Першого жовтня перестало битися серце Леоніда Якимовича Ковальчука. Він був із тих людей, які не можуть обмежитися чимось одним, тому напевне в університеті, котрий він очолював, так багато інновацій, що вирізняють його з-поміж інших медичних вишів. У моєму журналістському доробку десятки інтерв’ю, заміток, репортажів, нарисів та інших матеріалів, які мала честь підготувати з Леонідом Якимовичем. І досі здається, що зайдеш до його кабінету, а він привітається та запитає: «Як справи? Напишемо щось для «Вашого здоров’я»?
«Не буде у нашій родині торгашів»
«У нас була велика сім’я — п’ятеро братів та сестра, тож Різдвяні свята проходили гамірно й весело. Розпочиналося зазвичай ще з подарунків на Миколая. Зранку ми обов’язково знаходили під подушкою якісь солодощі. Родина мешкала в селі, тому ялинку на Новий рік ніхто не купував — її зрубував у лісі батько, але бувало, що і я з братами на санях привозив лісову красуню в дім. Потім до справи бралася мати — за столом разом із дітьми виготовляла безліч розмаїтих іграшок зі звичайного паперу. Хоча пізніше з’явилися й скляні прикраси. А ще цього дня мама випікала смачнючі коржики з пшеничного борошна. Гарячі, пухкі, щойно з печі та ще й із горням теплого молока — і досі не можу забути смак цього маминого смаколика. Знаєте, я не пригадую, щоб щось смачніше пробував, хоча довелося скуштувати й заморські десерти, солодощі. Але хіба вони зрівняються з незабутнім смаком маминого коржа?»
Коли ж прийшов час обирати майбутню професію, Леонід Якимович після восьмирічки вирішив вступати до кооперативного технікуму, втім батько цю ідею не сприйняв: «Не буде у нашій родині торгашів», — мовив суворо. Отож вирішив податися до медичного училища, яке згодом закінчив із відзнакою. За тодішніми правилами потрапив у так звані «п’ятипроцентники», а це означало, що можна того ж року вступати до медінституту. Втім навіть не сподівався пройти з першого разу. На іспиті з хімії, хоча й готувався до нього ретельно, не міг повірити своїм очам, коли екзаменатор виводив «відмінно». Тоді приймальну комісію Тернопільського медінституту очолював відомий вчений, ректор Петро Омелянович Огій. Він знав, як нелегко доводиться простому хлопчині з села. «У цьому навчальному закладі завжди відчував підтримку й добре ставлення, — ділився спогадами Леонід Якимович. Із вдячністю згадую наставника професора Олександра Люльку. Пригадую випадок, який трапився, коли працював уже практичним хірургом. Одного разу Олександр Наумович запропонував мені місце асистента на кафедрі фізіології в Полтаві. Я чемно відмовився, мовляв, люблю хірургію, на що він, будучи досконалим хірургом, розсміявся: «Хіба можна любити хірургію? Ти просто хочеш самоствердитися в ній». Насправді я був відвертим та не лукавив, і мої аргументи переконали його. Тепер мені здається, що Олександр Наумович бачив у мені можливого спадкоємця. Коли професор Ю.Коморовський запропонував очолити кафедру в ТДМУ, я розумів, що це не тільки довіра, а й велика відповідальність. Звернувся до свого вчителя: «Олександре Наумовичу, як бути? Підкажіть». На що той відповів: «Залишайся самим собою і ніколи не намагайся виглядати кращим, ніж ти є».
«Віддаю борг своїй альма-матер»
Понад 15 років Леонід Якимович віддав закладу, який під його керівництвом став академією, а згодом й університетом, що посідає лідируючі позиції у всеукраїнських рейтингах. Якось запитала в нього, чи сподівався, що колись стане ректором ВНЗ, в якому навчався. Він відповів, що й гадки такої не мав, бо роздумувати про це було ніколи. На початку першого курсу одружився, тому всі шість років ще й працював. А наприкінці навчання серйозно зайнявся науковою роботою під керівництвом професора О.Люльки. Тема роботи була «Цитохімія окисно-відновних ферментів у лейкоцитах у хворих з тиреотоксикозом». До закінчення інтернатури мав уже готову дисертацію, яку пізніше успішно захистив в Інституті ендокринології в Києві. Єдине, що усвідомив ще з батьківського порогу: домогтися чогось у житті можна тільки працею, важкою і щоденною. А наукові зусилля в поєднанні з працею, як відомо, дають результат. Втім посаду він сприймав як прояв людської довіри й велику відповідальність: «Якщо відверто — не відчуваю, що був покликаний здійснити якусь особливу місію, насправді ж віддаю борг своїй альма-матер, яку дуже люблю».
За часів керівництва Леоніда Ковальчука в університеті відбулися разючі зміни, хоча, як стверджував сам ректор, він лише примножив усе те, що зробили його попередники й колектив. Компас університету — інтеграція у світовий освітній простір. Створені сучасні європейські методи навчання й контролю знань: запроваджена система електронного навчання MOODLE, викладачі пройшли стажування у відомих університетах Європи та США. Впровадження інтернет-освіти — альфа й омега в системі навчання в ТДМУ. Нині студенти активно користуються системою «Інтернет» та «Інтранет», на Web-сторінці ВНЗ діє мережева навчальна система.
Приємно констатувати, що в ТДМУ втілили чимало соціальних медичних проектів. Нині студенти під керівництвом викладачів практикують у центрах первинної медико-санітарної допомоги, створених у селах Тернопільщини. Медичний заклад оснастив амбулаторії сучасною апаратурою, в режимі он-лайн лікар може отримати консультацію будь-якого обласного спеціаліста, надіслати до університетської лікарні кардіограму для розшифровки. Пригадую, як на засідання вченої ради університету з’явився сільський Голова з Теребовлянщини й урочисто вручив ректору подяку з підписами всієї громади села за те, що люди отримують якісну меддопомогу та стоматологічні послуги. Завдяки зусиллям ректора вдалося створити в Тернополі першу й поки що єдину в Україні університетську лікарню. Він був глибоко переконаний, що без таких лікарень неможливо реформувати систему охорони здоров’я країни, як і без впровадження страхової медицини. Втім, предметом своєї особливої гордості Леонід Якимович вважав створення центру незалежного оцінювання знань студентів — у такий спосіб вдалося подолати корупцію. Запозичивши методику Віденського університету, в ТДМУ зробили семестровий іспит абсолютно чесним. Так унеможливили дію суб’єктивного фактора — ніхто на іспит вплинути не може, крім студента з його знаннями. Варто зауважити, що навіть сину одного із завідувачів кафедри університету довелося перескладати іспит вдруге, бо батько не міг посприяти жодним чином.
З ініціативи Леоніда Ковальчука ТДМУ вже багато років підтримує активну міжнародну співпрацю з університетами США, Канади та Європи з питань медсестринської освіти. Коли університет заявив про намір готувати бакалаврів і магістрів медсестринства, було чимало скептиків. Ще більший резонанс в освітніх колах викликав проект «Міжнародна медсестринська школа», в рамках якого мали намір організувати навчання студентів із далекого зарубіжжя, навіть із США. Наступним кроком стало впровадження програми дистанційної форми навчання, на яку великий попит у всьому світі. Й уже 2008 року, узгодивши плани та програми з Міністерством охорони здоров’я та Міністерством освіти і науки, в ТДМУ запровадили дистанційну форму навчання для підготовки медсестер-бакалаврів. Це було не лише складно, а й відповідально, адже раніше в Україні цього не робив ніхто. Згодом організували дистанційне навчання і для магістрів медсестринства. Так ТДМУ став єдиним українським університетом, у якому навчаються американці. Цього року відбувся вже сьомий випуск медсестер-бакалаврів і медсестер-магістрів із США та інших країн, які здобули освіту за дистанційною формою навчання. Практично всі дипломи випускників нині визнані провідними евалюаційними агенціями-членами NACES (Національна асоціація з акредитації та евалюації дипломів) у США і прийняті госпіталями, де випускники ТДМУ працюють ліцензованими медсестрами.
«Науковий інтерес переважив усі сумніви»
Значний вклад Леонід Ковальчук вніс і в розвиток вітчизняної хірургії. Як професіонал слідував принципам своїх вчителів — професорів Ю.Коморовського та О.Шалімова. Одним із перших став на шлях впровадження органозберігаючих операцій, розробив певні методики проведення оперативних втручань у судинній, ендокринній хірургії — все це було достойно оцінено вченими нашої держави й зарубіжжя. Він був почесним професором багатьох зарубіжних та вітчизняних університетів, підготував 10 докторів наук і 24 кандидатів наук. Деякі з них займалися розробкою нових методів хірургічного лікування виразкової хвороби. Нині ці дослідження апробовані, їх успішно застосовують у практичній медицині. До речі, це була тема і його наукової візії. В одному з інтерв’ю він розповів мені, що 1984 року вийшла перша публікація, в якій він детально виклав результати своїх досліджень, тоді навіть апарат власноруч сконструював. Але у науковому світі трапляються всілякі трафунки. Якось перегортаючи наукові журнали, він натрапив на статтю, в якій ішлося, що в Японії провели таке ж дослідження, втім на рік раніше: «Спочатку трохи розчарувався, але згодом науковий інтерес переважив усі сумніви, адже докладно відслідковував це питання, спостерігав кілька десятків хворих, тоді як японці — сім чи вісім», — повідав мені Леонід Якимович.
Тільки зараз ми усвідомлюємо, що він працював для кожного з нас. Усі свої сили, науковий потенціал віддав на благо нашої землі, розквіту держави. Жив так, ніби кожен день був останнім. Ті справи, проекти, в які він вдихнув життя, залишаться у серцях студентів, науковців, у його рідному місті. Він любив життя, цінував кожну його хвилину, кожну мить і, незважаючи на хворобу, горів роботою, бо вона була для нього сенсом життя. Він знав про свою недугу, але його життєве кредо так і не змінилося: «Світячи іншим, згораю сам».
Лариса Лукащук, власкор «ВЗ», м. Тернопіль
