На перший погляд в Україні нарешті почали розвивати систему громадського здоров’я. Що насправді ховається за лаштунками такої активності — конструктивна робота чи перетасовування карт у старій колоді?
ВЗ Останнім часом увага громадськості прикута до Центру громадського здоров’я МОЗ України. Чи виправдає ця структура надії та сподівання, які на неї покладаються?
Микола ДЕЙКУН, головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, професор Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Г. Шевченка ВЗ В Україні профілактику сприймають як щось абстрактне, можливо, звідси й така невизначеність із громадським здоров’ям?
— Так, Україна — одна з небагатьох країн світу, де людське життя проголошене безцінним, але його вартість ніхто й не збирався визначати. А саме із цього варто було б починати. Тоді держава усвідомлювала б, яких втрат вона зазнає внаслідок хвороб населення та нещасних випадків. А відтак порівняла би витрати на лікування й утримання лікарень із тим, скільки потрібно вкладати у профілактику, й ухопилася б за превентивні заходи як потопаючий за соломинку! У нас навіть економічних збитків, пов’язаних із хворобами населення, ніхто не рахує, не те що вартості людського життя. І це стосується будь-яких захворювань, у тому числі й провідних — серцево-судинних, онкологічних тощо.
Наприклад, у США діє програма профілактики серцево-судинних захворювань (практично єдина в галузі охорони здоров’я), де чітко прописані фактори ризику розвитку таких хвороб, заходи з їх профілактики тощо. Тобто не треба «множити» програми і плани заходів, достатньо розробити одну, але всеохоплюючу і дієву, спрямовану на подолання захворюваності населення в тому чи іншому напрямку. Адже причиною більшості захворювань є одні й ті самі фактори.
На жаль, у нашій країні відсутні державницькі підходи до охорони здоров’я населення. Це позначилося і на формуванні системи громадського здоров’я. Потрібно було взяти за основу досвід розвинутих країн, а не «ліпити» її з медичних закладів. І працювати в цій системі мають не лікарі, а соціологи, психологи, екологи, гігієністи, епідеміологи, спеціалісти-аналітики, які зможуть вивчити причини і фактори ризику розвитку сучасних хвороб, розробити заходи впливу на демографічну ситуацію в країні, якість життя кожної людини, а також поліпшення здоров’я нації в цілому. Наприклад, у системі громадського здоров’я США лікарів — менше 10% від загальної кількості працюючих.
Здоров’я нації має стати національною ідеєю, і на це потрібно спрямувати роботу системи освіти, соціальних, екологічних, природоохоронних служб і засобів масової інформації. У цивілізованих країнах система громадського здоров’я побудована так, що людині економічно невигідно хворіти, а державі так само збитково не дбати про здоров’я населення. За 26 років незалежності України ми до цього так і не дійшли. Ба навіть зараз, у процесі формування системи громадського здоров’я, такий підхід не закладено в її основу. Тож чого нам очікувати?
ВЗ Чи під силу їй впоратися з глобальними завданнями?
— А навіщо тоді створювати ще одну нікому не потрібну і не здатну виконати свої безпосередні обов’язки службу? Нині в Україні вкрай складна демографічна ситуація. За 26 років незалежності кількість населення скоротилася на 10 млн, хоча показник народжуваності приблизно такий самий, як і в європейських державах, а от смертність утричі вища! Наприклад, у Німеччині показники народжуваності та смертності практично однакові, тож кількість населення країни не зменшується, а ми втрачаємо його шаленими темпами! Аби зупинити чи бодай уповільнити цей процес, держава мусить подбати про якість питної води, повітря, продуктів харчування, забезпечити нормальні умови праці людей, заохотити населення дбати про своє здоров’я і забезпечити відповідні умови. Це ж не завдання медиків! Тому служба громадського здоров’я повинна підпорядковуватися не Міністерству охорони здоров’я як його окремий підрозділ, а безпосередньо Президенту України (як Рада національної безпеки)або, на крайній випадок, входити до структури Кабінету Міністрів і в будь-якому разі мати широкі повноваження. Керівник Національного центру громадського здоров’я також має входити до складу РНБО. Як казав свого часу Микола Амосов, МОЗ насправді є міністерством хвороб, бо у структурі загальної профілактики частка специфічної, якою займаються медичні працівники, становить не більше 10-12%, решта — соціальна складова, до якої Міністерство взагалі не має жодного відношення.
Тим паче, що медицина нині дедалі більше перетворюється на бізнес. Це стосується практично всіх країн світу, тож наївно розраховувати на те, що лікарі займатимуться первинною профілактикою. Держава ж має протиставити такому бізнесу дієву систему громадського здоров’я, яка давала б змогу заощаджувати величезні державні кошти, що спрямовуються на лікування та придбання лікарських засобів. Не хоче думати про гаманці громадян — нехай подбає про бюджет! Тоді як медицина працює з кожним окремим хворим, служба громадського здоров’я опікується здоров’ям усієї популяції, забезпечуючи умови безпечного проживання. На жаль, нині наша держава відпустила контроль за такими умовами. Яскравий приклад: для контролю за безпечністю продуктів харчування в Україні створено Державну службу з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Але стандарти виробництва спростили далі нікуди (до технічних умов, які розробляє… сам виробник). Тож якість харчів у нас регулює виробник, а наслідки такої «регуляції» (у вигляді лікування) оплачуватимуть платники податків? Інший приклад: з функцій держави ще ніхто не викреслив турботу про здоров’я нації, водночас вона сама на себе наклала мораторій на перевірку підприємств харчової промисловості та закладів ресторанного і торгового бізнесу, мовляв, робіть, що хочете. Так от, до системи Держпродспоживслужби входять різні структури, які так чи інакше пов’язані з громадським здоров’ям. Чому ж тоді ця служба не належить до системи громадського здоров’я? Щоправда, тоді їй потрібно буде надати реальні, а не ілюзорні повноваження. Нині Держпродспоживслужба перебрала на себе деякі функції ДСЕС, які поділили між двох міністерств, однак, на мою думку, у системі громадського здоров’я обов’язково має функціонувати лабораторний центр для проведення скринінгових досліджень у популяції. Також там повинні працювати санітарні лікарі, фахівці, які вивчатимуть епідемічні процеси (передусім неінфекційних хвороб) та фактори їх формування, а також розроблятимуть заходи щодо зменшення їх впливу та мінімізації наслідків.
ВЗ Тобто система громадського здоров’я має стати всевидячим оком, яке пильно слідкує за здоров’ям населення?
— Безперечно, а для цього вона мусить оперувати потрібним масивом статистичних даних, які узагальнюватиме й аналізуватиме окремий її підрозділ. Бо на сьогодні вітчизняна статистика знає майже все, а держава практично нічого не використовує з метою забезпечення громадського здоров’я. Тобто ви легко можете дізнатися, скільки кожен середньостатистичний українець витрачає грошей на відвідування театру, кіно, скільки з’їдає картоплі чи інших продуктів і випиває горілки тощо. І що з того? Статистика заради статистики? Коли ж ці дані систематизувати до і після вжиття конкретних заходів, спрямованих на «оздоровлення» поведінки суспільства чи кроків держави в тому самому напрямку, то можна буде говорити про ефективність роботи системи громадського контролю чи її окремих підрозділів. Бо сьогодні хто більше наобіцяє, той і молодець. А саме на ґрунтовних і об’єктивних статистичних даних та їх аналізі мають розроблятися програми щодо подолання загроз для громадського здоров’я. Це копітка робота, із якою не впоратися за рік-два. Однак потрібно невпинно рухатися вперед, маючи не лише конструктивну і чітку концепцію розвитку системи громадського здоров’я (та, що нині затверджена, потребує серйозного доопрацювання), а й виважену систему індикаторів визначення ефективності системи як такої. І це — головне завдання. Принаймні, на сьогодні. Бо просуватися наосліп, означає занапастити справу.
Розмовляла Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ»
