Івано-Франківська область — один із лідерів надання паліативної допомоги в Україні. Тут уперше в нашій країні створено дитяче паліативне відділення — воно функціонує у Надвірнянському будинку дитини. Також із 2013 року почало працювати виїзне відділення для дорослих, а з 2015-го — для дітей, що розширює доступ до паліативної допомоги, зменшує витрати і є комфортнішим для хворого. Консультаційну допомогу планують надавати цілодобово. 20 років тому наріжний камінь потужному розвитку паліативної служби на Прикарпатті заклала Людмила Андріїшин. Як це було і через які труднощі довелося пройти?
ВЗ Коли було відкрито Івано-Франківську обласну лікарню допомоги невиліковно хворим «Хоспіс»?
Людмила АНДРІЇШИН, завідувачка виїзного консультативного відділення Івано-Франківського обласного клінічного центру паліативної допомоги, засновниця Благодійного фонду допомоги невиліковно хворим «Мати Тереза», колишній керівник Івано-Франківської обласної лікарні допомоги невиліковно хворим «Хоспіс»Ідея відкрити там хоспіс належить тодішньому Голові обласної ради Зіновію Митнику, який свого часу керував Департаментом охорони здоров’я Івано-Франківської облдерж-адміністрації. Довго шукали людину, котра очолила б щойно створений заклад. Я була дев’ятою в черзі претендентів, на той час працювала анестезіологом в обласній клінічній лікарні, 15 років очолювала профком медустанови. Кожен з нас побоювався обійняти цю посаду, бо паліативна служба була новим і невідомим для нас, усе треба було починати з нуля. Та й грошей там не заробиш, ба навіть навпаки — їх ще й треба десь шукати. Тож усі вісім претендентів відмовилися. Я ж тиждень розмірковувала і зрештою погодилася. Й досі впевнена: то була моя місія.
ВЗ За що взялися спочатку?
— Переді мною постало нелегке завдання — розвивати медзаклад за нульової фінансової підтримки з бюджету. Гроші були виділені тільки на зарплату. Старезна будівля терміново вимагала ремонту, причому необхідно було багато перепланувати, аби пристосувати споруду до специфічних потреб такого закладу, як хоспіс, де умови перебування хворих мають бути наближені до домашніх. Така медустанова не повинна виглядати як типова лікарня, у ній мають бути забезпечені фізичний, терапевтичний і психологічний комфорт.
Тож я запросила фахівця, аби він проаналізував й оцінив реконструкцію будівлі відповідно до всіх моїх запитів. Прийшов один спеціаліст, усе розписав. Та коли детально вивчила його розрахунки, у мене виникло безліч запитань. А найбільше здивувала загальна сума вартості реконструкції, яка була ще й помножена на два. Я не розуміла, чому. Кмітливий фахівець пояснив: «Ну, зараз так усі роблять. Тут є і ваша частка». Тобто в його розрахунки вже були закладені «відкати»…
Тоді я знайшла іншого спеціаліста. Його розрахунки були значно ощадливіші, та й відкатів він у загальну суму не заклав… Однак багато хто так і не зрозумів, що я дійсно горіла цією справою, не мала навіть думки щось заробити, мною керувала винятково ідея.
ВЗ Реконструкція вимагала великих коштів. Де ви їх брали?
— Шукала, де могла. Якби ми розраховували лише на бюджетне фінансування, то ремонт, напевно, затягнувся б аж донині. Тож написала інформаційні листи про наш хоспіс, де пояснювала, що це за установа, для кого і для чого вона призначена, зрештою, чому настільки важлива. Приносила їх власноруч потенційним меценатам: підприємцям, депутатам… Протягом двох тижнів рознесла дві сотні листів. Мені відмовили тільки двічі. Саме завдяки благодійникам і розпочалася реконструкція, яка тривала півтора року. Пізніше відкрили бюджетне фінансування. Один із меценатів особливо перейнявся ідеєю та філософією хоспісу і виконав майже всі необхідні капітальні роботи, на які пожертвував понад 60 тис. грн. На той час це були дуже великі кошти.
ВЗ На що ви спиралися, організовуючи роботу хоспісу? Звідки черпали знання?
— Поки тривала реконструкція, ми з персоналом поїхали в Німеччину, аби побачити, як там працюють хоспіси. Потрапити туди вдалося теж завдяки власній ініціативі — писала листи в різні німецькі хоспіси, сподівалася, що бодай хтось та й відгукнеться. Відгукнулися всі.
Далі були численні конференції. Щойно я дізналася про існування Європейської асоціації паліативної допомоги, одразу вирішила, що треба відвідувати їх заходи, бо це дає відчутний результат, насамперед ідеться про можливість отримати корисну літературу. На їх перший конгрес, який у 1998 році відбувався у Швейцарії, я не поїхала, бо це для мене було надто дорого: реєстраційний внесок становив від 250 до 300 дол. Конгрес організовували раз на два роки, і наступного разу його проводили в Італії. Я планувала за цей час зібрати кошти й обов’язково взяти в ньому участь, але теж не змогла. Натомість написала листа до оргкомітету конгресу, де зазначила, що дуже хотіла б приїхати, але, на жаль, економіка нашої держави не дозволяє цього зробити. Також подякувала багатьом людям, серед яких були й всесвітньовідомі професори медицини. Кожен із них свого часу на моє прохання надсилав нам книги, методички на тему паліативу. Про цей досвід теж повідомила у листі — аби організатори заходу розуміли, що я хочу не просто помандрувати трохи світом, а дійсно зацікавлена у здобутті таких необхідних нам знань.
Реєстраційний внесок на наступний конгрес був уже наполовину менший для представників європейських країн, де рівень достатку — нижче середнього. Тож я нарешті змогла долучитися до роботи конгресу в Нідерландах. Хоч і була єдиним представником від України, проте в конгресовій палаті щодня вивішували прапор нашої держави. Це стало початком тривалої співпраці з асоціацією.
ВЗ Як ви підбирали кадри для хоспісу?
— Це було досить складно. Я проводила співбесіду з кожним охочим працювати в закладі. Люди чомусь думали, що це буде медустанова для хворих родичів багатіїв, які щедро платитимуть персоналу. Кожен претендент проходив різноманітні психологічні тести. Однак навіть якщо людина підходила за всіма психологічними характеристиками, далеко не кожен витримував бодай кілька днів роботи. Пам’ятаю санітарку, котра в Товаристві Червоного Хреста пройшла курси з догляду за хворими. Я покладала на неї великі сподівання. Однак жінка пропрацювала всього одну зміну. Вона сказала: «Те, що я вчила на курсах, і те, що я побачила тут, — зовсім різні речі. Я фізично не зможу працювати». І я її не засуджувала, адже вона ніколи не стала б добрим працівником. У хоспісі мало бути висококласним фахівцем, тут професійність і співчуття до пацієнта повинні бути врівноважені.
ВЗ Як хоспіс сприйняла місцева громадськість?
— Перших пацієнтів ми прийняли в 1998 році. Протягом трьох місяців у закладі обслуговувалося лише троє пацієнтів, я була більше ніж переконана, що нас закриють, адже приміщення розраховане аж на 30 ліжок. Хоспіс тоді дуже неоднозначно сприймали, особливо преса. Навіть медики не розуміли, що це таке (до речі, багато лікарів, на жаль, і досі цього не усвідомлюють). Найчастіше стаціонар хоспісу асоціювали з фізичним доглядом, як у геріатричному пансіонаті. Особливо дратувало, коли казали, що в цей заклад «здають своїх рідних». Я завжди обурювалася: «У мене не пункт прийому склотари! Що означає «здають»? Ми госпіталізуємо!» Паліативна допомога — це цілий комплекс, що включає терапевтичний супровід, психологічну підтримку і духовну опору. Ми не можемо вилікувати, але це не означає, що ми не здатні нічим допомогти. Йдеться про те, аби дати людині можливість гідно прожити останні дні.
Раптово ми зіткнулися з великим напливом пацієнтів. Послуги були безоплатні, але з самого початку існували добровільні внески. Справді добровільні. На кожного пацієнта в кращі часи фінансування, з 2000 по 2005 роки, щомісяця виділялося по 4-5 тис. грн. Ліки, продукти харчування, енергоносії і зарплати завжди фінансували з бюджету, а от коштів на підтримку господарських потреб закладу — закупівлю предметів гігієни для пацієнтів, утримання транспорту, ремонти тощо — не було. Частину грошей отримували з добровільних внесків, а решту я діставала, ходячи з простягнутою рукою по меценатах. Шукала кошти по всій Україні. Одного разу виграли канадський грант, який дав можливість закупити для кожної палати холодильники, ковдри, зробити куточок відпочинку. Але тоді нам просто пощастило: був кінець року, і грантодавці мусили десь використати залишки коштів. Бо ж зазвичай міжнародні фонди не виділяють фінансування на будівництво, ремонт, обладнання, кажуть, що це повинен робити український уряд.
ВЗ Коли вирішили відкрити ще й виїзну службу надання паліативної допомоги?
— Ми не претендували на досконалість, але весь час працювали в напрямку створення цілісної системи і достатньої мережі надання паліативної допомоги, оскільки потреба в області є значно більшою, ніж можуть забезпечити 30 ліжок. Адже починаючи з 2005 року з’явилися черги на госпіталізацію у хоспіс. Тому у 2012-му ми організували виїзну службу, яка спочатку півроку працювала на благодійних засадах, потім півроку — за рахунок грантових коштів. З березня 2013 року бригада виїзної служби для дорослих, а з початку 2015-го — і виїзна бригада для дітей включені до штатного розпису обласного клінічного центру паліативної допомоги.
До речі, у світі значну увагу приділяють якраз виїзним службам — це і для хворих комфортніше, і для закладу економніше. Стаціонар використовують лише для тих випадків, коли пацієнт не може дати собі раду вдома, та й госпіталізація короткотермінова, її мета — підібрати схему знеболювання, допомогти при якихось тяжких симптомах чи за складних сімейних або соціальних обставин.
Сьогодні на обліку виїзної служби перебуває понад 30 пацієнтів. На виїзне відділення з бюджету виділяють кошти лише на зарплату працівникам і зовсім трішки на медикаменти, усе решта — за гроші благодійників. Від заснування й до сьогодні служба утримується за рахунок Благодійного фонду допомоги невиліковно хворим «Мати Тереза». Варіанти пошуку коштів дуже різноманітні. Наприклад, якась частина надходить від продажу квитків на виставу «Оскар і Рожева пані», яка демострується на театральних сценах усієї України вже не перший рік. Проект ініціювала я, підтримав його Міжнародний фонд «Відродження». Постановку здійснив директор Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка Ростислав Держипільський разом із відомою українською акторкою Ірмою Вітовською, виконавицею головної ролі.
ВЗ Знаю, що декотрі іванофранківці не надто позитивно сприйняли відкриття виїзної служби…
— Ми мали дуже великі проблеми з приміщенням для офісу виїзної служби. Воно комунальне, але розміщувалося на першому поверсі житлового будинку. Щойно ми туди в’їхали і зайнялися ремонтом, як відчули потужний супротив мешканців. Люди і найменшого уявлення не мали, що й до чого, казали: через стелю їм передаватимуться якісь складні захворювання, до будинку ходитимуть наркомани по дозу тощо… Яких тільки нісенітниць я не наслухалася! Довелося витратити не один день, аби пояснити: у цьому офісі не зберігатимуться наркотичні препарати, тут дислокуватиметься лише персонал виїзної служби… Навіть друкувала інформаційні листівки і клала їх у поштові скриньки, виступила по телебаченню і на радіо. Але все одно на два місяці довелося призупинити ремонт. На щастя, згодом конфліктів більше не виникало.
ВЗ Відкриття у 2013 році дитячого паліативного відділення — теж ваша ініціатива?
— Так, я про це думала вже давно, ще з часу мого першого перебування в Німеччині, де дуже яскраво видно ставлення суспільства до хворих, людей з інвалідністю, у тому числі й дітей. Варто розрізняти дитячу і дорослу паліативну допомогу — дітям її надають паралельно з лікуванням.
Ініціатива відкрити дитяче паліативне відділення на 15 ліжок саме у Надвірнянському будинку дитини належить тодішньому директору Департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської облдержадміністрації Роману Мельнику. Він також ініціював благодійний телемарафон. П’ять годин ми провели в ефірі, говорили про важливість дитячої паліативної допомоги, батьки дітей з тяжкими недугами ділилися своїми історіями, відомі прикарпатці закликали не бути байдужими… Тоді вдалося зібрати понад 1,3 млн грн, ще приблизно на 200 тис. грн отримали пожертв матеріалами і послугами. Кошти збирали на окремий рахунок Благодійного фонду «Мати Тереза». Наразі це єдиний в Україні дитячий стаціонар паліативної допомоги.
ВЗ Що в найближчих планах?
— Планів дуже багато. По-перше, у виїзному відділенні хочемо запровадити послугу «респіраторна підтримка дітей», а для цього потрібне дороговартісне медичне обладнання. Також плануємо ввести посаду ерготерапевта і завершити роботу зі створення реєстру паліативних пацієнтів, який постійно оновлюватиметься.
По-друге, як головний позаштатний спеціаліст Департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА я маю обов’язки з розвитку служби в області, що стосуються проведення навчань із надання якісної та ефективної паліативної допомоги (для медичних працівників), створення закладів паліативної допомоги в районах, де заплановані госпітальні округи, трансформації будинку дитини в потужний центр реабілітації та паліативної допомоги, налагодження паліативної допомоги у віддалених (гірських) місцевостях, можливо, шляхом створення мобільних/консультативних бригад. Тож роботи вистачає.
Наталя МОСТОВА, спеціально для «ВЗ»
Фото: www.galka.if.ua, Юрій Валько
