Світлана Возіанова: Неможливо досягти успіху, поки не зануришся у проблему

У кожній професії є люди-рушії, які за регаліями не втратили ані душевного світла, ані професійної сили. Саме такою сонячною й людяною є сьогоднішня гостя «ВЗ» — дерматовенеролог, професор кафедри дерматовенерології Світлана Возіанова.

ВЗ Ми з вами познайомилися, як не дивно, не в Україні, а в Німеччині — на Мюнхенській дерматологічній школі. Присутність українських лікарів на таких заходах міжнародного класу — рідкість. Але молодь все ж таки намагається їх відвідувати. Що мотивувало вас — уже відомого професора — витратити час та кошти на цю освітню програму?

Світлана ВОЗІАНОВА, доктор медичних наук, професор кафедри дерматовенерології НМАПО ім. П. Л. Шупика

ВЗ Але окрім участі в наукових секціях ви виконували дуже важливу місію: озвучували відеоогляд для українських лікарів, які не змогли бути присутніми.

— Це був справжній екстрим! По-перше, так звані Highlights проводилися вперше за всю історію Мюнхенської школи. Коли мене попередили про те, що я мушу це робити, зізнаюся відверто — злякалася. А розуміння того, що відео переглянуть тисячі лікарів, та відчуття відповідальності лише ускладнили ситуацію. Але що робити: коли треба, то треба! Вдалося це мені чи ні, оцінять колеги, але я зробила все, що від мене залежало.

ВЗ Бажання робити все на «відмінно» — риса вашого характеру. Саме такі юнаки та дівчата мають ставати лікарями. Ви обирали фах з огляду на характер чи сімейні традиції?

— Я народилася в родині аграріїв, де ніхто не мав жодного відношення до медицини. Мати — агроном, батько пройшов шлях від ветеринара до міністра. Але ми завжди жили за певними непорушними правилами: працьовитість, чесність і милосердя. Батьки допомагали всім нужденним, і я не пам’ятаю жодного випадку, аби вони комусь відмовили, якщо могли чимось зарадити чужій біді. Тому заповіді, на яких мене виховали, прос­то трансформувалися у вибір професії. Я зрозуміла, що найпростіше допомагати людям, одягнувши білий халат. Десь у старших класах трохи засумнівалася і якийсь час розглядала професію мистецтвознавця: мені раптом захотілося глибше зрозуміти живопис, але ця ідея виявилася швидкоплинною.

ВЗ Чому ви зупинили свій вибір саме на дерматології?

— До дерматології я прийшла не одразу. Починала шлях у медицині з іншої спеціалізації. У моєму професійному становленні величезну роль зіграла академік Жанна Іванівна Возіанова. Звичайно, тоді ми ще не були родичками, але я із задоволенням бігала на її лекції та клінічні розбори. Я досі пам’ятаю, яке дивовижне враження вона на мене справляла. По-перше, вона завжди займалася спортом і виглядала так, що їй заздрили навіть студентки. А по-друге, Жанна Іванівна просто закохала мене у свою спеціалізацію — інфекційні захворювання. Тому на початку кар’єри я займалася вірусними гепатитами. Але потім нам із чоловіком довелося прожити певний час у Франції, там я познайомилася з кількома дерматологами й почала придивлятися до цієї спеціальності. Дерматологія — складний фах, до того ж хвороби, якими вона займається, помітні ззовні. Саме ці пацієнти потребують як медичної, так і психологічної допомоги, адже їм не тільки боляче, а й соромно. Тому, повернувшись додому, я вирішила отримати другу спеціалізацію і потрапила на кафедру до професора Лідії Денисівни Калюжної, якій дуже вдячна за допомогу та підтримку. З дерматологією в нас відбулося «кохання з першого погляду», і я не мала жодного сумніву, що це назавжди.

ВЗ Чому ви не залишилися працювати у Європі, адже можливостей там було більше?

— Можливо, не всі мене зрозуміють, але я відчуваю себе в Україні вдома. Мені тут комфортно і затишно: тут я своя серед своїх. Для мене важливо гарно робити свою роботу, а не шукати тепліше місце. Подивіться на Німеччину: шістнадцять федеральних земель, жодній із яких не спадає на думку відділятися. Мабуть, тому, що люди мають достойний рівень життя й соціальні гарантії. І нам також варто щось зробити для цього… Але стажування в іноземних клініках дуже корисні, особливо для молоді. На жаль, коли я вчилася, це було майже нереально. Можливість відвідувати міжнародні конгреси чи конференції я отримала, тільки ставши докторантом. На той час в Україні практично не було якісних підручників іноземних авторів у гарному перекладі — ми купували їх за кордоном. Але це була вже твоя книга, тому можна було підкреслювати важливе й перечитувати знову і знову. Звичка привозити медичну літературу залишилася й досі, хоча кордони з появою інтернету стали умовними.

ВЗ Якою саме темою підкорила вас дерматологія?

— Це був хронічний дерматоз розацеа. Більшу частину часу під час написання дисертації приділяла саме цій патології. Пам’ятаю, як директор Харківського інституту дерматовенерології професор Іван Іванович Мавров дав мені пораду: «Ти не зможеш досягти успіху, поки цілком не зануришся у проблему». На той час не було змоги застосувати різні методи дослідження в умовах одного стаціонару. Доводилося домовлятися в інших місцях, щоб зробити, нап­риклад, допплер судин чи біопсію. Звичайно, основний комплекс дос­ліджень має проводитися на базі однієї клініки — це зручно і пацієнту, і лікарю. До речі, перебуваючи на прийомі в клініці професора Ружички в Мюнхені в якості гостьового лікаря, побачила чудово сформовані бази даних. Лікарю варто просто натиснути на ім’я пацієнта, й одразу на екрані з’являється вся потрібна інформація, ретельно занотована його колегами-поперед­никами. Відкривши такий файл, лікар отримує уявлення про стан здоров’я пацієнта та його анамнез. Це значно спрощує роботу фахівця й економить час і гроші пацієнта.

ВЗ Ви проводите багато часу з молодими лікарями. На вашу думку, чи під силу їм закордонні стажування?

— Тепер це відбувається частіше. Гроші, насправді, не є каменем спотикання. Швидше, це вип­равдання, адже існує багато грантів на такі навчання. Володіючи іноземною мовою, знайти собі місце під сонцем неважко. Але треба шукати і стукати в усі двері.

ВЗ Тобто нинішньому молодому поколінню простіше, ніж було вашому?

— Зараз значно простіше ініціативним молодим лікарям. Але є й інший бік медалі: через суттєво більшу кількість знань, які з’являються щороку, процес навчання став технічно складнішим. Усе переходить на молекулярний рівень, замінюється новітніми технологіями, але за цією еволюцією втрачається клінічне мислення. Ми мусили багато читати й думати. Зараз лікарю знач­но спростили життя технології. Тому ми намагаємося зберегти в молоді бажання думати та дискутувати, і наші консиліуми стають тут у пригоді.

ВЗ Чи відрізняється нинішнє ставлення професури до прогресивної молоді від того, як сприймали корифеї вас?

— Я можу робити висновки тільки з власного досвіду. Кажуть, що щасливий той, хто вміє бути вдячним за все. Мені в житті неймовірно пощастило: на моєму шляху завжди траплялися чудові люди. Як у професійному, так і в особистому житті завдяки їм я отримувала неоціненний досвід. Професор Лідія Денисівна Калюжна вчила мене клінічному мисленню та підкорила своєю ерудованістю. Мій добрий друг — професор Ігор Ваніфатійович Свистунов — єдиний дерматопатолог експертного рівня в Україні! Ось на його прикладі варто вчитися ставленню до молоді: коли професор бере біопсію, у його кабінеті завжди присутні молоді фахівці. Наш головний енту­зіаст — професор Олександр Іванович Літус — не дає нам сидіти на місці та спонукає до саморозвитку, його основна мета: щоб українська дерматологія була не гіршою від європейської. Дуже близькою мені є харківська дерматовенерологічна школа, а також професіонали з Дніпра й Ужгорода. Мабуть, ми, дерматологи, дійсно дружніші та колегіальніші, ніж представники інших спеціалізацій. Тому ми раді молодим лікарям і завжди тепло приймаємо їх у своє коло. Особисто я намагаюся вчитися в молоді гнучкості та швидкості реакцій. До речі, на Мюнхенській дерматологічній школі було багато молодих українських лікарів, які з іскрою в очах вбирали нові знання. Я вірю в те, що українська дерматологія незабаром зрівняється з дерматологією передових країн світу. І все це завдяки командній роботі.

ВЗ У чому зараз ми пасемо задніх?

— Можливо, в Україні трохи гірша матеріально-технічна база, але, на щастя, уже нікого не здивуєш дерматоскопом.

ВЗ Багато дерматологів віддають перевагу естетичному боку спеціалізації, успішно заробляючи на цьому. Чому ви залишилися «класиком»?

— Питання: «Чому я не займаюся естетикою чи косметологією?» чую дуже часто. Причина дійсно в мені та прищеплених у дитинстві принципах. З боку це, мабуть, здається не зовсім щирим, але я дійс­но отримую величезне задоволення, коли допомагаю незаможним, дітям або людям літнього віку. У нашу клінічну лікарню, як правило, потрапляють саме такі пацієнти, до того ж із задавненими хворобами. Вони цінують те, що я ними займаюся, й не почуваються покинутими. А я відчуваю, що недаремно живу.

ВЗ Як ви познайомилися з чоловіком?

— Ми з ним знаємо одне одного майже все життя. Були однокласниками, а згодом — однокурсниками. Відтоді ми разом, і це — справжнє диво. Зробити правильний вибір в особистому житті, мабуть, важливіше, аніж у професії.

ВЗ Як уживаються в одному домі два лікарі?

— Якби ж то два: наш молодший син Олександр — також лікар. Він, як і батько, обрав урологію. Тепер уже й він засиджується до ночі в клініці.

ВЗ Але, здається, це такий виклик: піти стежкою відомого батька і бути, якнайменш, не гіршим?

— Погоджуюся з вами, це величезна відповідальність. Думаю, Олександр впорається! Але в нашій родині прий­нято підтримувати в усьому, тому ми не порівнюємо старшого й молодшого Возіанових.

ВЗ Старший син обрав інший професійний шлях?

— Так, він займається бізнесом. Але він подарував нам довгоочікуваного онука — маленького Сашка, котрий народився у день Косьми та Даміана — двох лікарів-чудотворців. Мабуть, у нашій родині підростає четверте покоління лікарів.

ВЗ Чи бувають у колі вашої родини сімейні консиліуми?

— Звичайно! Ми завжди розповідаємо про цікаві клінічні випадки та, повертаючись з конгресів, ділимося враженнями й почутою інформацією. Незважаючи на те що ми є представниками різних спеціалізацій, маємо багато спільного. Узагалі я обожнюю, коли за одним столом збираються всі покоління нашої великої родини. На щастя, наші батьки живі, тому, коли ми разом, здається, що життя нескінченне.

ВЗ Як прийняла вас ваша відома свек­руха і як тепер ви виконуєте цю роль?

— У нас чудові, теплі стосунки, і я її дуже ціную. Інколи здавалося, що Жанна Іванівна ставилася до нас із чоловіком набагато вимогливіше, ніж до інших, але це пішло на користь. Я свекруха демократична: ми з чоловіком дуже поважаємо вибір сина та вдячні за те, що він привів у наш дім інтелігентну й талановиту Катрусю. Мені дуже хочеться, щоб наша родина збільшувалася, і на старості літ я бачу себе в оточенні онуків.

ВЗ Повернімося до професійних питань: як ви ставитеся до конкуренції всередині галузі та чи відчували її на собі?

— Професійна конкуренція існує незалежно від нашого до неї ставлення. Це природний процес. Якщо конкуренція стосується досвіду, знань і навичок — це чудова річ, котра спонукає лікаря бути кращим. Коли за конкуренцією стоять інтриги — процес деструктивний. Але я намагаюся не звертати на таке уваги.

ВЗ Чи пам’ятаєте свого найскладнішого пацієнта?

— Це була жінка, яка прийшла до мене на прийом років із три тому. Ми діагностували вульгарну пухирчатку й почали лікування. Їй стало краще, але на фоні імуносупресивної терапії почали прогресувати інші недуги. Ми збирали з цього приводу консиліуми, намагаючись допомогти, але досі всі точки над «і» не розставлені. Варто зазначити, що за роки лікування ми настільки зближуємося з пацієнтами, що стаємо неначе членами однієї родини.

ВЗ Кажуть, що гарний дерматолог — передусім гарний психолог. Це так?

— Ви абсолютно праві. Наприклад, пацієнти з акне в першу чергу потребують розмови. Психологічна складова є основною й при інших дерматологічних патологіях. До кожного хворого варто шукати підхід і не шкодувати на це часу. Думаю, що саме дерматологам потрібно більше часу на первинний прийом, адже пацієнт має тобі повірити. Для ілюстрації важливості психологічного стану при дерматологічних захворюваннях наведу приклад із власної практики. Був у мене пацієнт — молодий хлопчина, хворий на атопічний дерматит, котрому шкірний свербіж просто не давав жити. Це була біда, якій ми не мог­ли зарадити, усі наші зусилля давали лише тимчасовий ефект. Через якийсь час я перейшла працювати в іншу лікарню та втратила його з поля зору.

А кілька років потому він знайшов мене через інтернет і попросився на прийом. Звичайно, я не відмовила, хоча потайки вже пригадувала всі ті кола пекла, що довелося з ним пройти. Добре пам’ятаю той день, коли до мого кабінету зайшов дуже гарний юнак, і я впізнала в ньому свого колишнього пацієнта лише по очах. Кілька хвилин сиділа як зачарована, а він тішився з мого здивування. Після чого розповів дивну історію: одного зимового ранку свербіж довів його до сказу — хлопець просто не хотів жити. У відчаї він вийшов на вулицю у легкому спортивному костюмі й… побіг. Пекучий біль від морозу сприймався легше, ніж свербіж. Через десять днів жахливі відчуття на шкірі почали зникати, а через кілька тижнів він повністю їх позбувся. І відтоді бігає щоранку. Тепер він щасливо одружений.

ВЗ Ну і наостанок: яким має бути шанований професор, щоб залишатися актуальним серед молоді?

— Мені здається, що варто підтримувати ту «високовольтну лінію духу», про яку писала Ліна Костенко. Якщо фахівець не втратив любові до пацієнтів та своєї роботи, він завжди буде актуальним. Поки люди на одній хвилі, віку не відчувається. Усі мають працювати заради кращого результату. І я вірю в те, що на базі міської клінічної шкірно-венерологічної лікарні буде створено сучасну клініку, у якій застосовуватимуться новітні технології, і працюватимуть фахівці експертного рівня. Варто тільки повірити — і ви вже на шляху до успіху!

Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»