Доки реформа вітчизняної системи охорони здоров’я все ще пробуксовує, зарплати медиків жалюгідні, забезпечення лікарень лікарськими препаратами залишається на тому самому, незадовільному, рівні, фахівці, які стомилися чекати покращення, шукають свого місця під сонцем. І найчастіше знаходять його за кордоном.
Світлана ГОРЕЦЬКА, колишній психіатр КУ «Обласний клінічний психоневрологічний диспансер» Запорізької обласної ради, нині — інтерн однієї з приватних практик у Лейпцигу (Німеччина)Перспективи кар’єрного росту, як я їх собі уявляла, були наступними: завідувачка відділення (у найкращому випадку, коли пощастить). Але насправді реальність передбачала, що я працюватиму простим лікарем до пенсії. Свою роботу я завжди виконувала натхненно, із задоволенням й отримувала відповідну віддачу, однак вона була якою завгодно, але аж ніяк не матеріальною. Грошей катастрофічно не вистачало, і це при тому, що мені не треба було забезпечувати сім’ю, годувати й одягати дітей тощо. Можна проклинати систему, корумпованість, але насправді це особистий вибір кожного — робити щось, аби змінити ситуацію, чи ж не робити і жити, як випадає. І поки я цього не усвідомила, не могла наважитися так кардинально змінити своє життя.
Мистецтво бути лікарем в Україні крім професіоналізму, досвіду, особистих якостей полягає ще й у тому, що доводиться завжди лавірувати між тим, чого пацієнт потребує (обстеження та лікування), і тим, що він може собі дозволити. Найчастіше цієї дискусії навіть не виникає, тому що другий варіант — це «нічого» або «майже нічого». І це за наявності начебто безоплатної гарантованої медичної допомоги. Вона була такою тільки для пацієнтів з інвалідністю, та й то — відносно.
Логічним першим кроком було вивчення мови. Я знайшла курси німецької й уже через 5 місяців досягла потрібного рівня, отримавши сертифікат В2. Як? Просто кожну вільну секунду (у черзі на касі, на біговій доріжці, під час їди) зі мною була німецька. Сайт Deutsche Welle став моїм постійним другом. Кожен день вивчала щонайменше два нових слова. Іноді я втрачала мотивацію, але завжди повертала її собі навіть «через не хочу».
Після цього я почала розсилати резюме. Методично, по всій Німеччині, по 3 резюме на день (заява + резюме + переклад диплома). Першу позитивну відповідь отримала майже через місяць, після 78 відправлених «у нікуди» листів. Я постійно шукала в інтернеті інформацію, надсилала заяви в усі клініки поспіль. У підсумку мене запросили на співбесіду до клініки в містечку Арнсдорф із населенням усього 5 тис. осіб. На підставі офіційного запрошення я отримала тижневу візу й почала прицільно розсилати резюме в лікарні, розташовані поблизу, вказавши, що зможу бути в них у певний час. Відповіді стали надходити частіше, тож я обмежилася шістьма лікарнями, які мала відвідати протягом 5 днів мого перебування в Німеччині.
Першу співбесіду я пам’ятаю майже посекундно. Їх було четверо: головний лікар, завідувач, керівник відділу з персоналу і ще один фахівець. Після години прискіпливої розмови ще годину було присвячено екскурсії по лікарні. Подальші співбесіди були такими самими.
Зрештою позитивну відповідь мені дали всі клініки. А головний лікар одного із закладів вирішив поклопотатися за мене в клініці міста Єна як за молодого і перспективного фахівця. У результаті після скайп-співбесіди 1 листопада 2014 року поштою я отримала робочий контракт. Це був початок шляху.
У клініці не мали досвіду роботи з іноземцями та нічим не могли мені допомогти. Тож турботи з оформлення робочої візи лягли на мої плечі. Паперова тяганина тривала до січня 2015 року. У лютому я переїхала, а працювати почала 11 березня 2015 року.
Про те, що рівень оснащення і забезпечення німецьких клінік значно відрізняється від наших лікарень, навіть немає сенсу говорити. Суть роботи — неначе така сама, але все відбувається абсолютно по-іншому.
Наприклад, система підготовки лікарів. Після 6 років навчання студенти проходять так званий практичний рік. Мої колеги їздили для цього хто — в Чикаго, хто — в Лондон, дехто — навіть на Сейшели або Мальдіви. Протягом цього «практичного року» вони обов’язково три місяці стажувалися з хірургії (безпосередньо брали участь в операціях), три місяці — з терапії (знову ж таки безпосередня робота лікарем-терапевтом), потім півроку — з вузьких спеціальностей по черзі, включаючи одну галузь медицини на вибір. І тільки після цього молоді медики отримують апробацію і стають інтернами. Мета кожного лікаря-асистента — здобути рівень фахівця після певної кількості годин роботи в тій чи іншій галузі і складеного іспиту. Наприклад, для моєї спеціальності обов’язковими є 4 роки в психіатрії, рік у неврології і паралельно три роки психотерапії. Зазвичай можна вкластися у 5 років.
Сама робота в цілому не відрізняється від того, як вона налагоджена у нас. Ті ж госпіталізація, обстеження, встановлення діагнозу, підбір лікування, доповідь завідувачу, спостереження, виписка, ті самі правила психіатричної допомоги. Тобто великого шоку від навали нового я не зазнала. Препарати, які використовують для лікування у Німеччині, також були знайомі, та й схеми лікування принципово не відрізняються. Несподіваним було все-таки те, що тут лікарі-психіатри виконують люмбальну пункцію, забезпечують венозні доступи, досконало трактують ЕКГ і МРТ. Отут мені довелося добре попрацювати.
На момент переїзду у мене було майже 5 років досвіду роботи, і я почувалася хорошим фахівцем. Аж тут раптово знову опинилася на початку шляху — дисонанс між тим, як я оцінювала себе в професійному плані, і об’єктивною картиною був відчутним. Спочатку мені дуже не вистачало словникового запасу, навичок, досвіду роботи з деякими препаратами, та й багатьох подробиць (наприклад, чи оформляють групи інвалідності, як направити в реабілітаційну клініку тощо) на той момент я ще не знала. Перші півроку мені було дуже складно. Клімат у колективі був хороший, мене легко прийняли, я відчувала повагу і доброзичливість, але разом із тим здавалася собі безпросвітно наївною та нетямущою.
Однак я розуміла, що не можна порівнювати себе зі своїми нинішніми колегами. Між нами — прірва. Проте коли я порівняла себе саму із тим, якою я була кілька років тому, коли починала працювати в психіатрії, — то зрозуміла, що вийшла на зовсім інший рівень. Ось на цій думці я і концентрувалася.
Хочу ще зазначити, що в Німеччині страхова медицина працює просто приголомшливо. З пацієнтами навіть не обговорюється, який препарат або обстеження обрати. Єдиний орієнтир — наявність показань. Усе, що лікар грамотно аргументує, покриває страховка. Половина моєї зарплатні йде на податки, а десь третина — на медичну страховку. Однак є безліч нюансів. Наприклад, якщо ти цілий рік не звертався по медичну допомогу, тобі можуть повернути частину грошей. Проте коли ти її потребуєш, усе, що від тебе вимагається, — просто прийти до лікаря. Тобто система обов’язкового страхування працює, причому для Німеччини це теж відносне нововведення — так було не завжди. От тільки чому ми досі не вчимося у тих, хто пройшов цей шлях?
Бути емігрантом я ніколи не мріяла. Я часто замислююся над тим, що станеться, коли тенденція з імміграцією українських медиків збережеться? А вона збережеться, адже виїжджають якраз молоді фахівці, котрим нічого втрачати, окрім перспективи до пенсії отримувати мізерну зарплатню та намагання осягнути неосяжне, призначаючи тільки те лікування, яке пацієнт у змозі профінансувати. Мені хотілося б думати, що наша система охорони здоров’я почне мотивувати фахівців працювати вдома ще до того, коли кількість лікарів, які виїхали, стане катастрофічною. А заохотити їх можна тільки фінансово, адже коли б я, скажімо, мала у 2014 році зарплатню хоча б удвічі більшу, ніж отримувала, то, можливо, і не зважилася б на переїзд.
Якщо так піде і далі, то трудові місця скорочуватимуться, лікарні позакривають або об’єднають, і зрештою медичну допомогу надаватимуть приїжджі волонтери, як це відбувається в Африці. Мені важко уявити собі фахівця, котрий погодиться нести колосальну відповідальність за життя і здоров’я пацієнта, бути завжди привітним, чуйним, ініціативним, підвищувати регулярно (за власний рахунок) свою кваліфікацію й отримувати при цьому зарплату, на яку можна тільки тричі скупитися в супермаркеті. Це утопія.
Записала Анастасія ПОЙДА, спеціально для «ВЗ»
