Війна на Сході України забирає життя, руйнує людські долі, нищить душі. Медичні працівники, чиє покликання — берегти найцінніше, не можуть залишатися осторонь такого лиха. Лікарі та медсестри вирушають у зону бойових дій і там надають медичну допомогу бійцям. Багато хто з них пристає до лав Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова і допомагає як військовим, так і цивільному населенню в прифронтових лікарнях.
Лікарня під прицілом
Любов ЯРМОЛЮК, лікар УЗД КП «Рівненська обласна клінічна лікарня» Рівненської обласної радиСтаниця Луганська — селище міського типу в передмісті Луганська. Нині це крайня точка на Сході, підконтрольна Україні, розміщена на лінії розмежування. Перші обстріли тут сталися в ніч на 24 серпня 2014 року, і їх медики ЦРЛ запам’ятали назавжди, адже тоді загинула їх колега, а чимало працівників отримали осколкові поранення. Бойовики цілеспрямовано відкрили вогонь по лікарні, найперше цілилися в приймальне та реанімаційне відділення, операційну. За чотири роки заклад так і не зміг відновитися, оскільки в бюджеті для цього немає коштів. Тож стіни у відділеннях, у тому числі й дитячому, де нас поселили, та паркан донині зберігають сліди обстрілів. Ще донедавна в лікарні не було жодного цілого вікна, висіли зірвані двері… Добре, що хоч ці недоліки вдалося усунути.
Кадри вирішують усе?
Колись лікарня в Станиці Луганській була потужним лікувальним закладом районного рівня, розрахованим на 400 ліжок, з усіма основними функціональними підрозділами й оснащенням. Сьогодні тут справжня катастрофа з медперсоналом. Значна частина медиків виїхала із селища. Лікарня залишилася без анестезіологів, отоларингологів, фахівців із функціональної діагностики, рентгенологів, ендоскопістів, дерматологів, дуже не вистачає середнього медичного персоналу, особливо операційних медсестер.
Там проблема навіть зробити рентген, бо нікому «читати» знімки — рентгенолог у лікарню приїздив лише один раз на десять днів. Тож виконувач обов’язків головного лікаря, лікар-травматолог за фахом, Валерій Іванов домовився з перевізниками, й зараз ті безоплатно двічі на тиждень передають рентгензнімки в інші лікувальні заклади, де їх описують. Майже неможливо зробити в лікарні ургентно й аналізи. У закладі залишилося лише двоє хірургів, двоє педіатрів, офтальмолог, акушер-гінеколог, терапевт і невролог (один на поліклініку і стаціонар). Більшість лікарів — пенсійного віку. Так, в операційній з хірургами 3,5 місяця працював лише один військовий лікар-анестезіолог, капітан медичної служби Олег Скворцов. Цікаво, що раніше він був цивільним лікарем у Сватово, а потім пішов на пільгову пенсію і виїхав за кордон. Та коли почалися події на Майдані, повернувся в Україну й уклав контракт із ЗСУ. Тепер він практично не виходить з операційної, бо його нікому замінити.
У ЦРЛ немає жодного психолога чи психіатра, хоча такі спеціалісти дуже потрібні військовим. Навіть нефахівцю видно, що в тих, хто давно перебуває в зоні ООС, є певні порушення психіки, вони дуже вразливі, у них загострене відчуття справедливості, й здається, що вистачить лише одного поштовху, аби людина зірвалася. Та й звичайним людям, які пережили обстріли, втратили рідних і домівки, украй необхідна допомога психологів.
Навантаження на лікарів у Станично-Луганській ЦРЛ було значним. Я підрахувала, що за період трьох ротацій як лікар УЗД особисто прийняла близько 2 тис. пацієнтів і зробила понад 6 тис. УЗ-обстежень. Така кількість дорівнює моєму навантаженню в Рівненській обласній клінічній лікарні за 2,5 року. А працювала на апараті УЗД, доправленому сюди Товариством Червоного Хреста, яке часто допомагає цій лікарні, хоча й не може вирішити всі проблеми закладу. До слова, обладнання тут теж гостро не вистачає.
Під час мого перебування в лікарні зі мною також працювали інші фахівці з ПДМШ. Вони, як і я, приїхали сюди добровольцями з різних областей України. До речі, медики ПДМШ забезпечують надання медичної допомоги в лікувальних закладах 162 населених пунктів України, там, де є потреба в кадрах. На одну ротацію в Станично-Луганську ЦРЛ ПДМШ спрямовує по 3-4 фахівці, котрі вкрай їй потрібні. Так, там були хірург, анестезіолог і рентгенолог із Києва, фтизіатр із Канева, отоларинголог із Харкова, інфекціоніст з Івано-Франківська, медсестра з Переяслава-Хмельницького. Усі вони точно знали, для чого приїхали на Схід.
Поруч із нами, цивільними лікарями, працювали й військові медики, в основному — молоді офіцери. Разом ми були згуртованою командою, у якій склалися доброзичливі стосунки, панувала взаємоповага і не відчувалося ані професійної, ані вікової різниці. Військові лікарі охоче переймали наш досвід, вчилися, ми чудово співпрацювали.
Люди, покинуті напризволяще
Хворих до нас зверталося дуже багато, бо вони фактично полишені напризволяще. В основному це мешканці Станиці Луганської та десяти навколишніх населених пунктів. Бувало, приїздили ще о 5-6-й годині ранку й займали чергу на обстеження. У багатьох були задавнені патології, особливо хірургічні. Серед населення почастішали випадки менінгітів, відкритих форм туберкульозу, загострилися хронічні захворювання. Почувши, що приїхали лікарі-добровольці, люди охоче приходили, бо ж хотіли отримати фахову безоплатну медичну допомогу. Адже до найближчого лікувального закладу, де можна пройти повноцінне обстеження і лікування, розміщеного у Сєвєродонецьку, — 150 км по бездоріжжю.
Військовослужбовці зверталися з отитами, ангінами, тривалим бронхітом і пневмонією, із загостреним тиреотоксикозом, інсулінозалежним діабетом, псоріазом, нейродермітами, осколковими пораненнями. Але пацієнтів у тяжкому стані до нас не направляли. Таких хворих гелікоптерами доставляють одразу в Харків чи Дніпро. Запам’ятався один випадок із військовим, який через біль у спині прийняв за ніч цілу упаковку німіду. Його встигли довезти тільки до Сєвєродонецька, і там, на жаль, у хворого відмовили нирки. Проблема безконтрольного прийому ліків — дуже поширена і серед вояків, й серед мирного населення, і часто такі випадки мають тяжкі наслідки.
Усім хочеться миру
Через велику кількість прийомів пацієнтів я мала нагоду поспілкуватися з людьми, які живуть у прифронтовій зоні. Хотілося їх зрозуміти і почути. Постійні обстріли окраїн селища (хоча тут — не зона активних бойових дій), багатогодинні стояння на переході до Луганська (у більшості там залишилися рідні, домівки, майно), довжелезні черги до банкоматів і поштових відділень, зруйновані будинки… За чотири роки війни тамтешні мешканці стали настільки виснаженими й стомленими, що посміхаються, аби не плакати. Перебуваючи в постійному, хронічному стресі, до якого вже навіть призвичаїлися, вони хочуть лише спокійно жити й працювати. Люди потихеньку прозрівають, і більшість із них дуже вдячні нашим хлопцям-захисникам, котрі дають відсіч бойовикам. Вони не знають, як вилізти з тієї прірви, у якій опинилися, але живуть з надією. Тож за них варто боротися. Медики, котрі залишилися в Станично-Луганській ЦРЛ, дуже хочуть зберегти свою лікарню, повернути її в нормальний робочий режим. Наразі вони рятують її за допомогою ПДМШ. Це потрібно місцевим мешканцям, яких, зважаючи на всі лиха, що їх спіткали, не можна залишати ще й без доступної медичної допомоги.
Жодного разу не пошкодувала, що поїхала працювати на Схід. Для себе я багато чого з’ясувала і зрозуміла, здобула певний досвід. А ще сподіваюся: мій маленький внесок — частка великої справи відновлення миру в нашій країні.
Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ»
