Столичну медицину вважає взірцем більшість українців, «по-білому» заздрять медикам Києва і їхні колеги з віддалених куточків країни. Натомість не все так безхмарно, як здається на перший погляд. На жаль, і пацієнти, і лікарі, які живуть і працюють у «серці країни», відчувають неабиякі проблеми в організації надання медичної допомоги, фінансуванні охорони здоров’я, забезпеченні кадрами, реорганізації галузі. До всього додається ще й «місцевий колорит» — кожен район столиці має свою специфіку «життя й побуту», а отже, і медичних проблем, які її віддзеркалюють.
Дмитро Вернигор, начальник управління охорони здоров’я Деснянського району м. Києва
Ілюзія захищеності
Один із таких прикладів — Деснянський район, де офіційно зареєстровано 360 тисяч мешканців. З одного боку, на його території розміщені лікувальні заклади, відомі кожному українцю і навіть за межами країни, — Київський міський Центр
серця, Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги, Київський міський центр радіаційного захисту населення м.Києва від наслідків Чорнобильської катастрофи. З іншого боку, оскільки ці заклади аж ніяк не районного підпорядкування, мешканцям району доводиться покладатися на власні медичні резерви — у складі Деснянського районного управління охорони здоров’я 4 центри первинної медико-санітарної допомоги, 1 консультативно-діагностичний центр, 8 відокремлених амбулаторій тощо.
А от у що, здавалося б, важко повірити — в одному з найбільших за кількістю населення районів столиці… немає госпітальної бази і навіть пологового будинку (при тому, що Деснянський район «молодий» — тут, мов гриби після дощу, з’являються новобудови, які заселяються молодими сім’ями). «Стаціонарний вакуум» допомагають заповнити сусідні райони, міські заклади: вони госпіталізують хворих, приймають породіль — але ж це не вихід! У той же час на території району височіє довгобуд, що за планом мав би перетворитися на міський опіковий центр із багатопрофільною лікарнею, яка була «надією» всіх деснянців. Держава свого часу вклала у це будівництво приблизно 80 млн грн. Нині довгобуд (будівля, вкрита дахом, без вікон і дверей) вже руйнується, а з тим втрачається і надія місцевої громади на появу сучасного лікувального закладу. І не лише районна, а й міська влада нічим зарадити не можуть — довгобуд Київській громаді не належить. Тож виходить, як у тій приказці: бачить око, а зуб не йме. А фактична присутність навіть найповажніших лікувальних закладів на території району створює лише ілюзію захищеності місцевих жителів від різного роду «медичних катастроф».
«Первинку» — на передову!
Така ситуація мимоволі змушує приділяти максимальну увагу первинній ланці медичної допомоги. Хоча вона не замінить функції стаціонару, у неї — свої, не менш важливі завдання. Особливо на тлі реформ, які «бурхливо» прокотилися країною і не оминули столицю. Деснянському району не «пощастило» потрапити в пілотні, однак структурна реорганізація первинної ланки таки відбулася.
— Сімейні амбулаторії варто відкривати у віддалених від існуючих поліклінік «точках» — там, де відстані вимірюються кілометрами, особливо це стосується нових масивів новобудов, — каже начальник районного управління охорони здоров’я Дмитро Вернигор. — Тож влада повинна домовлятися із забудовниками про те, щоб «закладати» такі амбулаторії у проекти будівництва. Потрібно, аби все було не за чиєюсь вказівкою, а так, як це зручно населенню. Відповідно до цього мають прийматися рішення, а якщо потрібно, то й переглядатися ті, що вже прийняті. Помилок і гострих кутів на «медичній сторінці» необхідно максимально уникати. Приміром, ми наштовхнулися на певні труднощі під час формування центрів ПМСД. Передусім, це стосувалося розподілу старої матеріально-технічної бази. Ще однією проблемою нашого району є медичне обслуговування дітей та підлітків (їх у нас проживає 70 тисяч). Передусім через те, що не вистачає фахівців педіатричного профілю. Ми їх не скорочуємо, але якщо реформа продовжуватиметься, як і раніше, то до 2020 року таке скорочення неодмінно відбудеться. У Деснянському районі проживає найбільше (порівняно з іншими районами столиці) чорнобильців (які свого часу були сюди переселені) та афганців. Зрозуміло, що ці категорії населення потребують особливої уваги — стосовно профілактики, диспансерного нагляду. До того ж це пільгові категорії пацієнтів, яких потрібно забезпечити безкоштовним лікуванням — і з цим також виникають великі проблеми через недофінансування.
Борги, що тягнуть униз
Недофінансування — спільний тягар системи охорони здоров’я незалежно від того, де доводиться отримувати медичну допомогу — у віддаленому селі чи у столиці України.
— На сьогодні це наша основна проблема, — продовжує розмову Дмитро Вернигор. — Борги бюджету тягнуться ще з минулого року. І по забезпеченню пільговими медикаментами, і по комунальних послугах. Недофінансування — це й ослаблена матеріально-технічна база закладів. Приміщення поліклінік, яким уже по кілька десятків років, потребують капітального ремонту, та й ті, що будувалися років 15 тому, також «просяться» в руки майстрів. Однак упродовж останнього десятиліття ми отримували мізерні кошти на ці потреби. Практично все, що виділяється з бюджету, йде на зарплату та погашення комунальних послуг. Єдине, чому можемо порадіти, — у минулому році з міського бюджету закуплено сучасне рентгенобладнання для однієї з поліклінік району; створено відділення соціально-медичної реабілітації дітей з особливими потребами; надано 3 нові автомобілі невідкладної допомоги; проведено капітальний ремонт відділення відновного лікування КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4 Деснянського району м. Києва», який, зауважте, тривав з 2006 року; придбано 2 сучасних електрокардіографи тощо. Але ж, погодьтеся, це далеко не ті масштаби, які б давали підстави говорити про оновлення матеріально-технічної бази як таке і про задоволення потреб цілого району, де за офіційними даними проживає 360 тис. мешканців, а за неофіційними — до півмільйона осіб (а це більше, ніж у деяких областях України!).
Дефіцит лікарів і «підпільні» пацієнти
Медикам Деснянського району можна було б пишатися такими «рекордами» обслуговування прикріпленого населення, якби не одне «але» — штати розраховуються на офіційно зареєстрованих жителів району, а столиця стала прихистком величезної кількості «трудових мігрантів», які тут не лише працюють, а й хворіють, створюючи неофіційне навантаження на районні поліклініки. Деснянський район відчуває це набагато більше, ніж «старі» райони Києва. Та й без «підпільних» пацієнтів тутешнім медикам роботи вистачає — через дефіцит кадрів. А може тому кадри й тікають, що не хочуть «зайвої» роботи? Нині укомплектованість галузі фаховими спеціалістами у Деснянському районі становить приблизно 60-70%.
— Менше 10% інтернів, які потрапляють до нас, залишаються працювати після проходження інтернатури, — підсумовує Дмитро Вернигор. — Ми ж не можемо самі запрошувати молодих лікарів, їхнім розподілом займається виключно МОЗ.
Трапляється й так, що ті, хто хоче залишитись у нас працювати, не може цього домогтися, і ми своєю чергою також не можемо на це вплинути. Тоді як вирішувати кадрову проблему? Як заповнити вакансії первинної ланки, яка особливо потерпає від цього? Подекуди ми маємо нормативне навантаження на одного сімейного лікаря — приблизно 1,5 тис. пацієнтів, а подекуди один лікар обслуговує 3-4 дільниці. Тобто ставки є, а людей немає. А там, де велика кількість незареєстрованих жителів, ми нові ставки взагалі відкрити не можемо, тож маємо неофіційне перевантаження лікарів, за яке вони навіть не отримають додаткової оплати. Зміни принципів оплати праці — ключовий стимул для медичних працівників. Максимальний розмір середньої нарахованої заробітної плати лікарів Деснянського району у 2013 році становив приблизно 6 тисяч гривень, що майже на 2 тисячі більше, ніж у 2012 році. Однак при цьому збільшилось і їх навантаження. Тож важливо враховувати співвідношення зростання зарплати та навантаження, а також якісні показники роботи лікаря. І на це, передусім, має бути націлена реформа.
На роздоріжжі
— Нині вся країна в очікуванні позитивних змін і в процесі осмислення минулих «напрацювань». Приміром, одним із плюсів медичної реформи стало те, що ми відійшли від бюджетного кодексу, водночас це стало і своєрідним мінусом. Адже бюджетний кодекс забезпечував гарантоване фінансування охорони здоров’я, а, створивши некомерційні комунальні підприємства, ми фактично отримали потенційну загрозу залишитися без фінансового забезпечення нашої діяльності. Відтепер головні лікарі ЦПМСД начебто отримали можливість самостійно розподіляти зароблені кошти, однак насправді заробляти їх можуть лише консультаційно-діагностичні центри. А оскільки основний спосіб такого заробітку — оренда, вочевидь, його не вистачатиме для нормального функціонування комунального підприємства. Тож удосконалення цього напрямку реформування — «домашнє завдання» для нової влади. Наступне завдання — децентралізація бюджету, питання його розподілу повинне вирішуватись на рівні району. Адже на місцях краще знають, куди доцільно витратити гроші. Нині ж панує централізований розподіл фінансових потоків, при якому районна влада взагалі ні на що не може впливати. Є завдання і для Київради — потрібно встановити тарифікацію медичних послуг, інакше всі обіцянки забезпечити населення безкоштовною медичною допомогою залишаться казкою для дорослих. Потрібно сприяти і розвитку платних послуг в охороні здоров’я — медицина має бути максимально наближена до людей (як державна, так і приватна). Щодо останньої, вона не розвивається належним чином навіть у столиці, хоча така можливість існує (і бажання лікарів також). Однак це бажання швидко розбивається об скелю реалій — щойно лікар починає юридично оформляти права на приватну практику і «співпрацю» з державною системою. Це настільки марудна справа, що, зрештою, лікарі відмовляються від таких планів. На жаль, на місцевому рівні жодним чином неможливо вплинути на процеси ліцензування, атестації лікарів. І ці проблеми також потрібно вирішувати.
ТОЧКА ЗОРУ
Галина ЧЕРНІКОВА, голова об’єднання первинної профспілкової організації Деснянського району міста Києва
У 12-ти лікувальних закладах Деснянського району працює понад 4000 медичних працівників. Серед них — високий відсоток людей пенсійного віку (7% лікарів і 23% середнього медичного медперсоналу). Особливо ми відчуваємо нестачу спеціалістів педіатричного профілю — дитячих офтальмологів, отоларингологів, ортопедів-травматологів, а також середнього персоналу, лаборантів, акушерок. Молоді спеціалісти до нас не доїжджають навіть за направленнями, а про їхню власну ініціативу попрацювати з повною самовіддачею за низьку заробітну плату взагалі годі говорити! Відсутня і їх мотивація житлом. За 4 останні роки медики нашого району не отримали жодної квартири — на квартирному обліку по району нині перебуває 192 медичних працівників. Раніше лікарям надавали житло безкоштовно, сьогодні в кращому разі пропонують «спільне» будівництво квартир — 50/50, але, зважаючи на низьку заробітну плату в галузі, медики не можуть збудувати житло на таких умовах.
Нині медики району отримують 20% муніципальних надбавок, та й ті лише за рахунок «внутрішньої економії» — у нас багато вакантних посад. Додаткових коштів на такі надбавки ми не отримуємо. Тож передусім потрібно думати про те, як залучати й утримувати кадри, тоді можна буде говорити, як рухатися далі, щоб наблизити медичну допомогу до людей і як підвищити її якість.
