Вирішив узятися за перо, адже доклав багато зусиль для розвитку першого медичного вишу країни, і мені зовсім не байдужа його подальша доля.
Я цілком згоден з автором правдивої й об’єктивної статті у «ВЗ» № 15-16 від 17 квітня 2015 р. «Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця: вперед у минуле?». Підтверджую: система управління в НМУ залишилася такою самою, що й при попередньому ректорі, змінилося лише обличчя.
Дежавю
Ярослав Крижановський, Заслужений працівник народної освіти України, академік Академії наук вищої освіти України, професорЧого вартий лише той факт, що новий ректор К. Амосова після обрання на посаду поспішила позбутися активістів «університетського майдану»: професора Віктора Досенка, якого було визнано «Викладачем НМУ 2014 року», ученого із новаторським баченням розвитку науки, та кандидата медичних наук Олександра Хижняка.
Це сталося, мабуть, не без поради вірних прихильників попереднього ректора, які після «очищення» навіть отримали підвищення. Складається враження, що старі система та виконавці цілком влаштовують нового ректора.
Змушений погодитися з думкою О. Хижняка, що в університеті «відбувається становлення нової тоталітарної системи, системи репресій проти тих людей, котрі наважуються їй протистояти». Можу підтвердити це й відомими мені фактами, наприклад, стосовно підбору кандидатур на посади завідувачів кафедр.
Кафедру пропедевтики внутрішньої медицини свого часу очолював відомий в Україні та за кордоном професор Т. Нікула. Після нього тимчасово (до проведення конкурсу на цю посаду) обов’язки завідувачки виконувала професор В. О. Мойсеєнко.
Але К. Амосова вирішила звільнити це місце для професора зі своєї кафедри, і одного дня професора В. О. Мойсеєнко в ректорському кабінеті нахабно та цинічно змусили написати заяву про звільнення. Ректор поводилася грубо й агресивно. Навіть коли наступного дня до неї на прийом прийшов почесний екс-завкафедри Т. Нікула з’ясувати, що ж сталося, розмови не відбулося. К. Амосова лише відповіла йому зверхньо, що «ничем ему не обязана». Швидко ж вона забула, що служити колективу, який обрав її на високу посаду, — її головний обов’язок.
Вона таки домоглася свого і до проведення конкурсу призначила свою людину, за яку на вченій раді університету проголосували опрацьовані нею лобісти. Хоча «лобісти» — занадто гучне слово, члени ради — люди залежні і просто тримаються за свої посади.
Подібна ситуація склалася й з обранням завідувача кафедри хірургії. Працівники кафедри говорять, що під час підрахунку голосів відбулася звичайнісінька фальсифікація.
Такими грубими порушеннями, брудними технологіями й зневажливим ставленням до підлеглих К. Амосова когось дуже нагадує.
«Мале Межигір’я»
Якщо в 2004 р., під час першого Майдану нашим студентам докоряли студенти Національного університету ім. Т. Шевченка за боягузтво та політичну інертність, то у 2013-2014 рр. склалась протилежна ситуація: молоді викладачі НМУ змогли спрямувати патріотичні почуття студентської громади в потрібне русло. Студенти медуніверситету продемонстрували активну громадянську позицію: виступили проти порушення своїх прав, поганих умов проживання в гуртожитках, неповаги до студентів, яка проявлялась у відриві їх від занять для зустрічі «високих» гостей, створення кворумів в аудиторіях, у примусі до участі в різних заходах МОЗ.
Дехто й досі вважає, що В. Москаленко був непоганим менеджером, але я б не сказав, що він раціонально використовував кошти. Дороговартісні реконструкції аудиторій ще можна якось виправдати. Та важко зрозуміти, навіщо витрачалися величезні суми на створення «Малого Межигір’я» на другому поверсі адміністративного корпусу? Під одну особу — ректора.
Що це, як не «барська» розкіш?
Якщо б ремонти проводилися по-господарські, з розумним економним підходом, то коштів вистачило б і для створення людських умов у студентських гуртожитках. Не кажучи вже про гроші, що в процесі набуття цивілізованого вигляду університетськими приміщеннями пішли на «відкати» й особисте збагачення керівника установи.
Пригадую, що спочатку В. Москаленко (при діючому ректорі академіку Г. Гончаруку) був приємною, уважною людиною. Правда, усе швидко змінилося, особливо ж автократичний стиль керівництва проявився під час його другої ректорської каденції. Смак до грошей та непомірна жадоба затьмарили здоровий глузд. Користуючись підтримкою В. Януковича й М. Азарова, він, мабуть, повірив, що ця всесильність — назавжди.
До ректора неможливо було потрапити на прийом — навіть із важливими виробничими питаннями. На вчених радах В. Москаленко міг дозволити собі цинічні образливі висловлювання на адресу будь-якого професора. Особисто я був свідком його безпідставного гнівного нападу на професора П. Дудку — людину високої культури та природної скромності.
Доводячи співробітників до передінфарктного стану, як було, наприклад, із професором С. Вінничуком, ректор аніскільки цим не переймався. Або як вам такий «жарт» Москаленка: у день мого народження (я тоді перебував у відпустці) мені зателефонувала заступник начальника відділу кадрів і повідомила, що замість мене призначений інший завідувач кафедри. А через 20 хвилин передзвонила начальник канцелярії і запитала, куди надіслати поздоровлення, підписане ректором? От такий психологічний тероризм з боку керівника, що втратив почуття міри.
Та й навіть з 80-річним ювілеєм, після 50 років роботи в університеті та 17 — завідування кафедрою, мене ані ректор, ані очільники вишу з його найближчого оточення не привітали. Хіба така неповага до працівників — це та сама європейська ментальність?
Болонський процес навиворіт
Упровадження стандартів Болонського процесу у виші Москаленка, зрозуміло, привабило — на це МОЗ виділяв неабиякі кошти. Але який же почався хаос із реалізацією традиційних навчальних програм! Нові посібники не випускалися і не закуповувалися, так само як і нова апаратура.
Я вже не кажу про можливість закріплення практичних навичок — у НМУ вона не всім доступна. Семестри стали неструктурованими: бувало, що одночасно в клініку приходили на виробничу практику десятки студентів із багатьох груп.
Іспити й заліки миттєво відмінили, натомість увели підсумковий модульний контроль, хоча, скажімо, навіть у Києво-Могилянській академії не поспішали з непродуманою відміною традиційних методів контролю знань. Нерідко одночасно в один день проводили підсумкові модульні контролі з різних предметів — чи під силу це студентам?
Добре відомо, що зарплата ректора перевищувала мільйон гривень і її розмір залежав від кількості студентів й інтернів, які навчалися на контрактних умовах, тому Москаленко докладав неабияких зусиль для збільшення цього контингенту. Але при цьому зовсім не враховував можливості навчальної бази для забезпечення нормального учбового процесу.
Так, зараховував на курс стоматологічного факультету 500 студентів, при тому що факультет може підготувати лише 250 фахівців. Звісно, не вистачало робочих місць, і деякі заняття проводилися навіть у коридорах. Інтерни просто були закріплені за кафедрами, але очний цикл лекцій не відвідували.
Результатом такої невиваженої діяльності, звісно, став повний розвал системи підготовки лікарів — українська медична освіта втратила свій рейтинг на світовому ринку.
Науковий відділ вишу з науково-дослідницькою лабораторією відіграють роль пасивних статистів. Немає ані стратегічного, ані тактичного планування наукової діяльності — усе звелося до зубожілого містечкового рівня.
Хвороба досягла термінальної стадії
Уперше я переступив поріг медінституту 54 роки тому — це був храм науки і знань. Знайомство з ректором професором В. Братусем залишило незабутній слід — він просто зачаровував мене своєю високою інтелігентністю, шляхетністю та доброзичливістю.
І ці риси професор зберіг до кінця життя. Вчена рада при ректорові В. Братусю була справжнім парадом наукової еліти.
Ректор підтримував атмосферу високої моралі університетської школи та створював ауру шанобливого ставлення до професури й викладачів.
Натомість у часи керування НМУ його послідовником С. Лавриком (очолював медінститут протягом 20 років) почалась ерозія духовних цінностей та освітніх традицій. Лаврик був типовим кон’юнктурним радянським керівником, що ставив за мету довше протриматися на посаді, заручившись підтримкою партійної номенклатури. Для цього потрібно було лише догоджати: приймати на навчання, кого просили, розставляти на посади потрібних людей.
Отже, сьогоднішня хвороба має глибоке коріння. У роки незалежності України в університеті розцвіла корупція, що починається ще на рівні прийому в університетський ліцей. Так-так, корупційні технології успішно працюють і при зовнішньому незалежному оцінюванні. Ними опікуються постійно діючі особи, які не постраждали після відсторонення Москаленка, — мабуть, їх знання і вміння цінні й для теперішнього керівництва університету.
До речі, це стосується не тільки медуніверситету ім. О. О. Богомольця, а й багатьох вишів України, де революційні перетворення з грошовою девальвацією призвели лише до того, що «конвертні ставки» просто зросли. Сумно!
Теперішній ректор К. Амосова успадкувала незавидне господарство з розладнаною педагогічною системою. Наприклад, починаючи з 90-х років минулого століття пішли в небуття журнали обліку практичних навичок студентів з першого по шостий курс, що перетворило виробничу практику на звичайнісіньку формальність, — студенти позбавлені можливості опановувати практичні навички, вчитися спілкуванню із хворими.
Тестовий контроль на клінічних кафедрах не сприяє розвитку клінічного мислення. Робота клінічних кафедр не координується, усе просувається самотужки.
Недолуге положення Закону України «Про освіту», згідно з яким завідувач кафедри може обіймати одночасно й адміністративну посаду, призвело до того, що замість досвідчених педагогів і науковців на посадах деканів і проректорів працюють випадкові люди.
За всю історію НМУ не було такого, щоб кандидати підбиралися за родинним принципом чи за принципом відданості керівнику! Люстрацію не проведено.
Не пам’ятаю, коли востаннє аналіз якості навчання був предметом обговорення на вченій раді.
На мою думку, врятувати виш може лише створення в університеті ради старійшин при ректорі, як це було при прогресивних ректорах В. Братусю і С. Гончаруку.
