Українці вже звикли до пропозицій «затягнути паски», які лунали навіть у порівняно благополучні періоди життя країни. Тому на тлі нинішніх подій претензій не висловлюють. Те ж саме стосується медичних працівників — їм неодноразово доводилося терпіти наслідки «стабільності» й «поліпшення» в галузі, тож до випробувань труднощами вони готові. Однак чимало проблем сьогодні зручно «списати» на тяжкі часи, тим самим ще більше ускладнивши ситуацію в охороні здоров’я. Про те, що сьогодні найбільше непокоїть медиків столиці, — наша розмова з Головою Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я Ларисою КАНАРОВСЬКОЮ.
Лариса КАНАРОВСЬКА, Голова Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я— Щоб нас не звинувачували у хронічній невдоволеності (хоча це й не дивно — чого варто було пережити 18 міністрів і 14 варіантів реформ!), краще озвучу думку наших пацієнтів щодо останньої реформи, які вважають її найнепродуктивнішою. У травні 2014 року було проведено анкетування 31 тисячі пацієнтів у різних районах міста Києва. Їх запитали, чи задоволені вони результатами змін у первинній ланці охорони здоров’я. Майже 2/3 з них відповіли «ні». Лише 28,3% опитаних вважають, що лікар після згаданих реформ став «сімейним».
Чому таке незадоволення? Бо пацієнти побачили нові таблички на дверях кабінетів лікарів, але не розгледіли нового статусу цих фахівців, не помітили зміни їх функцій і, головне, якісніших результатів роботи. Бо відтепер пацієнт замість того, щоб піти в поліклініку і за один візит отримати медичну допомогу у необхідних спеціалістів, бігає по району від амбулаторії сімейного лікаря до лабораторії, потім назад з аналізами, а у разі «чогось підозрілого» — знову до консультативно-діагностичного центру. Такий оновлений «маршрут пацієнта» витримає не кожна здорова людина!
Не кажу вже про те, що експериментальне «розлучення» між центрами ПМСД і консультативно-діагностичними центрами автоматично подвоїло штати адміністративно-господарського персоналу, обійшлося в копійку і оформлення 2-х пакетів документів. У Києві з’явилося 85 амбулаторій ЗПСМ, на це з бюджету було витрачено приблизно 100 млн грн, сьогодні витрачаємо додаткові кошти на їх утримання. Що маємо в кінцевому підсумку? Ми знищили поліклініки і денні стаціонари, які там функціонували. Вважаю, що амбулаторії сімейної медицини у столиці та інших великих містах — це взагалі «ретро».
ВЗ Дехто ж вважає їх єдиним порятунком для первинки, на яку неохоче йдуть лікарі.
— То це ми так заохочуємо? Свого часу наша профспілка виступала проти моделі, запропонованої головою КМДА Олександром Поповим і ректором НМУ імені О.О. Богомольця Віталієм Москаленком, щодо залучення молодих спеціалістів у столичну медицину шляхом оплати їх навчання за кошти міста. І столиця виділяла кошти університету на навчання студентів, однак вони після отримання дипломів, використовуючи різні підстави та обставини, на наші дільниці працювати не прийшли. Чи не краще було б за ці кошти збудувати службове житло і надати його молодим лікарям за місцем роботи? Квартира у столиці — чудовий стимул для молодих людей. А поки що ми маємо невтішну картину: кожен 5-й лікар у Києві — пенсіонер, столиці вже не вистачає 3,5 тисячі лікарів і 5 тисяч медсестер, і кадрова криза загострюватиметься. Дефіцит кадрів у охороні здоров’я — глобальна проблема світу.
Всесвітня організація охорони здоров’я у доповіді, опублікованій ще 11 листопада 2013 року, повідомила, що у світі вже не вистачає 7,2 млн медичних працівників, а до 2035 року їх дефіцит може перевищити 12,9 млн осіб. На думку світових експертів, основними причинами дефіциту медичних кадрів є низький рівень заробітної плати, відтік персоналу в інші галузі, гостра нестача молодих фахівців.
Усі ці загрозливі тенденції актуальні й для України. Рівень заробітної плати в галузі як основний засіб стимулювання праці залишається незадовільним, а порівняно з ростом інфляції та загальним здорожчанням життя він постійно зменшується. Наприклад, із часів мерства Олександра Омельченка, коли виплачували так звану стимулюючу столичну надбавку у розмірі 50% від окладу, вона поступово зменшилася до 20%, а потім і взагалі розчинилася невідомо де. Зарплату медичним працівникам Києва місто виплачує вчасно, кошти ж для надбавок керівники медичних закладів нині вишукують самотужки. А працюють наші дільничні лікарі зі значним перевантаженням, обслуговуючи удвічі-утричі більше пацієнтів, ніж це передбачено нормативом МОЗ. Тобто як ти цього лікаря не назви, а працювати у таких умовах він не захоче. І вимагати від нього якість роботи — це блюзнірство.
ВЗ Втім, пацієнти ще більшою мірою стали заручниками ситуації…
— Безперечно. Якщо у лікарнях столиці на медикаментозне забезпечення хворого виділяють 30 копійок на добу, коментарі, як-то кажуть, зайві. Коли нинішній мер Віталій Кличко про це дізнався, він був шокований. Адже на папері на медичне обслуговування одного киянина виділяється 1480 грн на рік! Хто їх бачить? Хіба що ті, хто звинувачує лікарів у корупції, мовляв, вони крадуть ліки і з’їдають харчі хворих!
У лікарнях Києва застаріла техніка. Приміром, 30% рентгенапаратів відпрацювали понад 20 років, маємо лише 12 апаратів комп’ютерної томографії на все місто. У жодній лікарні міста немає хлораторних очисних установок, а щодня у Києві помирає приблизно 100 осіб і половині з них проводять розтини. Останнім часом з’явилася ще одна кричуща проблема — у лікарнях немає вакцин! Може, досить гратися у реформи, час і працювати?
ВЗ Ви дійсно припускаєте, що локомотив змін у галузі доречно й можливо зупинити?
— Все залежить від того, які це зміни. Якщо ми збираємося далі рухатися у напрямку руйнації галузі — це потрібно зупинити. Наприклад, небезпечною в нинішніх умовах вважаю ідею ліквідації або обмеження фінансування держсанепідслужби. На жаль, свого часу профспілці не вдалося в судовому позові до Кабінету Міністрів України відстояти заборону реорганізації та скорочення в ДСЕС.
До ганебного рішення Азарова в Києві працювало 10 санепідстанцій, після його «поліпшення» залишилося 3 міжрайонні, 1 центральна СЕС і 1 лабораторний центр, відбулося скорочення працівників, з’явились прямі заборони щодо перевірок санітарного стану підприємств, установ та організацій тощо. Як можна розцінити такі зміни в санепідслужбі, коли світом поширюються небезпечні інфекційні захворювання, наприклад, вірус Ебола (до речі, у столиці на сьогодні лише одне відповідне інфекційне відділення!). Та й без цієї загрози нам вистачає таких небезпечних захворювань як туберкульоз — щодоби у столиці 1 хворий на активну форму цієї хвороби помирає.
ВЗ Останнім часом у ЗМІ з’явилася інформація про тиск на лікарні з метою економії електроенергії, коштів на деззасоби і навіть скорочення ліжок. Це відповідає дійсності?
— Ви ж розумієте, якщо у лікарнях будуть відключати світло, хворі в реанімаціях помиратимуть. Тож сподіваюся, що до цього не дійде. Щодо деззасобів, лікарні їх завжди самі купували, нічого нового в цій новині немає, хоча й прикро за такий стан речей. Поки що система охорони здоров’я у столиці працює у звичному режимі, але ми всі «на пороховій діжці». Адже лікарні міста мають заборгованість за комунальні послуги (станом на 1 січня 2014 р. — 260 млн грн), тож нам і без війни війна — у будь-який момент можуть відключити світло чи воду.
До того ж маємо ще один клопіт — через невірне відображення у фінансових звітах кредиторської заборгованості закладів охорони здоров’я — комунальних некомерційних підприємств (КНП), як консультативно-діагностичних, так і центрів первинної медико-санітарної допомоги, документального відображення таких боргів немає. Адже під час укладання угод (на фінансування КНП) із розпорядниками коштів вищого рівня акти виконаних обсягів фінансування не оформлялися. Тож коли укладені договори розпорядниками не виконуються у повному обсязі, а здійснюється часткове фінансування КНП, документального підтвердження цьому немає.
Відповідно, заклад охорони здоров’я не може зарахувати таке недофінансування до дебіторської заборгованості. Однак при цьому КНП має фінансові зобов’язання перед кредиторами й накопичує заборгованість перед ними, що може призвести до неплатоспроможності КНП і визнання його банкрутом. Щоб запобігти цьому, ми запропонували голові КМДА зобов’язати розпорядників коштів оформляти з КНП акти виконаного фінансування за договорами, відповідно до реальних його обсягів.
Щодо скорочення лікарняних ліжок, такі «пропозиції» дійсно лунають, а саме: створити у місті 7 лікарень інтенсивного лікування, решту зробити лікарнями планового лікування, з відповідними структурними змінами у самих закладах та їх ліжковому фонді. Однак при запровадженні будь-яких змін у галузі (в тому числі й чергової реорганізації) необхідно зважати на Закон України «Про введення мораторію на ліквідацію та реорганізацію закладів охорони здоров’я», яким заборонено реорганізацію закладів, що призводить до зміни їх головного призначення та/або скорочення кількості працівників і зменшення кількості ліжко-місць. Тож спочатку правильно було б ініціювати внесення відповідних змін до закону.
Крім того, гостро постає питання кадрового забезпечення, оскільки, як засвідчує досвід, кожна реформа призводить до вивільнення працівників. Вирішити його можливо лише за умови ґрунтовного попереднього аналізу наявного ліжкового фонду та кількості персоналу, що його обслуговує (з урахуванням спеціальностей), і співставлення цих даних із пропонованими на майбутнє потребами у нових штатах ( знову ж таки, за кожною спеціальністю та профілем закладу). У такий спосіб усі медичні кадри буде збережено.
Загалом, будь-які зміни потрібно впроваджувати виважено! Свого часу лауреат Нобелівської премії Альберт Швейцер сказав, що стан справ в охороні здоров’я визначає стан справ у державі. І якщо влада цього не зрозуміє, перспектив у держави немає.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
