“СОЛОДКА” ХВОРОБА В УКРАЇНІ

Не секрет, що справжня епідемія XXI століття не має відношення до світу вірусів та бактерій: вона приховалася серед неінфекційних захворювань, кількість яких в Україні щороку зростає. Звісно, мова йде про цукровий діабет (ЦД) – патологію, показник захворюваності на яку подвоюється кожні 15 років. Боротьба з діабетом залишається однією з найактуальніших проблем у всьому світі. Але в Україні вона не обходиться без деяких національних особливостей.

Недораховані випадки

Складно найти ще одне захворювання, якому було б «присвячено» таку кількість міжнародних заходів, благодійних акцій, наукових та статистичних досліджень. ЦД на сьогодні є свого роду «музою» світової медицини. У цьому немає нічого дивного: адже передбачається, що до 2030 р. хворітимуть на цю патологію близько 551 млн осіб, і підстав до більш позитивних прогнозів поки що немає.

В Україні ЦД посідає 2 місце за поширеністю, поступаючись гіпер­тонічній хворобі. Згідно з офіційною статистикою, на сьогодні у країні налічується 1 млн 300 тис. хворих на ЦД, із них 180 тис. отримують інсулін. Але не вся наукова спільнота згідна з цими даними.

Наприклад, Борис Маньковський, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, завідувач кафедри діабетології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, доктор медичних наук, упевнений, що справжня кількість хворих на ЦД становить 2–2,5 млн осіб. Його висновки ґрунтуються на результатах епідеміологічних досліджень і даних про поширеність та захворюваність на ЦД у європейських країнах.

Борис Маньковський упевнений, що розбіжності даних в 1 млн свідчать про не дуже втішну ситуацію з виявлення вказаної патології в Україні.

«Активний скринінг в Україні проводиться вкрай рідко. Відтак ми не можемо вчасно діагностувати діабет, і реальна кількість таких хворих залишається поза нашою увагою», – зазначає експерт.

На підтвердження цієї думки він наводить результати дослідження «Діаскрін», яке було проведено в США для виявлення недіагностованих випадків та вивчення поширеності ЦД ІІ типу. Потенційних учасників дослідження перевіряли на наявність таких чинників ризику розвитку ЦД ІІ типу як вік, маса тіла, генетична схильність тощо. Учасникам дослідження з підвищеним ризиком ЦД визначали рівень глюкози в плазмі венозної крові натще або в будь-який час доби. За показників глюкози 7 або 11 ммоль/л протягом доби пацієнтам повторно визначали рівень глікемії. Вміст глюкози на рівні 7 ммоль/л під час повторного дослідження свідчив про наявність у пацієнта ЦД. Було обстежено 4640 осіб, із них переддіабет виявлено в 1008 осіб (21,7%), ЦД ІІ типу вперше діагностовано у 635 осіб (13,7%). Таким чином, нормоглікемію встановлено лише у 64,6%, а порушення вуглеводного обміну – у 35,4% обстежених.

«За даними Американської діабетичної асоціації, в США 25% хворих на ЦД не знають про своє захворювання. Зважаючи на представлені результати, можна припустити, що для України цей показник – на рівні приблизно 50%», – вважає Б. Маньковський.

Хто буде лікувати?

Покращення ситуації з виявлення та лікування ЦД стало одним із завдань медичної реформи, яка зараз впроваджується. Відтепер терапію хворих на ЦД ІІ типу повинні здійснювати не лише ендокринологи, а й лікарі загальної практики та терапевти. Утім, як відмічають провідні вітчизняні ендокринологи, сімейні лікарі не достатньою мірою володіють навичками допомоги таким хворим. Зокрема, цю думку висловила Вікторія Чернікова, обласний спеціаліст управління охорони здоров’я Запорізької обласної державної адміністрації за спеціальністю «Ендокринологія». Вона відмітила, що за останній рік у Запорізькій області зменшилася кількість ендокринологів, проте зросла кількість лікарів, які займаються ендокринологією за сумісництвом.

«Потрібно вживати якісь заходи, аби зберегти спеціалістів. Адже у районах, де відсутній ендокринолог, спостерігається й відповідна ситуація з виявлення ЦД (майже на 50% нижче, ніж у забезпечених спеціалістами районах), незважаючи на наявність терапевтів та сімейних лікарів», – підкреслює В. Чернікова. За її досвідом, робота спеціаліста за сумісництвом на 0,5 або 0,25 ставки не є виходом зі становища, тому що нерідко такий лікар лише складає звіти щодо ендокринологічних захворювань, а основну роботу виконує за іншими напрямками.

Подібна ситуація фіксується і в інших областях країни.

Ірина Білоусова, обласний спеціаліст управління охорони здоров’я Херсонської обласної державної адміністрації за спеціальністю «Ендокринологія», вважає, що дефіцит кадрів пов’язаний із тим, що зараз узагалі знівельований престиж професії ендокринолога, насамперед через великий обсяг документації, яку необхідно вести, та значну відповідальність за фактичного кадрового забезпечення терапевтичної служби по регіонам на рівні усього 40%. Останній чинник дає лікарю вибір, і він робить його на користь тієї роботи, яка має менше труднощів, а працювати ендокринологом за сумісництвом погоджується тільки під значним пресуванням адміністрації. Відповідна й віддача від такого спеціаліста.

Обласні ендокринологи погоджуються з висновками Б. Маньковського, оскільки, за їхніми словами, звіти лікарів на місцях та офіційна статистика захворюваності на ЦД не дуже співпадають: в областях показники значно вищі.

Допомога у вигляді милиць

Але якщо питання «Хто буде лікувати?» можна розв’язати за допомогою певних кроків на державному рівні, наприклад: підвищення заробітної плати лікарям або зменшення обсягу документації, яку повинен вести ендокринолог, то питання «Як лікувати?» залишається риторичним у всьому світі.

На цей час терапія ЦД здебільшого являє собою контроль стану пацієнта. За ЦД ІІ типу вона спрямована на утримання цільових показників HbA1с (≤6,5%), запобігання гіпо- й гіперглікемії, профілактику й лікування ускладнень. Більшість заходів, які сьогодні вживають у цьому напрямі, нагадують милиці, користь від яких єдина – підтримання хворого у вертикальному положенні. Дослідження в європейських країнах доводять, що близько 60% пацієнтів не досягають цільового рівня HbA1с, оскільки їх лікування не є ефективним.

Утім підтримувальна терапія – це краще, ніж узагалі ніякої.

Сьогодні в Україні діє державна програма «Цукровий діабет», проте її фінансування вистачає лише на забезпечення хворих інсуліном. На пероральні препарати та засоби самоконтролю і діагностики кошти потрапляють лише частково. Стосовно препаратів інсуліну, проблем немає: у розпорядженні лікарів, окрім вітчизняних препаратів, є й ті, що зареєстровані та використовуються за кордоном. Питання тендерної закупівлі інсуліну розв’язується залежно від регіону: в одних областях надається перевага закордонним виробникам, у других – вітчизняним.

Щодо інших заходів, то обласні ендокринологи наголошують на необхідності відкриття кабінетів діабетичної стопи та ретинопатії по усім регіонам, оскільки там, де такі кабінети вже функціонують (наприклад, у Луганській області), відмічаються дуже позитивні результати. Також лікування діабету потребує поліпшення механізмів співпраці між ендокринологами, офтальмологами, хірургами та спеціалістами інших профілів, тому що, як відомо, ЦД залишається у світі основною причиною сліпоти, ниркової недостатності і нетравматичних ампутацій, ризику розвитку інфаркту міокарда тощо. І розв’язувати ці проблеми лікарям різних спеціальностей необхідно спільними зусиллями.

Узагалі в деяких країнах люди з діабетом живуть навіть довше за тих, кого не торкнулася ця недуга, тому що вони уважніше ставляться до свого здоров’я та своєчасно виявляють інші захворювання. На жаль, Україна поки що не належить до таких країн. Щоб забезпечити гідне життя хворим на діабет, їй потрібно розв’язати ще багато внутрішніх проблем, які значно ускладнюють цей процес.