Симуляційне навчання — не розкіш, а необхідність

Симуляційне навчання студентів, інтернів та лікарів — невід’ємний компонент якісної підготовки спеціалістів-медиків в усьому світі. Проте в нашій країні відповідні структурні підрозділи та належне обладнання для впровадження симуляційної медицини — швидше виняток, ніж правило. Що заважає її розвитку і як змінити ситуацію?

Валерій ПОХИЛЬКО, проректор з науково-педагогічної та виховної роботи ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія», Заслужений лікар України, керівник Навчально-практичного тренінгового центру сучасних технологій перинатальної медицини ім. Нестора Максимовича-Амбодика, доктор медичних наук, професор

Переваги симуляційного навчання важко переоцінити. Так, за допомогою високотехнологічного обладнання — манекенів, тренажерів тощо студенти та курсанти відпрацьовують медичні навички невідкладної допомоги з акушерства, анестезіології та неонатології, які за своєю складністю максимально наближені до реальних подій екстреної інтенсивної терапії. Наприклад, надають допомогу «роділлі» при кровотечі або під час передчасних пологів, інших невідкладних станів; виконують первинну реанімацію «новонародженого»; здійснюють окремі маніпуляції: катетеризацію цент­ральних та переферичних судин, інтубацію трахеї, накладення швів тощо. Під час такого тренінгу виконавець має можливість повторювати вправи для бездоганного оволодіння відповідними навичками. При цьому студент чи лікар не отримує психологічної травми від негативного результату, що виникає під час роботи з пацієнтом. Однак він реагує на симуляцію так, наче перебуває в реальних життєвих обставинах. Усе це допомагає набути практичного досвіду, аби у справжніх ургентних складних ситуаціях діяти оперативно, професійно, впевнено. Додам, що симуляційне навчання сприяє не тільки розвитку індивідуальних здібностей фахівця, а й формуванню в нього навичок командної взаємодії: ми використовуємо в цій практиці мультидисцип­лінарний підхід.

На мою думку, проблема розвитку та впровадження симуляційного навчання дуже актуальна, оскільки дає змогу значно підвищити рівень підготовки медичних кадрів у сфері акушерства та неонатології й зменшити завдяки цьому ризики виникнення несприятливих медичних подій і лікарських помилок, які нерідко призводять до неонатальної та материнської смертності. На жаль, сьогоднішня статистика невтішна: за показниками дитячої смертності Україна лідирує в Європі, а у світі серед 226 країн посідає 5-те місце в рейтингу смертності, 129-те — у рейтингу народжуваності й 221-ше — за рівнем несприятливої демографічної ситуації. Якщо так піде й далі, то кількість нашого населення через 50 років скоротиться вдвічі.

Вражає та тривожить і таке: за даними Центру медичної статистики у понад 200 тис. дітей в Україні — вроджені вади розвитку. Серед причин смертності ця патологія становить 16,9% проти 10% у 199 розвинених країнах світу. Ще одна сумна цифра: понад 15 тис. дітей в Україні — інваліди. А якби в перші хвилини, години або дні їх життя була чітко й правильно надана невідкладна та належна допомога, я переконаний, у багатьох із цих дітей вдалося б уникнути розвитку низки патологічних станів, зберегти якість їх життя та запобігти інвалідизації.

Повертаючись до теми симуляційного навчання, зазначу, що зазвичай симуляційні тренінгові центри діють при регіональних перинатальних центрах. В Україні їх — 11, в 10 областях такі важливі заклади ще не відкриті, і це негативно впливає на якість пологів та здоров’я новонароджених, а відсутність симуляційного навчання — на рівень підготовки акушерів-гінекологів, неонатологів, медсестер. Крім того, у навчальних програмах медичних вишів такого предмету, як «симуляційна медицина», просто немає.

При цьому в усьому світі складова симуляційного навчання становить 40% практичної підготовки майбутніх спеціалістів! Наприклад, під час відвідування тренінгового центру первинної реанімації центрального клінічного госпіталю у Відні мене вразило не тільки обладнання тренінгових класів, а й те, що кожен лікар-практик щомісяця (!) обов’язково проходить тут симуляційне навчання, відпрацьовуючи ті чи інші практичні навички. Тож і якість підготовки фахівців у цьому закладі висока, що позитивно позначається на результатах його роботи.

Проведу паралель із Полтавським перинатальним центром, аби підтвердити важливість симуляційного навчання. Кожні 2 роки його фахівці — акушери-гінекологи, неонатологи, реаніматологи, медсестри — обов’язково проходять симуляційне навчання в нашому центрі й отримують відповідний сертифікат. На початку роботи в нас було 12 муляжів і 6 манекенів, нині — 18. У тренінговому центрі діють 5 лабораторій: медична, клінічна, мультидисциплінарна, віртуальна й телемедична, а також тренінгові кімнати — «пологова зала» та «палата догляду за новонародженим».

Керівник Полтавського перинатального центру Вікторія Ващенко напряму пов’язує позитивні результати роботи працівників свого закладу із регулярною їх участю у симуляційних тренінгах. А вони відчутні: минулого року тут прийняли понад 1800 пологів; із них акушери забезпечили сприятливе народження дітей у 13 роділь із вадами серця, у 726 — із хворобами системи кровообігу, у 27 — із цук­ровим діабетом, у 49 вагітних із тяжкими формами прееклампсії, еклампсії; провели кесарів розтин 49 жінкам. У закладі успішно застосовують сурфактантзамісну терапію, раннє ентеральне й парентеральне харчування, проводять постійний моніторинг клінічних і біохімічних показників, ранню діаг­ностику ретинопатії, слуху, здійснюють профілактику болю тощо.

Чому ж так повільно розвивається симуляційна медицина в більшості областей України? Одна з причин — брак коштів. Вартість відповідного обладнання дуже висока, і його виробляють тільки за кордоном. Приміром, ціна одного манекена — від 100 тис. до 1 млн грн, а медичний інтерактивний візуалізований операційний стіл коштує 1 млн грн. Свого часу українські фахівці, у тому числі і я, побували в Молдові, у національному центрі симуляційної медицини Cusim. Захоплення викликало не лише унікальне обладнання надзвичайно високої якості, а й методика занять та їх результативність. На обладнання центру було витрачено десятки тисяч Євро, і відчутну фінансову підтримку у його становленні надав Євросоюз та місцеві благодійні фонди й організації.

На мою думку, Україна самотужки не впорається із цим завданням — потрібні суттєві зарубіжні «вливання», допомога благодійників, участь у міжнародних грантах, а також фінансова підтримка держави. Вважливо, щоб і вона була зацікавлена в розвитку симуляційної медицини як «золотого стандарту» підготовки медичних кадрів. Згадую, як у 2015 році після засідання «круглого столу» з проблем симуляційної медицини в неонатології, що проводився за підтримки Асоціації неонатологів України та її президента професора Т. К. Знаменської, я звернувся до тодішнього очільника МОЗ з приводу цього питання, говорив про важливість створення в Україні єдиного координаційного центру симуляційної медицини, необхідність запровадження такого виду навчання в кожному регіоні. «Так, — погодився Міністр, — проблема важлива, і її треба вирішувати». Але далі розмов справа не зрушила.

А ситуацію необхідно змінювати кардинально, оскільки симуляційне навчання — не розкіш, а необхідність, і можливості для нього мають бути в кожній області, у закладах не тільки третинного, а й вторинного рівнів. Є у нас іще одне відкрите питання: в Україні відсутня стратегічна програма розвитку та відповідного методичного забезпечення навчання з позиції симуляційної медицини.

На жаль, МОЗ не завжди реагує на важливі пропозиції з регіонів. Так, на адресу Міністерства від імені профільної Асоціації ми неодноразово надсилали клінічні протоколи та настанови, що стосувалися низки проблем виходжування, катамнестичного спостереження та лікування новонароджених і передчасно народжених дітей, у розробці яких брав участь професорсько-викладацький склад практично всіх медичних навчальних закладів України. Однак вони так і не були затверджені — як то кажуть, канули в Лету. Що вже говорити про симуляційне навчання…

Проте час усвідомити: якщо не змінимо ставлення до проблеми впровадження інноваційних методів освіти, зокрема симуляційної, тупцюватимемо на місці. А ми ж орієнтуємося на європейські стандарти і прагнемо в Європу! Тож цю ситуацію треба виправляти. У такому важливому питанні необхідно забезпечити компетентність і наступність дій не тільки на рівні держави, регіонів, а й територіальних громад, меценатів, зарубіжних фондів, усіх небайдужих. Результатом такої співпраці має стати створення сприятливих умов для народження здорової дитини, безпечного, комфортного й повноцінного її розвитку. Це і стане справжньою турботою про майбутнє нації, про що в нас багато говорять, але док­ладають замало сил для реалізації.