диспансеризації та реабілітації інвалідів, для чого в кожному районі передбачити відповідальних за це осіб; забезпечити розвиток системи реабілітації з урахуванням мережі закладів, матеріально-технічного оснащення, фінансування, кадрового забезпечення, розробити стандартизовану експертну оцінку якості медико-соціальної реабілітації та системи контролю за її ефективністю; поступово перепрофілювати існуючі шпиталі для інвалідів війни в регіональні центри реабілітації та розширити базу інститутів реабілітації (бажано передбачити і поліпшення фінансування їх клінік). Комплексне розв’язання зазначених проблем сприятиме переходу системи медико-соціальної реабілітації на принципово новий рівень.
Анжела БАСАНЕЦЬ,
професор, головний позаштатний фахівець МОЗ України за спеціальністю «Професійна патологія», завідувачка відділу профпатології ДУ «Інститут медицини праці НАМНУ»
— У Європейському регіоні показник професійної захворюваності — 30 на 100 тис. працюючого населення, в Україні — 13. І, на жаль, це не зумовлено кращими умовами праці. Передусім це пов’язано з тим, що система встановлення зв’язку захворювання з умовами праці на Заході більш спрощена, а в Україні з огляду на обставини соціально-економічного характеру професійна патологія свідомо чи несвідомо приховується. За даними Державного комітету статистики, на сьогодні вимогам санітарного законодавства в усіх галузях економіки відповідають лише 30% підприємств. Слід зазначити, що 90% робочих місць характеризуються перевищеним рівнем небезпечних чинників виробничого середовища, у 30% вони перевищують допустимі норми у 30 разів, у 7% — у 100 разів і це є підґрунтям розвитку професійних захворювань.
Водночас за роки незалежності в Україні зруйнована система медико-санітарного забезпечення працюючих: скорочено кількість ліжок для хворих на професійну патологію, спеціалістів-профпатологів, медико-санітарних частин, здоровпунктів на підприємствах у 3–9 разів. Щороку в Україні реєструється приблизно 6,5–7 тис. професійних захворювань. На сьогодні основними формами професійної патології є захворювання системи органів дихання. На другому місці — захворювання системи опорно-рухового апарату, які пов’язані з впливом фізичних факторів виробництва, значним фізичним навантаженням. Основним «постачальником» професійної патології в Україні є вугільна промисловість, що формує приблизно 84% професійної патології, металургійна промисловість — 6%, машинобудування — 4,5%.
Професійна захворюваність в сільському господарстві на сьогодні майже не реєструється і це пов’язано з руйнацією медико-санітарного забезпечення працівників цієї галузі. Сьогодні фермери не зацікавлені в тому, щоб надати своїм найманим працівникам можливість отримати належну медичну допомогу. Ще одна особливість: приблизно 15% пацієнтів із професійними захворюваннями — пенсіонери, професійні хвороби в яких реєструють на пізніх стадіях, коли їх зворотний перебіг неможливий, а реабілітація є малоефективною. Внаслідок цього виробництво втрачає працівника, а суспільство отримує інваліда. А інвалідність внаслідок професійних захворювань — це тяжкі нозологічні форми, комбінована патологія (3-4 захворювання в одного пацієнта). Тому в даному випадку слід не лише приділяти увагу реабілітації тих, хто вже захворів, а піклуватись передусім про те, як запобігти розвитку професійних захворювань.
Завдяки впровадженню Наказу МОЗ № 246 щодо проведення медичних профілактичних оглядів в Україні, впродовж останніх 2-х років вдалося досягти збільшення охоплення ними працюючого населення. Втім, у деяких областях: Волинській, Дніпропетровській, Луганській, від 15 до 30% працюючих взагалі не проходили жодного медичного огляду протягом 10 останніх років. Це стосується перш за все працівників підприємств приватного підпорядкування.
На тлі скорочення загальної чисельності населення України вирішення проблеми збереження здоров’я працюючого населення та відновлення трудового потенціалу країни є дуже важливим. І це можливо тільки завдяки співпраці всіх ланок: охорони здоров’я, роботодавців, для яких, на жаль, сьогодні це питання не є пріоритетним, і самих громадян, які повинні бути свідомими у необхідності збереження свого здоров’я.
Віддасться сторицею
Подібна «економія» на робочій силі відгукується значними втратами на рівні держави — доведено досвідом країн, які спроможні рахувати правильно. Безперечно, розвиток системи медико-соціальної реабілітації також тісно пов’язаний зі станом економіки країни. Але цивілізований світ давно вже пережив часи, коли витрати на лікування і реабілітацію хворих сприймалися виключно як благородний жест із боку держави чи вияв милосердя з боку суспільства. Моральні цінності зміцніли — впродовж останніх років у світі значно змінилося ставлення до інвалідів та їхніх проблем, а головним питанням стало визнання прав інвалідів на повноцінне життя у суспільстві та їх соціальний захист на державному рівні. До того спонукають і прагматичні розрахунки — приміром, за даними Управління реабілітаційного обстеження США, кожна $ 1000, витрачена на реабілітацію інваліда, може повернутися $ 35 000 у процесі праці реабілітованого пацієнта. Тож інвестиції держави і її партнерів у систему реабілітації хворих є інвестиціями у майбутнє.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
