Професія лікаря за своїм визначенням і напрямком має на меті допомогу людям і необхідність розібратися, що стало причиною погіршення їх здоров’я. Але де повинна проходити та невидима, але така важлива грань, між цією допомогою і безвідмовністю, якій під силу зробити нестерпним життя самого медичного фахівця?
Олена Савинова, психолог, фахівець з кризових станівЦе, звісно, жарт. На мою думку, професія лікаря буде чи не останньою, яку коли-небудь замінить штучний інтелект. Адже люди йдуть на прийом, щоб їх передусім вислухали. Гарний лікар навіть за виразом обличчя, положенням рук чи поставою під час огляду пацієнта може підтвердити або спростувати певні підозри.
Будемо відвертими, наші люди, особливо літнього віку, рідко відвідують психологів. Іноді, наприклад, біль у голові, черевній порожнині, спині свідчить про психологічні проблеми. Але людина йде спочатку до сімейного лікаря і говорить, що їй погано. Отже, виходить, що сімейні лікарі на додаток до всього свого навантаження мимоволі перебрали на себе ще й обов’язки психологів.
Лікуємо словом: на межі допомоги і порозуміння та безвідмовності
Одна сімейна лікарка розповідала мені про пацієнтку, у котрої були непорозуміння із дочкою і зятем. При цьому вона скаржилася на мігрень, перепади тиску, тахікардію. Часто запевняла, що ледве дійшла до кабінету. Але посидівши десять хвилин під кабінетом, навіть ще не потрапивши на прийом, уже відчувала дивне розслаблення. Голова припиняла боліти, сам собою нормалізовувся тиск. Тож під час огляду всі показники в пацієнтки зазвичай були в нормі. Вона дякувала і казала, що лікар, напевно, володіє гіпнозом.
Спеціальними дослідженнями доведено, що коли одна людина просто уважно, співчутливо вислуховує іншу, яка розповідає про свої проблеми, тій автоматично стає легше відсотків на 25
Та насправді ми розуміли, що на тривожну пацієнтку зі схильністю до неврастенії заспокійливо діяла сама лише перспектива того, що зараз її вислухають, про неї подбають. Молодій сімейній лікарці так само було приємно, що після візиту до неї літня жінка відчуває полегшення. Тим більше, що про диво-лікарку пацієнтка розповіла сусідкам і подругам, й ті підписали з нею декларації на обслуговування.
Здавалося б, треба радіти, що все так добре складається — пацієнтів більшає. Лікарка спочатку справді тішилася. Аж поки ця пацієнтка і кілька її приятельок не почали телефонувати ледь не щовечора і детально розповідати про нюанси свого стану, зовсім не турбуючись про те, чи доречний їх дзвінок. А кілька разів хтось із пацієнтів зателефонував навіть після 12-ї ночі. Коли ж жінка спросоння запитала, котра зараз година, на тому кінці невдоволено зауважили, що, мовляв, платять гроші і хотіли б за це належного до себе ставлення.
Не прив’язуйте пацієнта, а навчіть його жити без вас
Дійсно, що ж робити в подібних ситуаціях сімейним та й іншим лікарям? З одного боку, вони прагнуть залучити якомога більше пацієнтів, а з іншого — лікарі теж люди.
Пам’ятка лікарю: коли кордони під загрозою
«То що ж, — запитувала мене моя подруга, сімейна лікарка, — встановити жорсткі рамки, вимикати телефон і своїми діями підживлювати міф про те, ніби всі лікарі — цинічні й байдужі? Чи виконувати будь-які забаганки пацієнтів, махнувши рукою на особистий простір?»
Психологи знають: коли людина, розповідаючи про проблеми, говорить про себе як про пасивного учасника подій, наприклад, «мене довели», «мене підставили», «так трапилося», це майже завжди означає, що вона дозволила обставинам керувати нею
От і в цьому випадку: не «нахабна пацієнтка докучає мені своїми пізніми дзвінками», а я, мовляв, жертва обставин, не можу їй відмовити. Насправді ж ця лікарка має говорити: «Я своїми діями дала зрозуміти, що стосовно мене можна так чинити».
«А чи не буде це означати, що я поганий лікар?» — хвилюється подруга. На що я запитую, якої вона сама про себе думки як про спеціаліста? Вона відповідає: «Звісно, я хороший лікар. Тому й вислуховую ті скарги чи не серед ночі».
«Ні, — заперечую я, — ти робиш це тому, що хочеш відповідати їх уявленням про те, яким саме має бути гарний лікар. А насправді, попри всі твої наявні успіхи, ти чомусь не впевнена в собі. Впевненість з’являється лише тоді, коли хтось тобі скаже слова вдячності чи похвалить».
Велика загроза для лікаря: ціна гіперчуйності
Потім з’ясувалося, що в моєї подруги була дуже вимоглива мама, яка хотіла, щоб її дочка була скрізь кращою за всіх. Такої оцінки, як «добре», вона не визнавала — лише «відмінно». Тож дівчина з усіх сил намагалася догодити мамі. А коли їй щось не вдавалося, мати, замість того, аби похвалити за здобутки, дорікала за недоліки. Таким чином, бажаючи доньці кращої долі, мимохіть привчила її, що любов і прихильність треба заслужити. Тож тепер вона «заробляє» повагу в пацієнтів, поступаючись власними інтересами.
Пацієнт-орієнтований підхід не варто плутати з безвідмовністю – це найкоротша дорога до самовигорання. Будуйте з пацієнтом партнерськи стосунки, де ви поважаєте його інтереси, а він – ваші. Інакше хворий завжди вимагатиме від вас більше, ніж ви можете йому дати
І хоча подруга закінчила школу з медаллю, а медичну академію — із червоним дипломом, впевненості в собі їй це не додало. Ми ж знаємо: усі наші комплекси — родом із дитинства. Тож так само, як тоді вона чекала на схвалення матері, зараз для підвищення самооцінки потребує схвалення пацієнтів.
Крім того, зізнається, що їй взагалі важко казати «ні». Вона потім почувається нечемною, жорстокою. Жінка розуміє, що може встановити для людей правило: не телефонувати без гострої потреби після 9-ї вечора. Або просто вимикати телефон, адже швидку допомогу ще ніхто не відміняв. Але боїться, що її засуджуватимуть, думатимуть про неї погано.
Намагання переконати, що люди найбільше поважають тих, хто поважає себе, поки лишилося марним.
