Римма Зюбіна, акторка театру і кіно, ведуча, мама дорослого сина Даниїла, волонтерка і просто прекрасна та, як кажуть поляки, атракційна пані, розповіла нашому виданню багато цікавого. І про десяток лікарів, яких вважає найкращими (переживаючи, чи не забула котрогось), і про декілька не дуже позитивних лікарських епізодів, і про досвід перебування у німецькій лікарні. А ще – про необхідність вчасно робити щеплення та не забувати про регулярні профілактичні огляди. Та найголовніше – Римма подарувала нам свою невичерпну енергію та драйв, який, ми сподіваємося, відчують усі читачі нашого сайту.
ВЗ Пані Риммо, ми просимо відомих людей розповідати про важливих у їх житті лікарів, щоб вони мали змогу почути більше хороших слів у медіапросторі. Розкажете?
— Ой, насправді, лікарі, мабуть, на другому місці після депутатів, що потерпають від прокльонів пересічних людей. Тільки зрідка, десь в коментарях, можна почути, що хтось є прекрасним лікарем. А от негативу всюди повно.
Я якось запитувала в однієї знайомої лікарки, чому так. І вона відповіла: якщо у людини проблеми зі здоров’ям, вона сидить вдома,а якщо вона в депресії , то що їй ще робити? Куди подіти негатив? А в інтернеті можна зареєструватися під будь-яким іменем і писати будь-яку гидоту абсолютно безвідповідально.
ВЗ Вам щастило на лікарів?
— Так! Є лікарі, яким я все життя буду дякувати.
Хоча я бачила різних. Був один такий в Ужгородській онколікарні, що ходив вже не білому, а в сірому від бруду халаті, в одній кишені у нього була велика шоколадка, в іншій – пляшечка коньяку. Він лише дивився на пацієнта і усім казав: «Різати!» Не стидався казати, що живе за рахунок операцій… А те, що є стан неоперабельний, його мало цікавило. Мій тато лежав в тій лікарні. Але без грошей і хабарів цей лікар не проявляв інтересу до хворого.
Мама не погодилась, аби тата оперували в Ужгороді , і ми привезли його до Києва. Тут його тут без зайвих питань, без копійки грошей одразу почали обстежувати, тоді я побачила зовсім іншу медицину. І це одна країна!
А ще тоді ми зустріли чуйного хорошого лікаря, що прийняв мого тата і поставив, врешті-решт, вірний діагноз. І, уявіть, через 20 років, саме він рятував мого свекра, що випадково опинився в його відділенні. Ми з чоловіком сиділи вночі в 18-й лікарні, свекра оперували. Операція була дуже складна, і я пішла ходити нічними коридорами. Раптом зупиняюсь біля таблички Воронько Володимир Юрійович і розумію, що знаю цю людину. Який же це прекрасний професіонал і чудова людина! Якби ж на початку татової хвороби ми зустріли його…
Але… пізня діагностика (на весь Ужгород – одне УЗД), все по знайомству… Діагноз раніше лікарів поставила моя мама, за довідниками, що взяла у сусідів. Тато просто згорів.
ВЗ Ви лікуєтесь в основному в Україні?
— Так. Лише одного разу близькій людині робили операцію в Німеччині. Я була поруч і могла би книгу написати про той досвід. Ми поїхали лише на діагностику, але побачивши рівень медицини, ставлення, прозорість, і почувши, що вартість операції, майже така, як в Україні, враховуючи все( від постільної білизни до ліків),вирішили :операцію зробимо в Німеччині в університетській клініці Ерлангена.
ВЗ Що вас вразило у Німеччині?
— Багато чого. Здивувало, що професор, знаний лікар, не цурається сам брати аналізи.
От він оглядає пацієнта, спілкується, а тут від’їжджає на стільчику до іншої шафки, надягає рукавички і бере аналізи…
Чому дивно? В книзі Романа Марабяна «Записки санітара Роми» я прочитала один епізод , коли під час виклику бригаду швидкої на порозі зустріла жінка і вказала, що колоти. Вона була донькою хворого та лікарем, але на запитання, чого сама не зробила укол рідному батькові, відповіла : «Я вам не какая-нибудь медсестра, чтобы колоть уколы». І медсестра потім плакала у швидкій, що так зневажили її роботу. А німецький професор не цурається.
Рекомендую прочитати
Книга Романа Марабяна, що завідує дитячою лікарнею в Харкові, під назвою «Записки санітара
Роми» – про початок його кар’єри. «Чудова автобіографічна книга, про той період, коли Роман лише
прийшов в медицину і працював санітаром. Там історії, як короткометражні фільми. Сумні, смішні,
філософські. Роман писав пости у Фейсбук, які потім перетворились в книгу. Він неймовірний. Я його
не знаю в реальному житті, але вже люблю!»
В німецькій лікарні ми спочатку оплатили в касу 100 євро за прийом, де професор оглянув пацієнта, зробили УЗД, аналізи. Після прийому нас запросили зайти до каси знову, ми подумали, що треба доплатити…
ВЗ Ні?
— Ні! Нам повернули 60 євро!
І потім ще здивувало, що після операції через кілька місяців нам повернули третю частину від суми, яку ми оплатили за операцію. І надали звіт на 100 сторінках — що робили в лікарні погодинно та вартість усього від першої пігулки до реабілітаційної гімнастики.
ВЗ А ви помітили якісь зміни за останні 10 років в українській медицині?
— Ну, мені ніхто за послуги ні копійки ще не повертав (сміється). Але я тоді ще казала, що хочу чесних стосунків в медицині. В лікарнях має бути все чітко і ясно. Добре, коли ніхто тобі не натякає, скільки «лесь українок» треба покласти у кишеню…
ВЗ Чого не вистачає нашим лікарям, якщо і далі порівнювати ?
— Взаємоповаги в стосунках «лікар-пацієнт». Німецькі лікарі перед операцією сіли перед нами і майже годину розповідали, як пройде операція: спочатку ми зробимо оце, потім буде це, далі можливо це і це, а таке ускладнення буває раз на мільйон і ми будемо сподіватися, що це не ваш випадок… Це дуже важливо для спокою пацієнта, бо ти маєш право знати, що з тобою відбуватиметься.
ВЗ Чи ви зустрічали у нас таких лікарів?
— У мене сину 21 рік і я можу багато розповідати про дитячих лікарів. І серед них не було, до речі, поганих!
У нас вже є справжній друг сім’ї – Макуха Микола Трохимович, він дуже знаний у Києві алерголог. Це настільки уважна людина, настільки позитивна! От він мені все розповідає детально і зрозуміло про всі алергічні проблеми Даниїла. Навіть мене лікував.
ВЗ А чим він унікальний?
— У нас багато історій, пов’язаних з Миколою Трохимовичем. У нас дуже теплі стосунки. До речі, познайомилися на весіллі – тоді ми з ним так витанцьовували! Найкраща танцювальна пара.
У Дані дорогою до лікарні на Алішера Навої настрій погіршувався, він ставав все сумнішим, а коли ми заходили в алергологічне відділення, то він ледь стримував сльози. Ну а в кабінеті було наче записане на плівку з безкінечними повторами страждання одним словом:”МиколоТрохимовуаВиМеніНічогоНеБудетеРобити?” і так разів десять.
– Будемо ногами бити,- жартував лікар.
– Ні. То ви жартуєте, а ви правду скажіть Миколо Трохимовичу Ви мені нічого не будете робити?
Пройшли роки. Минулого року ми прийшли до Миколи Трохимовича- Данько 1 метр 93 см. І лікар каже: «Даня, а чого ти не питаєш своє улюблене «МиколаТрохимовичу….?»
ВЗ А кого з дитячих лікарів ще хотіли б згадати?
— Ще у нас була така чудова лікарка в Данька – дитячий лікар поліклініки Шевченківського району Олена Плаксіна. Вона постійно розвивалася професійно. Не дозволяла собі прожити день, щоб не прочитати книжку чи не виконати будь-яку розумову роботу. Вона крім західної медицини вивчала класичну китайську. Лікувала лор-захворювання за допомогою східної фітотерапії, дихальної гімнастики. Кожну дитину вона приймала по 40 хвилин! Вона так вислуховувала, так на дітей дивилася … Вона навчила мою дитину робити гімнастику від нежиті та бронхіту. Але у неї почались проблеми з колегами-заздрісниками. І одного разу, коли я зателефонувала в регістратуру, мені сказали, що сьогодні ховають пані Олену – вона померла від інфаркту. Я не могла стримати емоцій. Того ж вечора я зателефонувала додому пані Олени і розповіла її дочкам, захлинаючись від сліз, як я любила і цінувала їх талановиту, щиру, щедру Маму і як багато вона значить в нашому житті. Ми ще довго підтримували стосунки з її дочками.
І ще одна улюблена лікарка – Зореслава Антонівна Шкіряк-Нижник. Це унікальна людина, яка має талант заряджати своїм життєлюбством усіх навколо. Мабуть це теж один з секретів лікування.
ВЗ А «дорослі «медики вразили якось?
— Більше 20 років була у мене прекрасна лікарка-гінеколог Максимова Лариса Адамівна (ще до недавнього працювала поліклініці Академії наук, тепер вже на пенсії). Вона супроводжувала мою вагітність. Я дуже-дуже хотіла дитину, така була щаслива тоді! І так важливо було мати таку уважну лікарку. Вона перша почула серцебиття мого Данька… А це багато що значить в стосунках «лікар-пацієнт».
А тепер у мене ще одна прекрасна лікарка, головний мамолог України – Майструк Галина Павлівна.
Це неймовірно харизматична особистість. З Галиною Павлівною можна говорити про все на світі – від театру до дисидентства. Я коли приходжу на прийом, то за мною краще не записуватися (сміється), бо нам же треба поговорити про політику, суспільство, Всесвіт… А потім вона мені каже: «Слухай, давай же я хоч подивлюся тебе! Ти ж на прийом, врешті-решт, прийшла»
А коли треба було зробити операцію, то я не поцуралася і поїхала в Ніжин – до лікаря Якуби Валерія Михайловича. Дуже знаний в Україні гінеколог. Дуже вимогливий і до себе, і до колег. Про те, як він став лікарем, можна зняти фільм. Валерій Михайлович – мій земляк з Закарпаття. Закінчив на відмінно музичне училище по класу фортепіано, і всі бачили його лише піаністом. І раптом, на випускному в музучилищі, сказав своїй вчительці зі спеціальності, що поступатиме… на медфак, а не в консерваторію. Вчителька втратила свідомість! Отака історія. Він грає і зараз, але вже в вільний від медицини час, й здається, завдяки таким чутливим пальцям музиканта інколи бачить більше, ніж УЗД, такий він талановитий Лікар. До нього їздять жінки з усієї України.
ВЗ У вас стільки чудових історій!
— Я коли починаю зажигатися, то можу розповідати безкінечно. Лише боюся когось забути.
ВЗ А яка роль пацієнта в успішному лікуванні?
— Щойно говорили з таксистом щодо щеплення. Точніше, почали розмову, що потрібно замінити колеса, а я й кажу: от дивіться, ми турбуємося про машину, ми робимо щеплення котикам і собачкам, а чому ми дозволяємо не робити профілактику собі?
Ми з Даниїлом маємо традицію – в грудні перед Новим роком ми йдемо не в баню, а до лікаря, здаємо аналізи та робимо УЗД усіх органів. І це така профілактика! Здав – і рік живеш спокійно.
Нас не привчили до цього, нас привчили: «Прежде думай о Родине, а потом о себе». Але ніякій Родінє ти не потрібен хворий, і ти не будеш корисним. І ще є золоте правило: «Захворів – сиди вдома!»
ВЗ Сиділи?
— Для актора лікарняний – це нонсенс. Сиділа, лише коли голос зривала і не було чим грати. А, зазвичай, не сиділа – грала роль з температурою, виходила на сцену зі свіжими швами, з травмами, перебинтована еластичними бинтами, курила в кадрі при астмі. Бо мені ж здавалося, що все це заради ролі потрібно було. Але зараз я розумію, що це нікому не потрібно було. Ніхто цього не цінує, бо я ж нікому про це й не повідомляю. Ці подвиги були потрібні лише мені, я щось собі доводила.
Але щеплення і профілактику треба робити. Бо думати про себе, дбати про себе – це не егоїзм. Егоїзм не дбати про своє здоров’я. Бо у випадку вашої важкої хвороби вся сім’я буде працювати на вас. Вони будуть змушені турбуватися про вас, всупереч своїм інтересам. Витрачати всі свої сили і фінанси. Ось це егоїзм, аби весь світ крутився навколо однієї людини.
Звісно, бувають випадки, коли все настає зненацька. Але якщо ми можемо щось зробити – зловити хворобу на самому початку, на ранніх стадіях, то треба це робити.
Кілька місяців тому, коли я працювала ведучою ранкової програми “Новий день” на Прямому, робила в прямому ефірі аналіз на СНІД . Прийшла гостя в ефір і ми говорили про можливість і важливість тестів, і я погодилась, аби на мені випробували.
ВЗ Розкажіть, будь ласка, ще про фонд онкохворих дітей «Краб», де ви волонтерка
— Лариса Лавренюк не лише засновниця Фонду, вона стає рідною людиною для всіх, хто хоч раз звернувся до неї. Це ідея Лариси – вже 12 років ми проводимо приголомшливу акцію “Переможці у житті” – в перші вихідні липня. З усієї України приїздять діти, які проходили лікування в дитячому відділенні Національного Інституту Раку. У нас є три номінації: «Переможець», «Суперпереможець», «Супер-супер переможець». 1-3 роки ремісія, 3-5 років та 5 і більше відповідно. Неможливо без сліз проводити цю акцію.
І там я вперше почула, як батьки говорять не про успішність ЗНО чи які оцінки в школі, а які у кого аналізи. Бо це найважливіше – знати, що дитина здорова та жива. Наші лікарі з дитячої онкології – Олена Шайда і Григорій Климнюк – щорічно зустрічаються з “Переможцями”. Вони знають всіх дітей на імена, пам’ятають усі діагнози і ніколи не вимикають телефони… Вони завжди поряд.
А коли в палату заходять наші переможці, а там інші діти! І хтось каже: «Я лежав ось тут. Як ти? Ну що ти? Бачиш, я вилікувався. І у тебе буде все добре». Це так потужно… А ще у нас є сімейна пара, які познайомилися саме на наших «Переможцях». Цього року у них народилась дитинка.
Я можу розповідати про лікарів багато.
ВЗ Розповідайте, будь ласка!
— Лікарі Майдану. Є у мене одна історія. Я брала у хлопців з Майдану прати речі. І був випадок, коли в одного з хлопців на барикаді схопило спину, він погодився їхати до лікарні (тієї, що була облаштована на Трьохсвятительській) лише, якщо поїду я, – боявся лікарів. Він не знав, хто я, просто прачка Римма (сміється).
Ми приїхали на місце, а там все – майже як в справжній лікарні. Лікарі Микола Ленько, Бондаренко Лілія, Лариса Арнова взялися одразу за мого «пацієнта Володю». Була 2 ночі. Я сіла в куточку, ну таке собі «сегенятко», як кажуть у нас на Закарпатті, – курточка, шапочка… сиджу собі і чую: «Вона? Ні не вона! Та точно вона». Впізнали мене і почали ми фото робити. В це момент Володя, що лежить головою донизу, каже: «Я щось не зрозумів, Риммо, ти якась знаменита людина? Я теж, – каже, – хочу фото». Я відповідаю: “Володю, я не знаю, як нам робити фото. Або маю лягти на твою хвору спину, або під кушетку. Але це якось невдобно. Давай, ти вилікуєшся і ми зробимо нормальне фото»…
А потім почалась війна, приходжу до госпіталю – бачу Лілю і Лору.
ВЗ Всі свої?
— Всі свої!
Досі Ліля і Лариса волонтери у госпіталі, а Коля з перших днів пішов на фронт. Це унікальні абсолютно люди. Днями мені дуже допомогла Ліля,коли я була в іншому місті, а в Києві знайома потрапила в аварію. Ліля і тут мене підтримала.
О! А ще один мій гінеколог, який приймав пологи, а потім робив операцію, – Володимир Меркушев.
Я йому кажу: «Мені треба на виставу». А він: «Бажано полежати після операції», а я: «Запрошую Вас на виставу», а він каже: «Добре, прийду зі шприцом та нашатирем».
ВЗ А які риси, на вашу думку, роблять лікаря Лікарем?
— Милосердя!
А ще людський фактор дуже важливий. Це саме те, що перетворює лікарів на друзів, вони стають близькими, вони є небайдужими.
Взагалі, важливо для лікаря знаходити баланс між здатністю пропускати через серце і відсторонюватися, щоб самому не збожеволіти.
А ще я вважаю, що лікарям треба платити як голлівудським зіркам – тим найкращим, до кого стоїть черга, – найвищий коефіцієнт і найвища оплата.
Тоді буде справедливо.
Оксана Шевченко, спеціально для “ВЗ”
