Тарас Рудик: В Україні лікарі не мають мотивації до розвитку

Впровадження європейських стандартів лікування полягає насамперед у передачі знань, а не їх монополізації. Адже в операційній один, навіть найвправніший хірург — не воїн. Таким принципом керувалася команда львівських лікарів на чолі з Тарасом Рудиком, яка прийняла рішення торувати шлях змін гуртом, а не поодинці, а відтак має змогу проводити кардіохірургічні операції, дотримуючись принципів мініінвазивної кардіохірургії.

ВЗ Чому вирішили займатися саме мініінвазивною хірургією?

Тарас РУДИК, кардіохірург Львівської обласної клінічної лікарні, асистент кафедри хірургії №2 Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, магістр управління в системі охорони здоров’я

Уже тоді я знав, що кілька європейських фахівців проводять такі втручання за допомогою мініінвазивних методик. Ми з ними порадилися, і вони підтвердили наші діагноз та клінічний маршрут, а також те, що ваду можна виправити, використовуючи мініінвазивну методику, однак… у їх клініках і за європейськими цінами. Для родини сума, звісно, виявилася захмарною. Крім того, ми чітко розуміли, що час працював не на користь пацієнтки (поступово розширювалися праві відділи серця). І хоча як медик вона усвідомлювала необхідність втручання, але як молода жінка прагнула зберегти вроду власного тіла. Проте нам все-таки довелося провести операцію за класичною методикою. Але саме після цього випадку я пообіцяв собі, що мініінвазивна кардіохірургія стане доступною й у нас.

Ми зрозуміли, що завдяки впровад­женню цієї методики зможемо повертати молодим людям здоров’я, не змушуючи їх обирати між життям і зовнішнім виглядом. Закордонні фахівці також підтвердили: у більшості випадків відмова молодих людей від оперативних втручань, навіть за наявності медичних показань, зумовлена саме страхом перед косметичними наслідками. Поки вони вагаються, вада прогресує. Коли ж пацієнт зрештою наважується на операцію, вона триває довше, проходить важче, та й результат часто зовсім не такий, як нам хотілося б… А про процес реабілітації годі й говорити.

ВЗ Чому вирішили навчатися саме командою та де опановували мініінвазивну кардіохірургію?

— Серед усіх закладів, із якими ми консультувалися, мене найбільше вразила клініка у місті Бєльсько-Бяла, що належить до мережі PASK (Polsko-Amerykańskie Kliniki Serca). Там працює Вітольд Гербер — один з найкращих фахівців у Східній Європі, учень німецького кардіохірурга професора Мора — «законодавця» у світі мініінвазивної кардіохірургії. Саме до пана Гербера я звернувся із проханням прийняти на стажування не лише мене, а й моїх колег.

А навчатися командою вирішили тому, що «один у полі — не воїн». Здебільшого лікарі, що вже досягли певного рівня та «дозріли» до того, аби навчатися чомусь новому, роблять це самостійно: їдуть за кордон, здобувають нові знання та повертаються з ними додому (якщо повертаються). Проте насправді користь від цього — невелика, тому що у світі високоспеціалізована допомога вже давно стала командною справою. Якщо асистент навіть найкваліфікованішого хірурга не мав досвіду виконання таких операцій, то він просто не зрозуміє, чого від нього вимагають. А коли один хірург банально захворіє, його не зуміє замінити інший. Та й операційні медсестри, котрі не пройшли відповідного підготовки, не зможуть говорити з лікарем «однією мовою». Отже, одноосібне стажування вже давно морально застаріло.

ВЗ Хто допомагав в організації стажування, адже це, мабуть, задоволення не з дешевих?

— Найбільшу допомогу — із житлом, харчуванням тощо — нам надали ті, хто нас і навчав. А все тому, що свого часу їм так само допомогли колеги з Німеччини. На Заході немає такого явища, як монополізація знань. До того ж виявилося, що є багато пацієнтів, зацікавлених у розвитку цієї справи в Україні, котрі хочуть та можуть допомогти, тому підтримують лікарів.

ВЗ Що найбільше вразило під час стажування?

— Насамперед, високий професійний рівень лікарів-кардіологів і рівень свідомості суспільства загалом. Наведу лише один приклад. Під час першого візиту до клініки я мав змогу спостерігати за підбиттям підсумків роботи медзакладу за рік. Доктор Гербер тоді виконав 95% пластичних корекцій міт­рального клапана мініінвазивним методом. Серед усіх статистичних даних фігурувала цифра: 30 мініінвазивних пластичних корекцій людям віком до 40 років із безсимптомною мітральною недостатністю. Тобто пацієнт не відчував жодних відхилень у стані свого здоров’я — такі вади виявляють під час банальних медичних оглядів чи проходження медичних комісій. Відповідно, медики змогли не лише донести до пацієнта інформацію про стан його здоров’я та переконати у необхідності оперативного втручання, а й прооперувати без класичних помітних розрізів.

Найбільше мене здивувало те, що звітувати про ці фантастичні здобутки на всесвітній конференції Вітольд Гербер відправив свого інтерна, адже просто не мав часу через пацієнтів. Зверніть увагу: автор таких надскладних операцій не шукав визнання для себе одноосібно. У нашій країні таку ситуацію важко уявити.

ВЗ Скільки загалом тривало стажування та які саме фахівці здобули нові знання?

— Програма була розрахована орієнтовно на два роки. Протягом цього часу одинадцять наших фахівців проходили стажування періодичними циклами від двох тижнів до місяця через певні проміжки часу. Як координатор програми я був там під час усіх поїздок.

Навчання пройшли 4 хірурги, 2 рентген-ангіохірурги, 3 анестезіологи і 2 перфузіологи. Саме завдяки такому підходу нам вдалося опанувати процес у цілому. Адже пацієнта потрібно не тільки прооперувати, а й насамперед кваліфіковано обстежити, встановити діагноз, визначити відсутність абсолютних чи відносних протипоказань, а вже згодом провести оперативне втручання за стандартами мініінвазивної хірургії (від оформлення до завершення реабілітації). Відтак ми навчилися сучасному системному підходу до малотравматичного хірургічного лікування пацієнта із серцевими захворюваннями. Навіть лікарі польської клініки зазначили, що випадок командного стажування трапився у їх практиці вперше.

ВЗ Як часто використовуєте набутий досвід?

— Наша команда виконала вже декілька мініінвазивних пластик дефектів міжпередсердних перегородок, низку операцій коронарного шунтування в умовах як бічної торакотомії, так і мініторакотомії, до того ж ще й в умовах штучного кровообігу та на працюючому серці. Траплялися також пацієнти із кістами перикарда.

Унікальність цих операцій полягає в тому, що нам вдалося від самого початку до кінця дотриматися всіх принципів мініінвазивної кардіохірургії з використанням необхідних інст­рументів. Адже, наприклад, спеціальний ранорозширювач, на відміну від звичайного, запобігає можливому ушкодженню ребер, також на кожному етапі доступу до структур серця використовують певні види ножиць (із різними кривизною, довжиною, кутом), що забезпечує легкість і зручність виконання процедури, зберігаючи увагу і сили хірурга. Відповідно, ризик ускладнень під час операції та в післяопераційний період зведено до мінімуму.

Так само ми використали спеціальну методику підключення штучного кровообігу: пункційним методом крізь 2-сантиметровий розріз шкіри на рівні пахвової складки. Завдяки спеціальному процесу деаерації серця при мініінвазивних втручаннях та використанню медичного газу маємо змогу запобігти можливим інтраопераційним інсультам.

ВЗ Довелося чути вислів: «Львівська школа кардіохірургії». Що це таке? Чи можна вже говорити про неї? Як вона формувалася?

— Львівська школа кардіохірургії — це новий етап розвитку медицини у Львові зокрема та кардіохірургії в цілому. Важливу роль відіграє минуле міста та його географічне розташування. Повноцінний медичний факультет у Львові було створено ще в далекому 1784 році указом імператора Австро-Угорщини Йосифа II. Тож наша медична школа переймала досвід Австрії, Польщі, згодом — провідних фахівців Радянського Союзу.

Нині особлива наша перевага — географічна близькість до Євросоюзу, маю на увазі відкритість кордонів для навчання та розвитку медиків. На сьогодні у Львові є багато медиків різних спеціальностей, які здобували знання у закордонних колег. Наприк­лад, у нашій клініці кожний спеціаліст пройшов стажування, зокрема у Польщі. У цій країні, де вже давно відбулася реформа охорони здоров’я, існує здорова конкуренція за пацієнта, а медики спираються на доказову медицину. Тому саме ця плеяда молодих фахівців, позбавлена тягара пострадянської медицини, і стоїть в авангарді нової формації лікарів, яку можна назвати Львівською школою кардіохірургії.

ВЗ Скільки зусиль потрібно докласти, аби бути кардіохірургом європейського рівня в Україні?

— Маю красномовний приклад. Під час одного з наших перших стажувань, коли ми тільки починали свій професійний шлях, молодий колега захотів залишитися працювати у польській клініці. Керівництво закладу було готове його прийняти, проте за сімейними обставинами переїхати не вдалося. Згодом, через десять років, ми набули певного дос­віду в Україні та за збігом обставин знову опинилися разом у тій самій польській клініці. Цей лікар знову вирішив попрацювати там протягом деякого часу, але за тиждень стажування він зрозумів, що темпи розвитку медицини за кордоном і в Україні просто не зіставні. І якщо десять років тому в нього ще була теоретична можливість наздогнати західних колег, то протягом останнього часу ця дистанція стала просто нездоланною. Тож, хоча за українськими стандартами він і став значно кращим лікарем, за міжнародними — зробив крок назад.

Тому мріяти наздогнати західну медицину не варто. Там — розвинута економіка, сформоване громадянське суспільство і ще багато складових, які ми вкладаємо в поняття «на Заході» і які є необхідними для існування високоспеціалізованої, дороговартісної медицини.

Побутує думка: у наших медиків «світлі» голови і «золоті» руки, а за кордоном — першокласне обладнання, тож нам потрібно лише придбати його, й тоді ми змогли б створити систему медицини за європейськими стандартами. Насправді це не так. В Україні уже багато як державних, так і приватних медичних закладів із сучасним обладнанням. Річ у тому, що в нас — різні «правила гри». За кордоном розвиток медицини є наслідком розвитку держави в різних напрямках (реформована система охорони здоров’я, економіка, наука, освіта, інвестиційний клімат тощо). А в нас перші державотворчі паростки тільки пробиваються крізь бідність, корупцію, війну та інші, не завжди проукраїнські зовнішні та внутрішні чинники. Саме тому хороші клініки й фахівці у нас з’являються швидше усупереч, аніж завдяки теперішній ситуації в державі.

На моє глибоке переконання, не можна вимагати докорінних змін у медичній галузі окремо від змін у державі загалом. Медицина є віддзеркаленням рівня розвитку сукупності інституцій, із яких складається поняття держави. Якщо в Україні підвищаться загальнодержавні стандарти, зросте добробут населення, то збільшаться і вимоги до медичних послуг. Бо ж хіба зростатиме потреба у високо-кваліфікованих лікарях та вузькоспеціалізованій допомозі, якщо пацієнт самотужки не в змозі оплатити дороговартісне лікування, а про медичне страхування, а тим паче — державне забезпечення годі й говорити? Звісно, ні. Відповідно, й лікарі не мають мотивації для власного розвитку.

Є ще зворотний бік медалі: примусова праця — украй неефективна. Не можна вимагати від лікарів, котрі отримують українську заробітну плату, дотримання європейських стандартів.

Зупинити свій розвиток у медицині означає рушити у зворотному напрямку. Ті, хто не здатен або не бажає йти далі, мабуть, досягли свого рівня. Особисто я поки не маю наміру зупинятися. Хоча, звісно, це вартує і коштів із сімейного бюджету, і часу, який я міг би провести із родиною чи друзями. Але коли поряд із тобою — команда, відчуваєш відповідальність, бо ж якщо ти «збавиш оберти», це зроб­лять усі. І багато втратимо не лише ми, а й наші пацієнти.

ВЗ Хто чи що допомагає в роботі або ж, навпаки, заважає працювати?

— Людині, яка прагне розвитку, ніщо не стане на заваді. Хоча є й ті, хто перебуває в зоні комфорту, має свій сегмент ринку, і це їх задовольняє. Саме вони створюють прямі й опосередковані перешкоди для розвитку інших, адже просто не в змозі подолати «природний відбір».

Також заважає загальна бідність населення, оскільки високоспеціалізована медицина є дорогою як для пацієнтів, так і для самої держави. Держава сплачує лише за ургентні випадки, а вартість планових операцій, під час яких можна використати мініінвазивні методики, здебільшого лягає на плечі пацієнтів. Тому впровадження страхової медицини могло б значно допомогти хворим. Також спрощення ліцензування для клінік, що надають певний перелік послуг, та повернення коштів страховими компаніями незалежно від форми власності підштовхне ринок медичної послуги, а лікарі почнуть боротися за пацієнта. Виграє від цього передусім хворий.

ВЗ Що потрібно зробити, аби якомога більше лікарів прагнули розвитку?

— Бажання розвиватися та вдосконалюватися передусім закладається батьками, а згодом культивується хорошими вчителями, готовими ділитися своїми знаннями. Власне, європейські цінності, про які ми часто говоримо, насамперед передбачають обмін знаннями. Проте цей процес можливий лише там, де спеціаліст не боїться втратити левову частку заробітку, передавши свої знання іншим.

В Україні зараз достатньо кадрового потенціалу та сучасного обладнання, аби незабаром «вистрілити». Еволюцію не спинити. Молоді фахівці, котрі роблять свої перші кроки в медицині, повинні не лише володіти «джентльменським набором» навичок, а й робити це краще або ж швидше за інших.

Щодо кардіохірургії, то значну частку пацієнтів можна і навіть потрібно оперувати саме мініінвазивним методом. Із них вчасну кардіологічну допомогу отримують лише близько 12%, решта ж не доживає або переходить із категорії «легких» до категорії «важких» пацієнтів, яких уже не можна оперувати з мінімальним доступом. Цю прикру ситуацію вдасться виправити лише завдяки професійному розвитку кожного медика, який уже на первинній ланці своєчасно діагностуватиме хворобу.

Наш колектив абсолютно відкритий до передачі знань усім, хто має потребу у навчанні та готовий наполегливо працювати. Чим більше висококваліфікованих фахівців у медзакладах нашої країни, тим більшій кількості пацієнтів ми зможемо допомогти — це і є головним завданням кожного лікаря.

Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»