Медицина повинна бути поза політикою. Але ніщо так тісно не переплітається між собою, як питання охорони здоров’я і доля політика залежно від його вміння вирішити ці питання.
З іншого боку, ніщо так не експлуатується політиками, як тема турботи про здоров’я народу. Хоча у країнах з розвиненою демократією така «експлуатація» не несе негативного відтінку – населення уважно слухає, що обіцяє черговий кандидат під час передвиборчих перегонів із переконанням, що його програма буде реалізована. І горе тому, хто не виконає обіцянок або, чого доброго, зазіхне урізати вже існуючі права населення на охорону здоров’я чи провести провальні реформи.
Невдалі реформи в галузі охорони здоров’я болісно вдарили по політичному іміджу Біла Клінтона, через це потерпів фіаско і Тоні Блер. Намагання зекономити на медичних страховках «вийшло боком» Ніколя Саркозі. Кажуть, що і вибори Президента США залежать від того, чи буде успішною медична реформа Барака Обами. Чого-чого, а нехтування найбільшою цінністю держави виборці не пробачають. Тому лідери демократичних країн намагаються позитивно вплинути на політику в охороні здоров’я.
Україна також вступила у період передвиборчих перегонів паралельно з тим, що перерізала стрічку реформ у медицині. Що принесе поєднання цих двох процесів українському народу? Які дивіденди можна отримати від боротьби політичних сил? Це залежить від того, чи навчилися ми чути, аналізувати і робити висновки.
Нещодавно у Києві відбулося засідання круглого столу на тему «Сучасна, доступна, якісна медицина» (обговорення Програми об’єднаної опозиції), у якому взяли участь народні депутати України, відомі науковці, лікарі-практики, керівники медичних закладів, представники громадськості, профспілок, медичних і фармацевтичних асоціацій. Вони обговорювали різні аспекти подальшого розвитку системи охорони здоров’я в Україні: організацію медичної допомоги та медичного страхування, проблеми фармацевтичного ринку та доступність ліків населенню, права пацієнтів і соціальний захист лікаря. Експерти з цих та інших питань не лише висловили своє бачення того, якою повинна бути охорона здоров’я у найближчому майбутньому, а й розмірковували, як цього досягти.
В’ячеслав ПЄРЄДЄРІЙ, народний депутат України, професор.
Нині ми постійно чуємо: потрібно лише запровадити медичне страхування, і у вітчизняній охороні здоров’я все зміниться. Так, страхова медицина потрібна. Але яку саме модель (із тих, що існують у світі) потрібно взяти за взірець для впровадження в Україні? Ось над чим треба добре подумати, оскільки проекти законів про страхову медицину, які нині подано на розгляд парламенту, ніяк не відповідають тому, що обирає сьогодні світ. За зразок нам пропонують взяти канадську, англійську модель або ж норвезьку, шведську, але у цих країнах населення також не задоволене охороною здоров’я. Приміром, у Великій Британії 750 тис. пацієнтів стоять у черзі на отримання планової медичної допомоги, а 50 тисяч із них не доживають до операції.
Поки що найкращою у світі вважається швейцарська модель охорони здоров’я, де взагалі не існує державних лікарень і державного страхування, – система охорони здоров’я там орієнтована на кінцевого споживача (на відміну від інших моделей, у тому числі і Семашка) – відтак там витримується нормальне співвідношення ціни і якості медичної послуги. 5 років тому таким шляхом пішла Голландія, але досягла значно менших успіхів, ніж Швейцарія. Оскільки швейцарський уряд надає підтримку в отриманні медичної допомоги виключно незаможним (та і їм – не у повному обсязі), решта платять самі за себе. Натомість у Голландії аж 2/3 населення отримує такі дотації держави і бюджет цього не витримує.
Тому слід припинити обдурювати населення розповідями про те, що страховий поліс – це чарівний папірець, який надасть кожному можливість отримати потрібний йому обсяг медичної допомоги коли і як він того захоче. Такого немає в жодній країні світу і цього не буде в Україні у найближчому майбутньому.
І ще один важливий аспект – якою буде сама медицина у ХХІ столітті. Ми з вами стали свідками розшифровки геному людини, яка зробить прорив у лікуванні багатьох патологій, досі «непідкорених» наукою. «Геномна ера» призведе до революції у діагностиці і лікуванні більшості захворювань. Оскільки доведено, що всі люди відрізняються один від одного не лише зовні, а й у геномі (приблизно на 0,1%), доказова медицина відійде в історію, на зміну їй прийде передбачувальна медицина, тераностика, персоніфіковане лікування (а також профілактика, харчування тощо). У майбутньому лікарі відійдуть від практики призначення однієї таблетки всім пацієнтам із певним діагнозом чи використанні 16 столів по Певзнеру, яких уже й зараз ніде у світі не використовують. Це – майбутнє, але його основу потрібно закладати сьогодні. У 2007 році США оголосили програму персоніфікованої медицини. Станом на березень 2012 року в Росії вже було створено 21 центр персоніфікованої медицини, оснащені на найвищому рівні. В Україні поки що немає жодного такого центру. А, як відомо, тактика вичікування не сприяє поступу вперед.
Ольга БОГОМОЛЕЦЬ, заслужений лікар України, професор.
По – перше, здоров’я – це не лише право, а й обов’язок. На разі в Україні є категорії людей, які хочуть бути здоровими, а є такі, у кого взагалі немає бажання жити, бо вони не бачать майбутнього у своїй країні. І ми не можемо вплинути на їхню життєву позицію через систему охорони здоров’я. По-друге, модель охорони здоров’я безпосередньо «прив’язана» до економічної системи держави і впадати в ностальгію за соціалістичною, доступною, якісною медициною можна тільки за однієї умови – якщо вірити, що вся економічна система повернеться на соціалістичні позиції. Якщо в країні не буде мільйонерів та мільярдерів, якщо прибутки підприємств повертатимуться у державну казну і використовуватимуться на соціальні потреби. Чи готові до цього повернутися підприємці? Мабуть, ні… Тому ми сьогодні повинні адаптуватися до тієї економічної системи, яку маємо. По-третє, збільшення фінансування охорони здоров’я не впливає ні на тривалість життя, ні на захворюваність. І впровадження страхової медицини також не змінить ці статистичні показники. По-четверте, у нас сьогодні є 2 категорії людей: хворі, пенсіонери, діти, інваліди, особи, які перебувають у пенітенціарній системі – всі вони потребують соціальної допомоги і підтримки у державі; і здорове працездатне населення, яке має сплачувати податки, щоб утримувати соціально незахищених, – якраз цю категорію опікою держави взагалі не охоплено. Сьогодні потрібна робота (і персоніфікована, і профілактична) з тими, хто ще не захворів.
Я оптимістично дивлюсь у майбутнє і вважаю, що нагальні питання охорони здоров’я можна розв’язати при будь-якій владі – тільки для цього потрібно, щоб МОЗ виконувало свої безпосередні функції, а не було політичною структурою, прив’язаною до партійних інтересів. На жаль, сьогодні будь-який міністр – фігура політична, і дбати про здоров’я народу інколи йому складно, бо є інтереси партії, яку він представляє. Коли система охорони здоров’я буде відірвана від політики, тоді можна чекати змін.
Ще одна причина, через яку ми не бачимо результатів: реформи в галузі не працюють, бо їх кінцева мета… самі реформи (на їх проведення кошти і витрачаються), які потрібні державі як механізму. А потрібно, щоб метою реформ були чіткі показники, наприклад, зменшення смертності чи інвалідизації від… (далі йде перелік: наприклад, від серцево-судинних захворювань, онкології, туберкульозу, СНІДу, бо це є найактуальніше на сьогодні у державі). Ще однією проблемою є спротив реформі, страх населення перед тим, що у них заберуть, і те, що залишилося від системи, у лікарів – страх втратити місце роботи, як джерело заробітку. У чиновників – це страх втратити доступ до казни, у політиків – страх втратити основний важіль маніпуляції суспільством, бо здоров’я – це єдине, за що населення ще намагається триматися.
Про те, що таке потенціал громадського здоров’я і як його реалізувати – наша розмова із народним депутатом України, головою підкомітету з питань адаптації медико-санітарного законодавства України до законодавства Європейського Союзу Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Сергієм Шевчуком .
– Актуальність теми охорони здоров’я у політиці дедалі зростає. Чому?
– На межі тисячоліть країни європейської спільноти чітко визначили амбітну мету: зробити гуманітарний розвиток людини пріоритетом. А це неможливо без турботи про її здоров’я. На жаль, процеси, які відбуваються у світі, зокрема глобальна економічна криза, засвідчили невідповідність між запитами на високі технології у медицині, на високу якість медичних послуг та існуючими фінансовими резервами. І це актуально не лише для України. Тому навіть у найблагополучніших країнах світу виникає необхідність реформ в охороні здоров’я, а це – справа політичної еліти.
– В Україні також проголошено реформи. Нарешті ми йдемо «в ногу»?
– Наміри зробити реформи можуть викликати лише схвалення. Інша річ – як саме їх робити. Добре, що у країні відкриваються перинатальні центри, але якщо робити зусилля лише в окремих напрямках – поліпшень у системі досягти не вдасться. У політиці громадського здоров’я потрібен системний підхід, чого поки що не спостерігається у проведенні медичних реформ. Крім того, говорячи про охорону здоров’я, чомусь мають на увазі лише медицину. Але ж від неї залежить лише 10%, решта складових здоров’я – це охорона довкілля, запобігання шкідливим звичкам у населення, протидія алкоголізації і наркотизації, безпечне харчування, чиста вода, зрештою, створення нормальних умов життя людей, їх матеріальне благополуччя, впевненість у завтрашньому дні. Якщо цього не забезпечити – суперсучасні перинатальні центри будуть заповнені дітьми з фізичними і психічними вадами. Тому метою програми, спрямованої на поліпшення охорони здоров’я нації, повинна стати реалізація потенціалу здоров’я кожного громадянина країни. Це стосується як зміцнення його здоров’я впродовж усього життя, так і зменшення впливу зовнішніх чинників (епідемій, неінфекційних захворювань, травматизму, бідності, голоду, тощо).
– Нині дедалі частіше звучить, що відповідальність за здоров’я людини лежить на ній самій. Чи не намагається держава в такий спосіб зняти відповідальність із себе?
– По-перше, здоров’я – це одне з найголовніших прав людини, закріплених у Конституції. Чому, коли ми говоримо про право власності, всім чітко зрозуміло: вкрадеш велосипед – нестимеш кримінальну відповідальність. Коли хтось краде здоров’я – некваліфікований лікар, недобросовісний фармвиробник, забруднювач довкілля – ніхто з них не несе жодного покарання. Необхідно прийняти Закон України «Про
права пацієнтів», у якому будуть імплементовані положення відповідної Європейської Хартії. Тоді відповідальність перед пацієнтом (як матеріальна, так і дисциплінарна та кримінальна) законодавчо визначиться. По-друге, держава має забезпечувати справедливий розподіл ресурсів охорони здоров’я між
усіма громадянами. Не мають права на існування «закриті» санаторії, лікарні для привілейованих осіб (на утримання однієї такої лікарні витрачається стільки коштів, скільки обходиться половина «медичного» бюджету аграрної області). По-третє, у формуванні політики здоров’я мають брати участь громадський
сектор і неурядові організації. Чиновник будь-якого рівня має бути підзвітний громадськості у тому, як він дбає про здоров’я людей, які рішення приймає для цього. Водночас ми переконаємо співгромадян бути «співавторами» власного здоров’я, сформуємо атмосферу нетерпимості до будь-яких екологічних порушень: від надмірних таємних викидів промислових відходів до тютюнового диму в громадських місцях. Стратегія стримування алкогольних звичок буде однією із першочергових завдань демократичної влади. Диктатурі легко управляти пияками – демократії ж потрібні свідомі громадяни. Тому необхідно впроваджувати моду на здоров’я – це найекономніший і найефективніший шлях. Говорячи про впровадження елементів страхової медицини, ми передбачаємо, що людина повинна сама визначати – витрачати їй кошти на лікування чи вести більш здоровий спосіб життя і витрачати ці кошти на зміцнення свого здоров’я.
– До речі, які перспективи страхової медицини в Україні?
– Упродовж 2-х років необхідно створити законодавчу та логістичну базу для запровадження в Україні обов’язкового державного медичного страхування. Ця система доповнюватиметься поступовим розвитком добровільного медичного страхування. Страхові кошти контролюватимуться державою та виділятимуться лише тим медичним закладам, які володіють найсучаснішими лікувальними і профілактичними технологіями, незалежно від їх статусу та форми власності. Страхова медицина передбачає створення інституту експертів, які визначатимуть сучасні медичні технології, більш ефективні й економні. Крок до страхової медицини потрібно робити у найближчій перспективі.
– А які проблеми, на Вашу думку, є найнагальнішими?
– Доступність ліків населенню, тобто перелік медикаментів, доступних малозабезпеченим категоріям, потрібно переглядати і розширювати щорічно. Держава повинна контролювати ціни на ліки, Законами України має бути визначено контингенти хворих, лікування яких здійснюватиметься виключно із централізованих закупівель медикаментів державою. Національна фармацевтична політика має бути зрозумілою, прозорою та ефективною. Необхідно замінити медичну апаратуру минулого століття на сучасну (вітчизняна промисловість спроможна виробляти багато чого – від скальпеля до моніторів), сформувати технічну базу її обслуговування та малозатратного сервісу. На часі зупинити будь-які зазіхання на ліквідацію лікарень, захоплення і приватизацію приміщень на території медичних закладів. Політику здоров’я конкретної громади повинні формувати місцеві ради, а не адміністрації. Нарешті у країні потрібно запровадити єдиний медичний простір. Я переконаний, все це стане можливим із приходом до влади демократичних сил.
– Усе – на благо пацієнта. А з чим залишається лікар?
– Ми повинні відійти від політики дешевої сили у медицині. Це ганьба, що в Україні оцінюють працю лікаря значно нижче, ніж у державах не тільки західноєвропейського регіону, а й у державах, які знаходяться на схід від нас, – Білорусь, Молдова, Росія. На жаль, поки що змін у цьому плані не видно (сьогодні середня зарплата лікаря в Україні – $199, у Білорусі – $340, у Молдові та Росії – $580). Переконаний, наздогнати сусідів ми зможемо за 2 роки – все залежить від політичної волі влади. В подальшому, після впровадження страхової медицини зарплата лікаря залежатиме від якості та ефективності його праці і досягне рівня західних сусідів (Польща та Чехія). Потрібно прийняти Закони України, які зобов’яжуть органи місцевого самоврядування створювати належні житлово-побутові і виробничі умови для медичних працівників, для чого виділятиметься чітко визначений обсяг коштів із державного бюджету. А от професійні питання повинні розв’язувати не управлінці, а медичні асоціації, які оцінюватимуть фаховий рівень спеціалістів, їх ділові та етичні якості. Чомусь говорячи про інвестиції в медицину, ми маємо на увазі значні капіталовкладення у нові проекти. А це,
між іншим, і такі речі, як створення робочого місця для лікаря у сільській місцевості, забезпечення його житлом. Інвестиції потрібні і нашій академічній науці – без її розвитку ми приречені на майбутнє держави третього світу, яка «постійно розвивається», але незрозуміло в якому напрямку.
– Головний вектор руху визначає найвищий рівень влади. Яка роль місцевих громад?
– Турбуватися про здоров’я своєї громади завжди було функцією органів місцевого самоврядування. Так було до революції і ми повинні наповнити це сучасним змістом. Крім того, потрібно нарешті ліквідувати інститут обласних і райдержадміністрацій: це позбавляє дубляжу і суперечок на тему хто головніший – адміністрація чи ради. Доброю ознакою нашого часу є участь неурядових громадських організацій у проблемах охорони здоров’я. З’являється дедалі більше громадських активістів, які об’єднуються, б’ють у набат, відстоюють інтереси пацієнтів. І навіть ЗМІ, не зважаючи на певну політичну заангажованість, завжди висвітлюють діяльність таких організацій.
Микола ПОЛІЩУК,завідувач кафедри нейрохірургії НМАПО імені П.Л. Шупика, член-кореспондент НАМН України, професор.
Відомий польський економіст і політик Лешек Бельцерович іще у 1998 році сказав, що вкладання коштів у високотехнологічну спеціалізовану медичну допомогу з метою досягнення ефекту в популяції близьке до нуля – розвиваючи вузькі спеціальності, ми доб’ємося колапсу в галузі охорони здоров’я. Це дійсно так. Я зустрічався із заступниками міністрів охорони здоров’я Німеччини і Франції, які сказали: медициною у нас задоволені пацієнти і медики, а ми – ні, бо вже не спроможні її фінансувати – ніхто не знає вартості здоров’я і життя, але люди відчувають вартість ліків і лікування. Сьогодні ми говоримо про те, щоб на охорону здоров’я виділялося більше грошей, а не про те, як їх ефективно використати. До того ж, говорячи про охорону здоров’я, всі мають на увазі медицину, хоча від неї здоров’я залежить лише на 10%, решта – від охорони здоров’я (здорова екологія, умови життя і праці, спосіб життя і поведінки, моральна атмосфера у суспільстві тощо). Хто у ці речі вкладає кошти? Наведу приклад: за період 2006–2010 рр. кількість смертей працездатних людей від інсульту зменшилася на 33%, від астми – на 40, від емфіземи легень – на 81, від алкогольних отруєнь,
цирозу печінки, алкогольної нейропатії – на 30%. Бо в цей період у суспільстві почали активно говорити про здоровий спосіб життя, а економічна криза своєю чергою підняла акцизи на алкоголь (його споживання зменшилося на 18%) і тютюн (на 15%), тобто зменшився доступ до того, що шкодить здоров’ю, і змінилися показники роботи системи охорони здоров’я ( і аж ніяк не медицини) – все це дало відчутні результати. Розвиток науки потрібен, впровадження високих технологій – необхідне, але основа – досягти максимально ефективного результату за найменших втрат. В Україні у 2005 році на медицину було витрачено $2,5 млрд, у 2012 р. – уже $7,5 млрд. А державне фінансування на розвиток масового спорту і фізичної культури за цей час зменшилося у 20–30 разів. Кількість незадоволених охороною здоров’я в Україні – 70%, у Канаді – 40%, але канадці нарікають на черги на планове лікування, а українці – на невідкладну чи первинну медичну допомогу.
Галузь повинна функціонувати і фінансуватися не для медиків, а для пацієнтів. І це мають зрозуміти всі партії і політики. Медичним працівникам потрібно створити умови і мотивацію ефективно працювати на 45 мільйонів громадян – це суть усіх реформ і стратегії в охороні здоров’я. На жаль, сьогодні пацієнти, а не держава платять зарплату лікарю. Планова медична допомога повинна визначатися надходженням фінансових коштів і регулюватися з боку держави, інакше зі збільшенням кількості лікарів зростатиме і кількість хворих (кожен майстер своєї справи хоче працювати і заробляти). Тому потрібно, щоб держава встановила стандарти гарантованого рівня медичної допомоги громадянам і забезпечила обов’язкове медичне соціальне страхування. Окрім цього повинне розвиватися добровільне медичне страхування. Структурна ж перебудова галузі, зокрема створення госпітальних округів, неможлива без проведення адміністративно-територіальної реформи – це її основа.
Матеріали підготувала Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
