Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині, який готується до другого читання, важливий не тільки для тисяч хворих з утраченими функціями нирок та інших органів, а й для лікарів. Саме в можливості пересадки від нерідних донорів медики вбачають шанс повернути повноцінне життя своїм пацієнтам.
Галина СИМКО, завідувачка нефрологічного відділення Тернопільської університетської лікарні, головний обласний експерт управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА з питань нефрології На Тернопільщині впродовж останніх десяти років ведеться електронний реєстр пацієнтів із хронічними хворобами нирок, гострим ушкодженням нирок й окремої категорії — пацієнтів з трансплантованими нирками. Загальна кількість осіб із хронічними захворюваннями нирок, занесених у цю базу даних, на Тернопільщині сягає 9 тис., з них 2 тис. — пацієнти з ускладненнями, зокрема нирковою недостатністю на різних стадіях, які потребують замісної ниркової терапії.
Чому проблема настільки актуальна? Бо всі методи замісної ниркової терапії — чи це штучна нирка, тобто гемодіаліз, чи перитонеальний діаліз, чи трансплантація —―надзвичайно дороговартісні, це мільйонні витрати з бюджету. Але біда не тільки у високій вартості діалізу. Річ у тім, що пацієнти з нирковою недостатністю стають фактично життєвозалежними від гемодіалізу. А переважна більшість із них — люди середнього віку, тобто працездатні громадяни, які могли б вести повноцінне, насичене різноманітними подіями життя, народжувати дітей, забезпечувати родину, а натомість стали заручниками цієї процедури. Тому проблема й набула такої надзвичайної значущості та гостроти.
Останніми роками показник виживаності хворих із патологіями, які, власне, й призводять до хронічної хвороби нирок, значно зріс. Певною мірою причину такої ситуації можна пояснити тим, що нині хворі отримують сучасне лікування, приміром, інсулінотерапію при цукровому діабеті, яка подовжує їх життя, бо раніше такі пацієнти гинули, не доживаючи до втрати нирками своїх функцій. До речі, цей показник є високим не лише в Україні, а й у державах Євросоюзу, у Сполучених Штатах Америки. Тому витрати на нирковозамісну терпію, які лягають на бюджет, є доволі важким тягарем навіть для цих високорозвинених країн. Коли ж порівнювати якість життя пацієнта, що перебуває на діалізі, та людини, котрій трансплантували нирку, то це як «небо і земля». Пацієнти з трансплантованою ниркою ведуть активний спосіб життя, будують кар’єру, одружуються, у них народжуються діти, тоді як «гемодіалізники» по суті «прив’язані» до апарата, і про будь-яку активну діяльність й мови бути не може.
Рятівним колом для цих пацієнтів могла б стати пересадка нирки, про що мріють не тільки вони, але й ми, їх лікарі. Втім, торік в усіх центрах трансплантації України зробили всього 126 пересадок органів (для прикладу, у США було проведено 33,6 тис. органних трансплантацій), із них 119 — трансплантації нирки від родинного донора, що становить лише 2% від потреби. Щодо питання трансплантації трупної нирки, то воно й надалі залишається відкритим. Тому ми з таким нетерпінням чекаємо на зміни до вітчизняного законодавства, які дадуть змогу започаткувати цей напрям трансплантології. Яку модель виберуть наші народні депутати — презумцію згоди чи незгоди — не так уже й важливо, головне, щоб закон запрацював якомога швидше, бо ми втрачаємо людські життя. Я можу говорити про це з високим ступенем особистої відповідальності, оскільки за 15 років роботи у нефрологічному відділенні мені довелося спостерігати, як повільно, крок за кроком відходять за вічну межу люди. І дуже важко дивитися їм у вічі, адже вони чудово розуміють, про що йде мова, але не завжди наважуються про це заговорити, їх видають тільки сповнені відчаєм погляди…
Практично всі трансплантації в Україні виконані від родинного донора, і це єдиний з усіх можливих варіантів для таких хворих. Але й тут виникають проблеми, приміром, коли лабораторні тести «оголошуть» відмову. Деякі пацієнти знаходять порятунок за кордоном, бо в Італії, Німеччині, США така спеціалізована допомога значно доступніша. Уже багато років життя громадян цих та інших країн рятує потенційне донорство. Аби допомогти ближньому в біді, вони по досягненню 18-річного віку за бажання та в присутності свідків заповнюють так звану донорську картку.
Щодо українського менталітету, то наша суспільна свідомість, як стверджують деякі опоненти, поки ще не готова прийняти цю цивілізовану європейську практику передавання донорського органа за трагічних обставин. Мовляв, люди не достатньо інформовані з цього питання, мало знають про трансплантацію. А де ж тоді позиція державних структур, які повинні лобіювати інтереси таких пацієнтів у суспільстві? Чому народні обранці не поспішають із новим законом, що дав би шанс кожному українцеві самостійно вирішувати, як йому діяти? Зрозуміло, що ми не можемо спрогнозувати свого майбутнього, але це наше право — за якихось трагічних обставин пожертвувати власні органи іншій людині. Реалізація цієї можливості має відбутися в правовому полі, яке, на жаль, нині практично відсутнє. Людина не може віддати власний орган, бо ці дії вважатимуться протизаконними. Скільки молодих, здорових людей гине зараз на автошляхах України, і вони, як цинічно це не звучало б, могли б стати потенційними донорами і врятувати не одне життя.
На мій погляд, ми втрачаємо дуже багато можливостей через відсутність законодавчої бази, яка позбавляє людину можливості зробити свій вибір. Можливо, зміни мають закласти саме медики, які дуже добре розуміють усі проблеми нашої трансплантології. Хоча за всі ці роки ми так і не спромоглися створити єдиного реєстру донорів і єдиного реєстру пацієнтів, які потребують трансплантації. Немає й державного медичного органу, котрий координував би дії між людьми, готовими пожертвувати органи, і тими, хто їх потребує. Тому вже давно настав час із чогось почати, зробити перші кроки на цьому шляху, скориставшись успішним досвідом інших цивілізованих країн. Зрозуміло: коли проблема не торкається людей персонально, вони перетворюються на пасивних спостерігачів. Але це не стосується медиків, у яких щодня перед очима такі пацієнти і які знають, що діаліз тільки підтримує, а не рятує їх життя, тож ми не повинні мовчати.
На Тернопільщині зараз мешкає 40 дорослих і 3 дітей із трансплантованою ниркою, ми входимо до першої п’ятірки областей України за цими показниками. Деяким пацієнтам провели трансплантацію в Іспанії, Португалії, Італії. У нас на спостереженні перебуває чоловік, якому здійснили пересадку нирки ще за радянських часів у Москві, і він донині веде активний спосіб життя! Термін життя пацієнта з трансплантованою ниркою подовжується до 25 років. Хіба це мало? Майже чверть століття, за які можна встигнути так багато: народити та виховати дітей, побачити онуків і насолодитися повноцінним життям. Щодо вартості трансплантації, то так чи інакше кошти на лікування знайдуться, от тільки б народні обранці дозволили нам це робити…
