Часто в лікарській практиці трапляються пацієнти, що не хочуть одужувати. Намагаючись догодити такому «хворому», лікар дає різні поради, але той усе ставить під сумнів і знаходить у себе нові «поколювання», «печіння» і «розпирання». Майже щодня він приходить на прийом і краде дорогоцінний час фахівця, а під кабінетом сидять і чекають інші пацієнти, яким дійсно життєво необхідна медична допомога. Як поводитися лікарю із таким «хворим»?
Олена Савинова, психолог, фахівець із кризових станівОдного разу знайомій сімейній лікарці, яка дуже любить свою роботу і вважає справою честі, щоб люди після візиту до неї відчували полегшення, я порадила спрямовувати таких пацієнтів до психолога, а ще краще до психіатра. Вона ж відповіла, що так людину недовго й образити, та й до того ж раптом у неї щось серйозне.
Дійсно, ситуація для сімейного лікаря під час спілкування з людьми, схильними до іпохондрії, ускладнюється тим, що йому необхідно не лише зрозуміти, справжній перед ним хворий чи уявний, а й розпізнати вид іпохондрика. Професійний скиглій, людина з тривожно-депресивним розладом чи, можливо, командувач без армії, у якого багато вільного часу, й він так розважається? Лікарю це потрібно не із цікавості, а щоб зберегти свій час і нерви для решти хворих.
Дивіться, хто прийшов! Як розпізнати іпохондрика?
Якщо раніше типовим іпохондриком вважали переважно людину літнього віку із сумним поглядом, тихим голосом, похиленою поставою і загальною безнадією, якою вона характеризувала власний стан, то тепер його портрет дещо змінився. Проте головна ознака тих, хто підозрює в себе невиявлені хвороби, — тотальна недовіра. Вони не довіряють «об’єктивним» показникам свого стану: ані результати аналізів, ані кардіограма, ані вимірювання тиску для них не аргумент. Адже чули (читали в інтернеті, сказала сусідка — необхідне підкреслити), ніби в лабораторіях зараз аналізи не перевіряють, кардіограма і тиск змінюються кожні п’ять хвилин, ультразвук нічого не показує, а томографи в наших лікарнях застарілі…
Різняться іпохондрики за причинами виникнення хворобливого занепокоєння станом власного здоров’я.
Скиглії (нитики) або симулянти
Це зазвичай люди, позбавлені уваги оточуючих чи впенені, що позбавлені. Вони не обов’язково літнього віку або самотні, але почуваються такими навіть у великій родині. Тому йдуть до лікаря за співчуттям і емпатією. Якщо ви об’єктивно (за результатами аналізів та іншими показниками) вважаєте, що така людина здорова, а вона продовжує скаржитися, запропонуйте їй складніші процедури: томографію, колоноскопію, мамографію. Ті, хто прийшов за розрадою, зазвичай відмовляються, адже насправді потребують лише доброго слова.
Поговоріть з таким пацієнтом, розпитайте про звичний режим його дня, про те, як харчується, як засинає, що любить робити. Результати іноді перевершують сподівання. У це важко повірити, але про такі прості речі багатьох людей не запитують роками, тому вони почуваються нікому не цікавими. Розповідаючи про себе, «хворий» одужуватиме у вас на очах, і ви відчуєте професійне задоволення. Тільки встановіть часові рамки — хвилин десять, інакше вам доведеться працювати ще й психологом.
Можете м’яко запитати, чи не доводилося вашому пацієнту спілкуватися з психологом, якщо ні, то порекомендуйте звернутися до такого спеціаліста. Мовляв, ви фахівець іншого профілю і не впораєтеся з його проблемою за короткий час прийому.
Депресивно-тривожні особи
На відміну від перших, ці налаштовані серйозно. І якщо ви порекомендуєте, то підуть і на процедури, і на дослідження, і на МРТ. До кабінету лікаря їх женуть тривога і страх. Таким пацієнтам не потрібне ваше співчуття, вони настільки заглиблені у свої «хворобливий» стан і переживання, що майже не звертають на вас уваги.
Такі ролі собі частіше обирають молоді самотні мами, які бояться померти і залишити дитину сиротою, бізнесмени, котрі надто переживають, що можуть втратити все, адже страждають на фобію бідності. Чимало серед «хронічних» і пацієнтів середнього віку — вони весь час працювали, ростили дітей, а тепер, коли можна пожити для себе, просто не знають, як це робити, і ховаються у страх померти від хвороби, котру вони в собі «відчувають».
У будь-якому випадку вас має насторожити неабияка серйозність і відстороненість таких людей. А ще депресивно-тривожним іпохондрикам притаманна надмірна відповідальність і раціональність. У відповідь на ваші цілком слушні зауваження про те, що в них усе гаразд, аналізи нормальні, а незначні відхилення обумовлені віком, вони так обґрунтовано і переконливо доведуть вам протилежне, що ви мимоволі засумніваєтесь у власній компетентності.
Сперечатися з такими пацієнтами не варто, тому порадьте окрім іншого консультацію психолога — їм вона просто необхідна. По-перше, компетентний психолог зможе зрозуміти, чи немає в них, часом, клінічної депресії, циклотимії, біполярного розладу, адже вишукування в себе різних хвороб часто є ознакою психічних порушень, а це вже компетенція психіатра. По-друге, якщо, на щастя, зазначеного не виявить, порадить різні способи подолання стресу і відволікання від негативних думок.
Не наполягайте на своїх порадах — властива цим людям підозрілість змусить їх зробити все навпаки. Адже вони впевнені, що усе знають краще за інших.
Контролери, командири і професійні пільговики
Доволі різнорідна публіка як за віком, так і за соціальним статусом. Від сумних і меланхолійних скигліїв та заглиблених у себе депресивно-тривожних іпохондриків представники цього типу відрізняються впевненістю в собі і бажанням тримати все під контролем. Ходіння по лікарях часто заміняє їм хобі і сенс життя.
Окрема група — жінки, що обожнюють здоровий спосіб життя. Вони самі собі в кабінеті лікаря встановлюють діагнози, призначають процедури. Особливо «полюбляють», щоб їм виписали якісь крапельниці для очищення судин від холестерину і масаж від остеохондрозу. Лікар здебільшого потрібен їм лише для підтвердження їх правоти. Кожен новий призначений препарат готові обговорювати годинами, сперечатися щодо його ефективності та сумісності з іншими ліками. Так проявляється їх вкорінена звичка все контролювати, а простір для цього з віком значно зменшується.
Постійними відвідувачами і поглиначами часу сімейних лікарів є й такі пацієнти, котрі знають: їм належать певні пільги, тому прагнуть ходити на всі процедури (від кисневого коктейлю до дошки Євмінова), незалежно від того, потребують вони їх чи ні.
Коли ж лікар заперечує проти якогось методу лікування, бо вважає його шкідливим для пацієнта, наприклад, через побічні ефекти, ображаються і навіть поводяться агресивно.
Якщо ви зрозуміли, що перед вами іпохондрик-контролер, то в жодному разі не дайте йому втягнути себе в його гру — не починайте робити те, чого він від вас очікує. Вимагає непотрібні призначення, які до того ж можуть зашкодити? Спокійно і твердо відмовляйте. Скажіть, що ви як професіонал не маєте права призначати, наприклад, ліки з інтернету. Агресивним пацієнтам не відповідайте емоційно. На випадок відвертого хамства, яке, на жаль, нерідко трапляється, майте кілька заздалегідь підготовлених відповідей. Це допоможе зберегти нерви і самоповагу та нейтралізує нападника.
Якщо вас несправедливо звинувачують або ображають, скажіть, наприклад: «У ваших словах щось є, але в мене інша думка» або «Я знала, що ви вихована людина». Від несподіванки нетолерантний пацієнт принаймні замовкне, і йому не вдасться втягнути вас у суперечку.
Коли відчуваєте, що час прийому вичерпано, а розмова йде по колу. Без фальшивого почуття провини погляньте на годинник і підбийте підсумок: «Ми вже все обговорили, тому я вас більше не затримую». Побачите: наступного разу без конкретних скарг він до вас навряд чи звернеться. І ви вивільните час і сили, щоб допомогти тим, хто дійсно цього потребує.
Олена Савинова, психолог, фахівець із кризових станів
