Наразі в Україні формується національна система охорони громадського здоров’я. Однак останнім часом влада лише декларувала пріоритетність цього напрямку, насправді руйнуючи базові структури, які вже були розбудовані й апробовані в Україні. Тож превентивні заходи залишилися поза межами сфери охорони здоров’я.
Що потрібно зробити, аби державна політика у сфері громадського здоров’я набула цивілізованого формату, а сама система стала ефективною? Про це – розмова із завідувачем кафедри громадського здоров’я Національного університету «Острозька Академія», заступником Голови Правління ГО «Українська асоціація громадського здоров’я», членом Української медичної експертної спільноти, кандидатом медичних наук Ігорем Гущуком.
ВЗ Про систему громадського здоров’я в Україні говорять не один рік. Здавалося б, пора підбити бодай перші успішні підсумки. Такі існують?
Ігор ГУЩУК, завідувач кафедри громадського здоров’я Національного університету «Острозька Академія», заступник Голови Правління ГО «Українська асоціація громадського здоров’я», член Української медичної експертної спільноти, кандидат медичних наук– Базовим принципом системи охорони громадського здоров’я є профілактика. Натомість сьогодні профілактична складова діяльності вітчизняної системи охорони здоров’я практично нівельована. Відповідно й державна політика у сфері громадського здоров’я залишається не реалізованою. Більше того, зміст, формат та ефективність заходів, що здійснювались впродовж останніх років, змінювались несуттєво – до цього часу вони не відповідають загальноєвропейським напрямам реалізації стратегії ВООЗ «Здоров’я-2020» та «Європейського плану дій по зміцненню потенціалу та послуг охорони громадського здоров’я». Окремі види діяльності та послуг у цій сфері дублюються різними структурами виконавчої влади, які мають ще й різне підпорядкування. Попри певну економічну доцільність це негативно впливає на ефективність запроваджених згаданими структурами заходів. Виходить як у тій приказці про сімох няньок і недоглянуту дитину. Судіть самі. Починаючи з 1995 року функції Державної санітарно – епідеміологічної служби (ДСЕС) поступово передавалися іншим міністерствам та відомствам. Однак це не забезпечило суттєвого покращення екологічної та епідемічної ситуації в Україні. Натомість кількість працівників державно-бюрократичного апарату, відповідального за згадані питання, зросла в десятки разів. А впродовж 2007-2009 років взагалі були знищені два фундаментальні принципи організації державного санітарно-епідеміологічного нагляду: запобіжний нагляд та проведення раптових перевірок. Тобто перманентне реформування ДСЕС привело до її незаконної ліквідації, що спричинило суттєве погіршення епідемічної ситуації в країні(масові отруєння з харчовим та водним шляхом передачі, безпрецедентна епідемія кору, промисловий ботулізм тощо)ґ. а також до втрати належного контролю за небезпечними факторами середовища життєдіяльності людини.
ВЗ Сьогодні прийнято вважати, що Держсанепідслужба не виконувала функції охорони громадського здоров’я, лише контролювала, заважала й потопала в корупції.
– Це не так. Завдяки розгалуженій мережі її установи вирішували більшість завдань та функцій охорони громадського здоров’я (групова і популяційна профілактика інфекційної та неінфекційної захворюваності, боротьба з епідеміями та епідеміологічний нагляд, організація заходів з біобезпеки та санітарної охорони території держави, проведення державного соціально-гігієнічного моніторингу, встановлення причинно-наслідкових зв’язків між станом середовища життєдіяльності та реагування на надзвичайні ситуації у сфері громадського здоров’я та багато інших). Однак з часом в їхній діяльності виник конфлікт інтересів – через те, що поряд з функцією забезпечення лабораторного контролю при проведенні державного санітарно-епідеміологічного нагляду проводилися аналогічні платні послуги. Та замість усунути цей конфлікт, в Україні пішли іншим шляхом – реорганізації ДСЕС, а згодом і повної її ліквідації у березні 2017 року. Це був найгірший сценарій розвитку подій, оскільки йому не передувало створення альтернативної, насправді дієвої системи державного нагляду за забезпеченням санітарного та епідемічного благополуччя населення. При тому, що така система є пріоритетним базовим компонентом національної безпеки країни. Сьогоднішні події – тому підтвердження. Пандемія COVID-19 як глобальна надзвичайна ситуація у сфері громадського здоров’я вказала на нагальну необхідність посилення ролі та місця національних систем охорони громадського здоров`я у попередженні таких викликів та своєчасному реагуванні на них.
ВЗ Чому державний соціально-гігієнічний моніторинг в Україні виявився неефективним?
– Бо через «тихий саботаж» з боку основних суб`єктів державного моніторингу запропонований його порядок не був впроваджений як цілісна та логічно-завершена система. Збір та систематизація даних щодо оцінки ризиків для здоров’я населення проводилися час від часу, вибірково, за адміністративно-територіальним принципом й без жодного узагальнення. Це порушувало принципи гігієнічної діагностики та унеможливлювало проведення об‘єктивного аналізу ситуації з високою достовірністю прогнозування тенденцій захворюваності населення, стану довкілля та санітарно-епідемічної ситуації в цілому. Тож і запропонувати адекватні заходи реагування було неможливо. Відсутність єдиної обов’язкової звітності та комунікацій між розпорошеними відомствами, унеможливлює визначення економічної ефективності здійснюваних заходів у сфері охорони громадського здоров’я.
Дотепер відсутні або не впровадженні в практичну діяльність методичні підходи щодо оцінки медико-екологічних ризиків для життя і здоров’я людини; розрахунку реальних та прогнозованих соціально-економічних збитків, пов’язаних з погіршенням демографічної та санітарно-епідемічної ситуації, збільшенням захворюваності та смертності серед населення; обґрунтування економічної ефективності профілактичних заходів; процедури по відшкодуванню завданих збитків здоров’ю та життю на індивідуальному та популяційному рівні.
ВЗ Чи можна спрогнозувати подальший розвиток подій щодо розбудови системи охорони громадського здоров’я в Україні?
– Прогнози – справа невдячна, однак існує кілька можливих варіантів. Перший – відновлення діяльності Держсанепідслужби як ліквідованої з порушенням чинного законодавства та перегляд її функцій відповідно до сучасних вимог, з акцентом на епідеміологічну складову (епідеміологічний нагляд). Втім, відновлення ДСЕС у радянському форматі є малоймовірним з економічних, соціальних та й політичних причин. Другий варіант – створити Службу охорони громадського здоров’я в складі МОЗ зі значними обмеженнями наглядових і контрольних повноважень та акцентом на роботу з біологічними факторами ризику (на зразок центрів контролю та профілактики захворювань CDC/ECDC). Цей варіант є перехідним і доцільним для короткострокової перспективи (2020-2022 роки). Він допоможе стабілізувати санітарно-епідемічну ситуацію в державі. При цьому новостворена служба повинна мати чітко структуровану державну вертикаль управління (національний, регіональний, місцевий рівні). Є й третій варіант – стратегічно перспективний та ефективний. Він передбачає створення нової національної інституції (компетентного органу зі спеціальним статусом на період надзвичайних ситуацій у сфері громадського здоров‘я, з широкими наглядовими та певними контрольними повноваженнями). Наприклад, у вигляді Служби державного нагляду у сфері громадського здоров’я. Такий варіант може бути реалізований у середньостроковій (до 2025 року) перспективі, адже необхідний деякий час для відповідного правового, кадрового та матеріально-технічного забезпечення діяльності нової служби.
ВЗ Останні події засвідчили критичний дефіцит кадрів, що можуть здійснювати епідеміологічний нагляд. Як швидко можна заповнити такий вакуум?
– Дійсно, на тлі розпорошення функцій держсанепіднагляду загальна кількість епідеміологів та інших фахівців, задіяних в системі, критично зменшилась. Тому питання підготовки нових кадрів для системи охорони громадського здоров’я потребують негайного вирішення, як і питання фінансування, планування та проведення наукових досліджень у цій сфері. Вважаю за доцільне створити у медичних вишах 3-4 рівнів акредитації факультети громадського здоров’я за напрямами підготовки лікарів-епідеміологів та лікарів-гігієністів. В інших ВНЗ потрібно передбачити можливість підготовки фахівців та професіоналів для системи охорони громадського здоров`я за немедичним спрямуванням. Відповідні зміни має бути внесено до Державного класифікатора професій. На сьогодні це, мабуть, одне із нагальніших питань для сфери громадського здоров’я.
ВЗ Чи потрібні якісь законодавчі зміни, аби нова система охорони громадського здоров’я набула реального наповнення і впливу?
– У жовтні минулого року робоча група МОЗ напрацювала пропозиції щодо внесення змін до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Їх передано не лише в Міністерство, а й у профільний Комітет Верховної Ради та Офіс Президента України. Ці зміни необхідні як «перехідні» – на період до розробки та прийняття нової Концепції, Стратегії та Програми розбудови вітчизняної системи охорони громадського здоров`я та відповідного законопроєкту «Про державний нагляд у сфері громадського здоров`я». Останній має бути прийнято на заміну двох чинних законів – «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та «Про захист населення від інфекційних хвороб». При розробці згаданих документів потрібно передбачити підпорядкування новоствореної Служби державного нагляду у сфері громадського здоров’я безпосередньо Президенту України, РНБО або Кабінету Міністрів і аж ніяк не МОЗ, оскільки йдеться не про внутрішньогалузеві проблеми, а про національну безпеку країни. Тож і керівник згаданої інституції має входити до складу РНБО за посадою. У разі створення такої Служби відпаде потреба в нещодавно створених центральних органах виконавчої влади. Зокрема, це стосується Держпродспоживслужби, котра за роки діяльності не виконала своїх завдань, в тому числі й щодо запобігання масовим захворюванням населення та отруєнням з водним та харчовим фактором передачі. Окрім законодавчих ініціатив, маємо реалізувати ще й певне коло організаційних питань заради збереження дієвості системи. Зокрема, вже сьогодні потрібно припинити злочинну практику передачі майнових комплексів обласних лабораторних центрів МОЗ чи їх філій з державної у комунальну власність. А на місцевому рівні необхідно повернути у державну власність колишні районні та міські СЕС, котрі мали в своєму складі режимні лабораторії. Вони мають увійти в структуру нової Служби. Як і спеціалісти за фахом «Профілактична медицина», при цьому їм потрібно зберегти чинні кваліфікаційні категорії за відповідним профілем – до підтвердження нових. Ще одне надзвичайно важливе завдання – організація фонду з реагування на надзвичайні ситуації у сфері громадського здоров`я з відповідним матеріально-технічним та нормативно-правовим забезпеченням. Робота протиепідемічних комісій має бути відновлена на всіх управлінських рівнях. Якщо розглядати охорону громадського здоров’я через призму концептуального бачення, то – це система державних правил, процесів та процедур управління детермінантами здоров’я на індивідуальному і популяційному рівнях. Вона має розбудовуватися за загальнонаціональним принципом «охорона здоров’я в усіх політиках держави», впровадження якого передусім залежить від політичної волі вищого керівництва держави.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
