«Лікар — це особлива професія, бо вимагає служіння людям. Сьогодні медична молодь пишається, коли вдається досягти успіху на хірургічній ниві. А я, попри чималий досвід хірурга, горджуся тим, що стала саме лікарем», — говорить Тетяна Зіміна. Тендітна невисока жінка з тихим голосом має тверду руку й залізний характер, бо інакше не змогла б одночасно оперувати й працювати начмедом однієї з найбільших лікарень України офтальмологічного профілю.
ВЗ Наприкінці минулого року в Харкові відбулося виїзне засідання Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, на якому ви розповіли про катастрофічний стан із забезпеченням лікарськими препаратами та витратними матеріалами офтальмологічних закладів. Як і чому це трапилося?
Зіміна Тетяна Михайлівна
- Лікар-офтальмолог вищої категорії
- Заступник головного лікаря з медичної частини КНП «Міська клінічна лікарня №14 ім. професора Л. Л. Гіршмана Харківської міської ради»
- Має понад 30 років практичного стажу
- Провела тисячі оперативних втручань
- Брала участь у більш ніж 30 міжнародних конференціях та 10 Конгресах ISRs (Європейський конгрес хірургів-офтальмологів)
- Опублікувала понад 30 наукових статей у міжнародних виданнях
- Член Європейського хірургічного товариства та Товариства офтальмологів України
Починаючи з 2014 року кількість державних коштів на придбання ліків для офтальмології скоротили до мінімуму, і виживати нам допомагали органи місцевої влади. Однак, попри фінансові труднощі, ми докладали всіх зусиль, аби розвивати технології. Кафедра офтальмології Харківської медичної академії післядипломної освіти і наш заклад, котрий є її клінічною базою, розвивалися як наукова школа з мікрохірургії ока та нейроофтальмології, у тому числі судинної й ендокринної патології ока. Ми опанували сучасні лікувальні технології й операційні методи на рівні зарубіжних закладів, вивчили «наш сегмент» фармацевтичного ринку. Але МОЗ дозволяло за рахунок місцевих бюджетів закуповувати лише вітчизняні препарати, а сучасні імпортні ліки та витратні матеріали пацієнти купували за власний кошт.
Слід зазначити: місцева влада завжди підтримувала офтальмологію. Я пам’ятаю ті недалекі часи, коли наші медичні шафи були буквально забиті всім необхідним для проведення операцій і лікувального процесу, а сьогодні, після ремонту (до речі, виконаного теж за кошти місцевого бюджету), ми винесли ці меблі з приміщення, оскільки вони стали непотрібними… Останніми роками ми співпрацювали з міською владою через так звані формуляри лікарських засобів — до щоквартального бланку-заявки вносили необхідні для роботи медикаменти, і він слугував юридичною підставою для витрат із місцевого бюджету. Також існувала міська програма з лікування катаракти для незаможних харків’ян.
Але бюджет будь-якого органу місцевого самоврядування відповідно до законодавства може витрачати кошти тільки на ті ліки, які МОЗ включає до Національного переліку основних лікарських засобів. Сьогодні ж навіть місцева програма забезпечення ліками не вирішує проблем, оскільки до Національного переліку не внесено жодного офтальмологічного препарату! В аптеках країни вони є, але придбати їх може тільки фізична особа. Хто складав цей перелік і чому в ньому не враховано потреб офтальмологічних закладів? Ми надіслали до МОЗ України звернення із цими запитаннями та з проханням створити спеціальний додатковий перелік офтальмологічних препаратів. Відповіді, звісно ж, не дочекалися. Тоді наші лікарі, користуючись нагодою — виїзним засіданням Комітету ВРУ з питань охорони здоров’я, — звернулися до народних депутатів, розповіли їм про свої проблеми та біди наших пацієнтів і передали список лікарських препаратів, які потрібно терміново внести до Національного переліку. Поки що відповіді також не отримали.
ВЗ Скільки хворих на Харківщині потребують допомоги офтальмологів?
— Щороку до нас звертаються понад 12 тис. пацієнтів — не тільки з нашого регіону, а й із сусідніх областей. Лише операцій виконуємо більше 10 тис. Трапляється, що в день оперуємо близько 40 хворих! Колектив досвідчений. Багато активної молоді, яка разом зі старшими колегами займається науковими пошуками. Так, у цьому сенсі ми — унікальна установа, у якій досі розвивається наука.
ВЗ Чим, на вашу думку, відрізняється власне медична послуга від медичного обслуговування? І чи існує нині в українській офтальмології безоплатна для пацієнта послуга?
— Безоплатно надається тільки ургентна допомога. Це ще одна причина, чому слід пришвидшити реформування вторинного і третинного рівнів системи охорони здоров’я. Бо навіть послуги для малозабезпечених пацієнтів були не повністю безкоштовними: за рахунок міського бюджету вони отримували операційний набір, але ліки купували за власний кошт.
А як, скажімо, оцінити роботу високотехнологічного обладнання, коли калькуляції послуг у нас досі нема, а кошти потрібні зокрема й на папір і фарби для роздруковування результатів комп’ютерного обстеження? Не кажу вже про роботу висококласних хірургів і лікарів. Як оцінити витрачені хірургом сили та здоров’я? Часто після багатогодинного сидіння в одній позі хірург вимушений лягати на операційний стіл, щоб розвантажити хребет і позбутися болю.
І тут ми підійшли до етичного нюансу згаданих вами термінів: лікар лікує чи надає послуги? Для мене відповідь очевидна: лікує, за що має отримувати гідну зарплатню. А власне послуги — це все інше: від роботи обладнання до сервісу, забезпеченого пацієнту. І саме вони мають піддаватися калькуляції.
Наприклад, в Італії хірург-офтальмолог вищого класу може дозволити собі виконувати дві операції на тиждень і отримувати зарплату, якої вистачає на місяць. Бо його працю оцінюють не за кількістю операцій, а за результатом. А щоб він був високим, хворого слід не просто лікувати, а віддавати йому окрім знань і вмінь ще й душевні сили. У нас же часу на спілкування з пацієнтом — нуль. Ми можемо зробити висококласну операцію, а пацієнт іноді залишається незадоволеним, бо чогось не зрозумів, не дочув, не пояснили. Послуга це? Думаю, ні, а тому й не знаю, як і чим це виміряти. А як оцінити не хірурга, а офтальмолога — прекрасного діагноста, котрий без операції повертає людині зір? Адже це ще важче, ніж видалити катаракту. Як виміряти талант?
ВЗ А як ви стали лікарем? І чому обрали офтальмологію?
— Це довга історія. Народилася я на Далекому Сході, закінчила Хабаровський медичний інститут, там же — ординатуру, стала хірургом, а потім за правилами того часу подала через газету заяву для вступу до клінічної ординатури з офтальмології на другому кінці країни — у Харкові. Бо на весь Далекий Схід потрібно було тільки два офтальмологи. Так мені пощастило потрапити на дивовижну кафедру харківського вишу, що працювала на базі лікарні, заснованої ще у ХІХ столітті видатним лікарем і вченим Леонардом Гіршманом, співробітники якої прагнули лише одного — досягти вершин в офтальмології. Мене вчили професори Володимир Чередниченко, Лідія Мірошникова, Ігор Зеленський, до нас на лекції приходив академік Іван Меркулов. Для офтальмологів усього світу ці імена — зіркові.
Шлях був тернистим, але в житті рідко випадають рівні дороги. Мене не тільки навчили лікарським премудростям, а й зміцнили характер. Ми з того покоління, для якого робота — це багато хвилювань і водночас багато позитиву. Ми дотримуємося правила: нічого не втрачати і ніколи не просити, нікого не принижувати і себе не давати ображати, бо для лікаря це неприпустимо.
ВЗ Напевне, саме завдяки такій школі вас поважають як лікаря і слухаються як начмеда?
— Швидше за все, поважають як учителя, бо я намагаюся передати знання, отримані від своїх видатних вчителів, молодим лікарям. Навіть виробила звичку говорити тихо, щоб слухачі — й підлеглі, й пацієнти — не забували про людську гідність і взаємоповагу.
ВЗ Чи важко поєднувати хірургію, лікарські обов’язки й керувати колективом?
— Усе взаємопов’язано, але найбільше допомагає досвід. Ось уже 35 років я виконую всі ці обов’язки й нині думаю про підготовку зміни. Адже начмед повинен мати такий рівень знань, щоб кожної хвилини бути готовим стати на місце будь-якого лікаря. Коли я не вмію чогось робити, то як можу вказувати іншим? Тож щодня читаю, вчуся, практикую. Бути начмедом і просто підписувати документи — неможливо. Тому важко відокремити процеси лікування та керівництва.
У мене є два хірургічних дні, коли працюю в операційній і отримую професійне задоволення. Зараз виконую не більше 10 операцій на тиждень. Багато це чи мало? Ми ж не в спорті, хоча технології дають змогу оперувати швидко й багато. Є дуже складні випадки, наприклад, операції на рогівці, що вимагають копіткої, тонкої та тривалої роботи, але мені подобається їх виконувати, бо іноді це єдина можливість повернути людині зір. Вони складні технологічно, проте дають моральне задоволення. Завжди готуюся до операцій і вчу цьому своїх учнів: хірург мусить із будь-якої складної ситуації вийти так, ніби її й не було. А лікар не повинен дозволити пацієнту дізнатися про труднощі хірургії.
Поза операційною я — лікар і начмед одночасно, поєдую як медичні, так і юридичні аспекти професії, що досить складно. Ще маю один день, коли займаюся тільки паперами. Але навіть коли якнайретельніше його спланую — усе може змінитися.
ВЗ Зараз у розпалі реформа первинного рівня. Сімейні лікарі, особливо сільські, мусять бути й офтальмологами в тому числі. Для них навіть спеціальне обладнання купують. Як ви до цього ставитеся?
— До того, що купують обладнання, — добре. Але чи готові наші сімейні лікарі з ним працювати, чи знають, як встановити діагноз? Більшість — ні! Та що говорити про сільських лікарів, коли в міських і районних поліклініках, де працюють штатні офтальмологи та є хороше обладнання, склалася небезпечна практика діагностувати тільки катаракту, хоча в наших пацієнтів найпоширенішою хворобою є глаукома. Як наслідок 40% хворих на глаукому приходять до клініки, коли вже осліпли на одне око. Тому переконана: крім обладнання потрібні ще й знання.
Лікарям первинної ланки, коли вони не мають ані досвіду, ані знань, бо 7-10-годинного курсу офтальмології недостатньо, нині особливо важко. Вони повинні складати іспити й отримувати сертифікати з офтальмології. Ми, фахівці галузі, кожні три роки проходимо стажування, поновлюємо теорію й практичні навички, а що ж може в офтальмології сімейний лікар? Навіщо йому купили те обладнання? Я вважаю злочином залишати лікарів-сімейників один на один з офтальмологічними хворими. Потрібно було забезпечити проходження принаймні чотиримісячного кваліфікаційного курсу, а їх вкинули в бурхливе море реформ, не навчивши плавати і затьмаривши очі грошима, які «ходять за пацієнтом».
Із реформою галопом по Європах ганяти не варто! Треба зрозуміти, чого саме хочемо: здорового пацієнта, незадавнених захворювань і правильного підходу до клінічної практики? Усе це можливо, коли пам’ятати, що лікарська спеціальність зобов’язує постійно навчатися. Інтернет не завжди стане в пригоді, тим паче в офтальмології. Тож не треба поспішати й жертвувати якістю задля швидкості.
ВЗ Але ж у нас сповідують принцип швидкої реформи, яку можна втілити в життя за рік. Гроші вже «пішли за пацієнтом», автономізація медзакладів потребує іще щонайменше півроку, залишилося розділити послуги на платні та безкоштовні — й настане медичний рай!
— А де ж у цьому раю місце нашим пацієнтам? Чи не загубили ми їх у перегонах за адміністративними новаціями? Із тим, що медична система потребує змін, я згодна. Але ж не треба приносити в жертву інтереси пацієнтів! А для цього слід головним завданням визначити створення страхової медицини, як в інших країнах, котрі вже реформували медичну галузь. Під номером два має бути навчання медичних кадрів і оплата їх праці відповідно до кваліфікації. А на третьому етапі необхідно вводити платні медичні послуги, враховуючи реальні можливості населення країни їх оплатити.
Що маємо в реаліях? Мінімальні «білі» зарплати, відповідно — мінімальні страхові внески, отже, недофінансовану систему страхування, й не тільки медичного, а й будь-якого іншого, наприклад, пенсійного. Люди не можуть платити за операції, вони не здатні забезпечити собі навіть належного рівня життя, не те що лікування. Як можна в умовах жебрацької зарплатні та космічних цін поспішати з реформою медицини?
Я на власному досвіді знаю ціну такого поспіху. Наша галузь у 2000-х роках стала піонером бригадного підряду в медицині (так тоді про це писали у ЗМІ). Що це таке — мало хто тепер пам’ятає. Нагадаю: на одну медсестру поклали подвійні норми обслуговування пацієнтів, підвищивши зарплату та скоротивши персонал. У результаті відбулося зниження ефективності лікування. А в цей самий час за кордоном підвищували якість обслуговування хворих у госпіталях і домагалися зниження смертності.
Нині ми повторюємо помилки минулого й дивуємося, чому в приватних структурах хворі почуваються ліпше? Та тому що там персонал працює за чітко визначеними обов’язками й отримує зарплату за їх виконання! Не треба винаходити велосипед. Але й поспішати не варто, поки не розроблено всіх необхідних законів і нормативних актів. Слід не рапортувати, а розуміти, що насправді відбувається в медицині. Тільки за таких умов ми забезпечимо належний рівень лікування хворих.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
