У різних країнах по-різному бачать функції екстреної медичної допомоги. Американсько-британська модель тримається на парамедиках і діє за принципом «Хапай і біжи», франко-німецька дозволяє собі «розкіш» — окрім парамедичних, там існують ще й лікарські бригади, які виїздять на підмогу першим. Окрему увагу привертає радянська модель «швидкої», де «пожежникам» без медичної освіти хворих не довіряли, головну скрипку грав лікар і були «елітні» підрозділи у вигляді спеціалізованих бригад. Навколо останніх нині точаться справжні баталії: одні пропонують відмовитися від них заради економії, інші стверджують — це єдиний шанс вижити для тяжкохворих українців.
Олег Гелевей, народний депутат України, ініціатор проекту закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спеціалізованих бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги— До мене як до народного депутата звертаються практичні лікарі з різних регіонів України з проханням допомогти у збереженні спеціалізованих бригад швидкої (екстреної) медичної допомоги, оскільки їх тотально знищують і замінюють фельдшерськими бригадами. Натомість фельдшер не володіє навичками, необхідними для надання ефективної та якісної медичної допомоги при гострих і невідкладних станах, які загрожують життю хворих. На практиці це можливо лише за наявності у медичного працівника відповідної кваліфікації з надання спеціалізованої медичної допомоги залежно від виду захворювання, травми чи іншого патологічного стану. Приміром, щоб надати адекватну допомогу при гострих кардіологічних синдромах, необхідна участь щонайменше 3-х спеціалістів. Особливо небезпечна така «підміна» педіатричних бригад, лікарі яких володіють унікальними навичками допомоги чи порятунку дитини, та й транспорт, на якому прибуває на виклик педіатрична бригада, повинен бути оснащений спеціальним медичним обладнанням.
ВЗ Яку ж мету, на вашу думку, переслідують ті, хто прагне ліквідувати такі бригади?
— Думаю, що це прихована мета — розширити можливості для приватного медичного бізнесу в цій галузі, адже щоб отримати спеціалізовану медичну допомогу, населення змушене викликати приватну «швидку». На жаль, такі виклики коштують дорого, цього не може дозволити собі більшість наших громадян, а, отже, широким верствам населення країни спеціалізована екстрена допомога як така буде недоступна. На сьогодні я маю перевірену інформацію стосовно знищення спецбригад у різних областях України. Опираючись цим процесам, лікарі страйкують, пишуть листи в різні інстанції. Тож варто на законодавчому рівні підтримати ініціативи медичних працівників і захист інтересів пацієнтів.
ВЗ Чи передбачає запропонований вами проект закону збільшення кількості спецбригад?
— Ні, оскільки обмежені ресурси галузі охорони здоров’я диктують свої умови, та й стратегічної необхідності, на мою думку, в цьому немає. Ми наполягаємо на дотриманні принципу «Економ, але не знищуй», тобто на збереженні вже існуючих бригад. У Законі України «Про екстрену медичну допомогу» (частина 3 ст. 9) передбачено Типове положення про станцію швидкої (екстреної) медичної допомоги. Воно затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №144 від 21 листопада 2012 року. Так от, у пункті 10 цього Положення зазначено, що спеціалізовані бригади можуть утворюватися з числа лікарських бригад у разі потреби за рішенням керівника Центру екстреної медицини. Тобто керівник уповноважений на власний розсуд вирішувати долю спеціалізованих бригад — розформовувати їх чи створювати — що є неприпустимим, оскільки у кожного керівника своє розуміння «потреб» і своя мотивація до прийняття тих чи інших рішень, часто — корислива. Тож потрібне законодавче врегулювання цих позицій. Щоб головним було не чиєсь бажання чи небажання, а буква закону — вимоги якого доведеться виконувати всім.
ВЗ Тоді що саме пропонується змінити?
— Приміром, у Закон України «Про екстрену медичну допомогу» пропонується внести чітке визначення терміну «Спеціалізована бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги», чітко окреслити її завдання — надання екстреної медичної допомоги медичним працівником, котрий отримав відповідну кваліфікацію залежно від виду медичної допомоги, яку необхідно надати безпосередньо на місці події, а також під час перевезення хворого до закладу охорони здоров’я у відповідно оснащеному спеціалізованому санітарному транспорті. До речі, в усіх положеннях чинного Закону йдеться лише про бригади екстреної допомоги, ми ж пропонуємо уточнення та доповнення — про певні види спеціалізованих бригад у тому числі. Тобто вони, нарешті, будуть визнані законом, а, отже, право на їхнє існування також буде гарантоване. Окремі зміни пропонується внести і до Основ законодавства України про охорону здоров’я, зокрема, в частині, де йдеться про професійні права та пільги медичних працівників і де знову ж таки жодним чином не згадується про спецбригади — так, ніби їх і не існує.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
ТОЧКИ ЗОРУ
Володимир ЮРЧЕНКО, директор Українського науково-практичного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф МОЗ УкраїниКерівники центрів ЕМД мають подбати про організацію навчання лікарів із невідкладних станів, щоб вони вміли здійснювати реанімаційні заходи в повному обсязі. Так само керівники на місцях визначають кількість спецбригад на території області — залежно від специфіки захворюваності в регіоні тощо. Адже саме ці керівники відповідають за якість надання ЕМД населенню регіону. І якщо ця робота погано організована — це неодмінно позначиться на показниках, про які нині вони нам постійно звітують. А що краще для порятунку хворого, коли рахунок іде на хвилини: провести негайні реанімаційні заходи у реанімобілі (це зробить добре навчений лікар невідкладних станів) чи чекати на спецбригаду?
Наприклад, неврологічна бригада займається порятунком інсультних хворих. Але будь-який кваліфікований лікар ЕМД, приїхавши на виклик, може встановити цей діагноз і діяти відповідно до протоколу. До того ж спеціалізовані бригади базуються зазвичай в обласних центрах, тож і обслуговують переважно їх мешканців. А у віддалені райони регіону вони навряд чи доїдуть вчасно. То чим тамтешні хворі гірші?
Взагалі спецбригади «швидкої» — це «витвір» соціалістичної системи Семашка. Приміром, нині у Польщі 33% від загальної кількості транспорту служби ЕМД — реанімобілі, і в них надають усю необхідну допомогу (у Туреччині таких 35%). Так само працює служба в Ізраїлі — коли фельдшер чи парамедик не справляються, вони викликають звичайну лікарську, а не спеціалізовану, бригаду. У нас же беруть гору традиції. Конфлікти виникають тому, що людину, яка, приміром, давно працює в кардіобригаді, тепер змушують перенавчатися на лікаря невідкладних станів. А кому потрібен зайвий клопіт?
Натомість жодних заперечень не викликає необхідність існування спеціалізованих психіатричних і педіатричних бригад. Навіть кваліфікований лікар із невідкладних станів не завжди готовий відповідати за життя і здоров’я дитини, особливо у віці до одного-двох років.
Наостанок хочу навести кілька цифр. На сьогодні в Україні функціонує 203 спеціалізовані бригади (з них — 72 кардіореанімаційних, 50 психіатричних, 16 неврологічних, 3 токсикологічних і т.д.). Ця статистика значно відрізняється по областях. Приміром, у Донецькій області таких бригад 42, у Києві — 18, на Львівщині та в Запорізькій обл. — 17, в Одеській— 15, у Полтавській — 13, у Дніпропетровській — 10, Вінницькій — 9. Натомість на Чернігівщині, Черкащині, Сумщині, Херсонщині, Миколаївщині — по 1 спецбригаді, у Житомирській та Івано-Франківській областях — 4, Харківській — 4,5, Кіровоградській, Закарпатській і Рівненській — 5. Тобто кожна область вирішує це питання по-своєму. Головне — щоб за різних варіантів організації ЕМД не страждала її якість.
Олександр ВЄДЄНЄЄВ, заступник головного лікаря з медичної роботи КУ «Запорізька станція екстреної (швидкої) медичної допомоги», лікар-анестезіолог спеціалізованої виїзної бригади інтенсивної терапії ЕМДСкорочення спецбригад в Україні знизить якість надання ЕМД і сприятиме відтоку висококваліфікованих кадрів із системи. Вже нині середній вік працівників «швидкої» наближається до пенсійного (зарплата не приваблює молодь). А хороший спеціаліст формується не лише у ВНЗ, на курсах, а й передусім багаторічною практикою, яка дає безцінний досвід.
Якщо хтось скаже, що, скоротивши спеціалізовані бригади, ми зекономимо значні кошти — це неправда. Їх утримання обходиться не набагато дорожче (зарплата лікаря там вища на 20%). Але за ці кошти люди отримують висококваліфіковану допомогу. Не можна реформу медичної галузі втілювати з метою і за рахунок економії. До того, як людина потрапить, наприклад, на операційний стіл, вона повинна доїхати від місця події до лікарні живою, отримуючи максимально можливий обсяг медичної допомоги щодо протезування життєво важливих функцій організму (починаючи від дихання та кровообігу і закінчуючи складними процесами на клітинному та субклітинному рівні). І цей етап забезпечує саме бригада інтенсивної терапії.
Якби ми жили у високорозвиненій країні і наша служба була б на 100% укомплектована висококваліфікованими кадрами, можна було б сподіватися, що з цим завданням впорається будь-який лікар «швидкої». Але не може бути універсала, який надасть допомогу на високому рівні при будь-яких категоріях захворювань і станів. Наприклад, нині «запустити» серце — не така вже й проблема. А от вберегти від загибелі мозок хворого — завдання з надскладних. Чому виникла ідея спецбригад? Тому що це міні-відділення інтенсивної терапії та реанімації. Лікування, яке повинно проводитися в лікарні, починається вже на догоспітальному етапі — в цьому «плюс».
До того ж маніпуляції, які виконує фахівець спецбригади, у нього «на потоці», а лікар лінійної бригади вдається до них рідко. Якщо хтось заперечить, що ці маніпуляції можна і потрібно виконувати у лікарні, а не у кареті «швидкої», тоді нехай скаже, де є повноцінні приймально-діагностичні відділення/відділення невідкладної допомоги. Якщо десь їх і відкрили, то у більшості випадків лише формально. Там немає ані необхідного обладнання, ані висококваліфікованого персоналу (іноді — один черговий лікар на всю лікарню). Власне у відсутність потужних лікарень невідкладної допомоги і упирається вся реформа служби. «Швидка» везе хворого в одну лікарню, там відмахуються, що хворий «не їхній», і його везуть в іншу. Тож і виходить, що єдина надія наших хворих — на порятунок у реанімобілі. Допоки не створять потужних багатопрофільних лікарень, спецбригади будуть життєво необхідними.
На жаль, нині з’явилося багато лобістів, які хочуть перетворити державну «швидку» у перевізників, натомість пропонуючи платні послуги приватних спецбригад. Ми ж домагаємося, щоб усі наші громадяни, незалежно від їхніх статків і соціального статусу, мали змогу отримувати висококваліфіковану медичну допомогу безкоштовно. Нещодавно у нас з’явилась така можливість — нам надали якісне обладнання, сучасні автомобілі. А зараз усе це хочуть звести до «нуля»? Не можна вважати успішною реформу, коли начебто усе оптимізували, зекономили, відзвітували, а по факту позбавили людей права на якісну ЕМД на догоспітальному етапі.
Після неодноразових зустрічей із місцевою владою нам вдалося переконати її представників у необхідності збереження спецбригад у Запоріжжі (але ж така стабільність видається хиткою на тлі того, що в інших областях іде тотальне їх скорочення). Ми також намагаємося створити такі бригади на базі міст районного підпорядкування — виділили їм автомобілі класу С, щоб охопити спеціалізованою ЕМД не лише обласний центр. Також працюють виїзні спеціалізовані бригади (хірургічна, акушерсько-гінекологічна та ін.), які можуть швидко прибути в будь-який куточок області, а в разі необхідності — і за її межі, й уже на місцях надавати консультативну допомогу, проводити оперативні втручання тощо.
Андрій ШТАЄР, лікар-кардіолог, Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста КиєваЯк лікар, котрий понад 25 років виїздив до кардіологічних хворих, маю право сказати: це величезна відповідальність правильно оцінити ситуацію (інколи за лічені секунди) і прийняти рішення щодо можливостей порятунку конкретного хворого. І навіть лікар із великим досвідом у кожному окремому випадку балансує на межі успіху або провалу задуму лікування. Інколи рішення щодо призначень доводиться тут же коригувати. Усе це має робити кардіолог. Бо навіть та ж тромболітична терапія, яку технічно може виконати фельдшер, має багато нюансів і певні протипоказання, неврахування яких може спричинити ще більшу трагедію.
На етапі доставки таких хворих до стаціонару часто виникають ситуації, коли фельдшер або лікар не можуть правильно оцінити тяжкість стану пацієнта, необхідність транспортування його в певному положенні чи неприпустимість транспортування. Хворого намагаються якнайшвидше «здати» у стаціонар під відповідальність тамтешніх лікарів.
Але ми, як завжди, розпочали реформу не з того кінця. Догоспітальний етап «урізали» в можливостях, а госпітальний — не удосконалили. У нас немає відділень невідкладної допомоги, де б на цього пацієнта чекали з ношами ще на в’їзді до лікарні (як в американських фільмах). У кількамільйонному Києві госпітальна база для лікування пацієнтів із гострим коронарним синдромом налічує лише 5 інфарктних відділень, а кардіохірургічних немає взагалі! Щодоби кількох хворих із гострим інфарктом міокарда доводиться перевозити з одного медичного закладу до іншого. За такої ситуації відновлення спеціалізованих кардіологічних бригад, які б могли грамотно рятувати тяжких пацієнтів ще на догоспітальному етапі, — нагальна необхідність.
Відновлення спецбригад передбачене Постановою КМУ від 21.11.2012 року № 1114 і не потребує додаткових коштів — для цього потрібна лише політична воля, яку й проявляють у деяких регіонах. І це стосується не лише кардіологічних бригад. У Києві мешкає приблизно 575 000 дітей. Чи не логічно, щоб на екстрені виклики до них приїздив лікар, обізнаний з особливостями дитячої анатомії та фізіології, з нюансами перебігу дитячих хвороб, тобто педіатр, і аж ніяк не фельдшер?
Ще один важливий аспект. «Вузькі» спеціалісти, якщо вони працюють на «швидкій», за чинним законом мають бути перекваліфіковані на лікарів невідкладних станів. Отримавши такий запис у трудовій, лікар де-юре втрачає попередню спеціалізацію кардіолога, невропатолога, педіатра, переривається і стаж його роботи за цією спеціальністю. Не секрет, що робота на «швидкій» нелегка, виснажлива, і може настати час, коли лікар за станом здоров’я чи з інших причин шукатиме «спокійнішого» режиму праці, приміром, у поліклініці чи амбулаторії за своїм основним фахом. Шукатиме і… не знайде. Бо на папері він уже давно не кардіолог, хоча на практиці кращого за нього спеціаліста поліклініці не знайти. Саме ця обставина змушує багатьох «вузьких» фахівців робити вибір не на користь «швидкої». Чому б не зробити у трудовій книзі подвійний запис: «Лікар-кардіолог-лікар невідкладних станів»?
І наостанок запитання-тест для тих, хто ще дискутує на тему «Повертати чи не повертати спецбригади на «швидку»: панове високі чиновники, якщо раптом біда станеться з вашою дитиною чи трапиться серцевий напад у вашої мами — ви викличете фельдшерську бригаду з надією, що вона якось розбереться, кого і куди везти? Чи все ж таки зателефонуєте у приватну «швидку», котра за кілька хвилин домчить до вас потрібного спеціаліста з усім необхідним обладнанням для екстреного порятунку? Ви всі у скрутну хвилину шукаєте саме лікарів, причому хороших лікарів. А чим інші громадяни України гірші за вас?
