У суспільстві про тюремних медиків знають мало. Та й у ЗМІ про них згадують не часто. Більше пишуть про видатних кардіохірургів чи трансплантологів. Утім, тюремні медики, наче бійці невидимого фронту — вони рятують людські життя, часто покладаючись лише на власні сили. Збаразька виправна колонія ВК-63 — єдина в Україні установа для жінок, де функціонує туберкульозна лікарня. З усієї країни сюди доправляють засуджених, хворих на туберкульоз. Лікарня має власну сертифіковану лабораторію, рентген-кабінет та кабінет функціональної діагностики, аптеку. Медичну допомогу недужим тут надають згідно із затвердженими ВООЗ короткотривалими стандартизованими схемами лікування (з індивідуальною корекцією).
— На стаціонарному лікуванні впродовж року у нас перебуває майже 200 хворих, кожен десятий із них має відкриту форму туберкульозу, — розповідає начальник міжобласної спеціалізованої туберкульозної лікарні для жінок Ігор Нитка. — Цьогоріч 185 жінок одужали і повернулися для відбування терміну покарання в інші виправні заклади. Але вони під диспансерним наглядом ще перебуватимуть упродовж двох років, отримуватимуть протирецидивне лікування і дієтичне харчування. Наша служба працює в єдиній системі координат МОЗ України. Тож коли людина ще не зовсім одужала, а час звільнення з місця ув’язнення вже настав, ми надсилаємо повідомлення у державний заклад охорони здоров’я за місцем проживання хворого. Відтак місцеві лікарі ставлять такого пацієнта на диспансерний облік, щоб забезпечити йому подальший медичний нагляд.
Щокварталу до тублікарні приїздять фахівці обласного тубдиспансеру, оглядають хворих, надають методичну допомогу місцевим фтизіатрам. Не оминають лікарню й науковці Тернопільського медуніверситету — професори Михайло Андрейчин, Василь Копча, Наталія Васильєва. Лікарня може похвалитися сучасним медичним обладнанням. Упродовж останніх років тубдиспансер отримав кардіограф-спірограф, УЗД-апарат, лабораторні обладунки — жарові шафи, холодильники. Особлива гордість — новий італійський рентген-апарат «Меркурій-322», вартість якого сягає 980 тисяч гривень. Таких апаратів в Україні усього чотири.
Усе це — результат наполегливої праці колективу установи ВК-63, який очолює полковник внутрішньої служби Олександр Ретюк. За словами керівника закладу, тублікарня нині достатньо забезпечена препаратами для лікування туберкульозу, а от так званих «соматичних» ліків не вистачає, на них у місяць виділяється лише 10 тис. гривень, а ще потрібні плівка для рентгенапарату, реактиви для проведення лабораторних досліджень. Отож, у тублікарні активно шукають благодійників, які б могли пожертвувати кошти для недужих ув’язнених.
— Кандидатів у меценати під час передвиборчої кампанії у нас хоч відбавляй, — каже Олександр Ретюк. — А завершуються вибори, закінчуються й обіцянки, люди неохоче допомагають тим, хто переступив межу закону. Тому змушені обходитися коштами, які заробляють ув’язнені на наших виробничих підприємствах. Грошей зі спецфонду не вистачає на найпотрібніше, немає чим оплатити комунальні платежі. І нині колонія боргує чималу суму за використаний газ. Для нас це проблема, і без допомоги з боку держави ми її не розв’яжемо. Щоправда, впродовж кількох років ми власними силами спромоглися створити доволі комфортні умови перебування засуджених — зробили євроремонт у приміщеннях тублікарні, житлових корпусах, де мешкають жінки, побудували лазню із санпропускником та кімнату для прання білизни, є навіть перукарня для засуджених.
Для харчування пацієнток тублікарні виділяють щодня на одну особу 22 гривні (у них — посилене харчування, щодня отримують додаткову кількість овочів і фруктів, молоко, масло, шоколад і рибу) — це дещо менше, ніж було 2‑3 роки тому, але у державних закладах охорони здоров’я ця цифра значно нижча.
А найболючішою є проблема з медичними кадрами — у колонії їх не вистачає, а вакантні місця є постійно. І це при тому, що у в’язниці фіксуються тривожні цифри захворюваності на тяжкі та невиліковні хвороби. У більшості пацієнтів тублікарні діагностують супутні патології: серцеву, ниркову та легеневу, недуги печінки, гостре порушення мозкового кровообігу. Зазвичай «у ногу» з туберкульозом іде СНІД, більшість хворих на сухоти — носії ВІЛ-інфекції. Однак випускники медичних університетів не поспішають обіймати вакантні посади у виправних установах, якщо ж затримуються, то не надовго. Серед причин — відсутність стимулів і пільг, велика різниця в оплаті праці лікарів атестованого складу та вільнонайманих фахівців (атестований склад отримує лише 7,5 % надбавки за шкідливі умови праці, тоді як «вільнонайманець» значно більше).
— Не є таємницею, що лікарів нашій медичній службі бракує, але той склад, який маємо нині, це професіонали своєї справи, висококласні фахівці, — стверджує Олександр Ретюк.
І доказом його слів є професійне визнання медиків цього лікувального закладу на всеукраїнському рівні. Дерматовенеролог Лариса Прус на фінальному етапі конкурсу «Кращий за професійною майстерністю працівник Державної кримінально-виконавчої служби України» посіла перше місце. А начальник туберкульозної лікарні Ігор Нитка пройшов конкурсний відбір для навчання спеціалістів із фтизіатрії (його організував фонд «Схід-Захід» за підтримки уряду Нідерландів) та отримав звання національного тренера з навчань щодо профілактики туберкульозу та ВІЛ / СНІДу. Нещодавно він за сприяння доброчинних фондів Ріната Ахметова та міжнародних організацій поїхав на стажування в м. Тарту (Естонія).
Кваліфіковані, досвідчені лікарі працюють і в медчастині Збаразької виправної колонії № 63. П’ятнадцять років тому після закінчення медінституту сюди прийшла Світлана Середюк. Нині вона обіймає посаду начальника медчастини, дослужилася до звання майора внутрішньої служби. Віддана своїй справі і Людмила Винничук. Практичний досвід здобула на посаді сімейного лікаря у сільській лікарській амбулаторії на Збаражчині. Кілька років працювала у медичній частині виправної колонії на посаді інфекціоніста, потім пройшла курси спеціалізації — нині вона для лікарні фахівець широкого профілю. Її цінують і колеги, і підопічні. За кожною історією хвороби ув’язнених пацієнтів криється складна, а почасти і трагічна доля. Життя цих людей схоже на суцільну чорну смугу. І щоб у ній з’явилися світлі пробіли, потрібно, аби поряд був той, хто подасть руку допомоги. Якщо це людина у білому халаті, вона — більше ніж лікар.
Лариса ЛУКАЩУК, власкор «ВЗ» м. Тернопіль
