Чим слід підкріпити Національну програму імунопрофілактики, аби вона не перетворилася на мильну бульбашку?
Микола ДЕЙКУН, головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», Заслужений лікар України, кандидат медичних наук Раніше в Україні вакцинування було обов’язковим. Оскільки це питання вирішували на державному рівні, існував «надійний» прошарок щепленого населення, тому й показники захворюваності на вакцинокеровані інфекції стрімко знижувалися. Інфекціоністи заспокоїлися, управлінці також: почали скорочувати інфекційні кабінети та відділення, оскільки хворих там значно поменшало. Однак нині ситуація зовсім інша — підростає покоління нещеплених дітей, дорослі хворіють на «дитячі» інфекції тощо, тому зусилля лікарів і держави слід спрямувати на досягнення максимального охоплення населення вакцинацією. До того ж потрібно вивчити напруженість колективного імунітету до інфекційних хвороб і розробити дієву програму з імунопрофілактики.
Також у процесі реформування галузі й оптимізації ліжкового фонду необхідно обов’язково врахувати ситуацію з інфекційною захворюваністю, що склалася в нашій державі, аби бездумно його не втратити і бодай зберегти міжрайонні інфекційні відділення. Бо скоротимо ліжка, позбудемося спеціалістів, а коли трапиться лихо, доведеться думати, як усе повернути. Відновлювати подібну мережу дуже важко. Тому найдоцільніше було б створити резерв ліжок у лікарнях інтенсивного лікування (у центрах госпітальних округів), аби в разі потреби їх можна було швидко «розгорнути».
Вважаю, що розробка Стратегії розвитку національної програми імунопрофілактики та захисту населення від вакцинокерованих інфекцій до 2022 року й Плану її реалізації на часі, і цей крок добре вписується в контекст створення в державі системи громадського здоров’я. За умови беззаперечного виконання стратегічного плану вже через 5-10 років можна досягнути керованості епідемічної ситуації в державі. Сподіваюся, що в процесі обговорення й доопрацювання проекту Стратегії та Плану буде внесено зміни, які максимально конкретизують ці документи та наповнять їх змістом, оскільки наразі вони ще «сируваті» й абстрактні. Крім того, під час реалізації Стратегії мають бути розроблені додаткові документи, котрі конкретизуватимуть окремі напрямки роботи, це дасть змогу нейтралізувати недоліки документа.
При цьому варто врахувати, що інфекційні захворювання щорічно завдають значної шкоди здоров’ю нації й економічних збитків державі. Однак наводити лад зі щепленнями треба цивілізовано: без залякувань населення та загравань із ним. Спрацюють лише економічні важелі. Наприклад, за умови запровадження страхової медицини найдієвішим методом впливу може бути те, що пацієнт, який відмовився від планової вакцинації без поважних причин, у разі захворювання лікуватиметься за власний кошт. Громадський обов’язок кожного з нас подбати про своє здоров’я та здоров’я оточуючих. Якщо ми вважаємо себе цивілізованою країною, маємо виконувати закони. Тому антивакцинальні заклики у ЗМІ чи вимоги батьків зарахувати до садочка нещеплену дитину — це не демократія, а анархія.
Через ЗМІ потрібно доносити до населення інформацію про те, що смертність від інфекційних захворювань у десятки разів перевищує смертність від щеплень, що вони обтяжують перебіг хронічних недуг і призводять до непередбачуваних наслідків. Водночас слід визнати: низький рівень вакцинації наших громадян пов’язаний не лише з негативним ставленням до щеплень, а й з низькою забезпеченістю вакцинами. Також іноді виникають питання щодо їх якості та цінової доступності. Натомість держава, котра прагне досягти керованості епідемічного процесу щодо основних інфекційних хвороб, повинна забезпечити населенню доступ до якісних препаратів для імунопрофілактики. І це завдання має стати наріжним каменем Стратегії та Плану її реалізації.
У принципі реально розробити й регіональні плани імунопрофілактики, але для цього потрібно провести спеціальну підготовчу роботу: вивчити напруженість імунітету в усіх групах населення; визначити контингент, який потребує щеплень; розробити календар щеплень для вказаних груп; закупити препарати для імунопрофілактики; визначити виконавців і проконтролювати їх роботу. Тобто аби регіональна програма реально запрацювала, необхідно залучити додаткові фінансові та людські ресурси.
Також абсолютно реальною виглядає перспектива розробки та виробництва вітчизняних препаратів для імунопрофілактики: Україна має для цього і науковий потенціал, і промислову базу. Годі вже купувати дешеві вакцини в країнах третього світу, до якості яких у населення виникає безліч питань. Їх мають витіснити вітчизняні вакцини — якісні та безпечні. Тож я вважаю, що цю тезу також потрібно відобразити в Стратегії розвитку національної програми імунопрофілактики.
Анатолій РЄЗНІКОВ, Голова циклової комісії медико-профілактичних дисциплін Комунального закладу вищої освіти «Рівненська медична академія», кандидат медичних наук Зрештою, нам не звикати до «економії» на руйнації налагодженої системи. Згадаймо долю Державної санітарно-епідеміологічної служби, яка, до речі, займалась організацією профілактичних заходів, у тому числі з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб і розвитку епідемій, та контролювала їх виконання. Що створено натомість? Центри громадського здоров’я тільки починають формуватися, вони ще неспроможні взяти на себе вирішення важливих питань, в управлінні епідемічною ситуацією нічого реально не змінюється. Лише й чуємо докори в тому, що в СЕС працювали суцільні корупціонери, які закривали очі на порушення та брали хабарі. Чому ж тоді ситуація десятиліттями була благополучною, а нині, коли «корупційну службу» знищено, спостерігаємо розгул вакцинокерованих інфекцій? Де ж та обіцяна профілактика, про яку тільки й говорять? Хто нею реально займається? На кого покладено відповідальність і хто насправді відповів за те, що діється?
Огульна критика «несвідомого» населення нічого не дасть: «відмовники» від вакцинації є в усіх країнах, і в цьому напрямку потрібно працювати постійно, а не від спалаху до спалаху. Так само маємо готувати і медиків, насамперед лікарів, не лише прищеплюючи їм відповідальність за вакцинацію, а й підвищуючи знання у цій сфері. Наразі в навчальних програмах медичних вишів дуже мало годин відведено вивченню імунопрофілактики, а таку дисципліну, як вакцинологія, узагалі не викладають. Чи може лікар переконати в доцільності щеплення пацієнта, коли він у кращому разі знає лише назви вакцин і перелік деяких протипоказань? Та й узагалі майбутніх лікарів під час навчання націлюють більше на лікування, а не на профілактику — звідси й відповідне мислення.
Тож, по-перше, я вважаю, що розробляти і реалізовувати політику імунопрофілактики в державі мають досвідчені епідеміологи як практики, так і науковці. По-друге, держава зобов’язана виділяти достатньо коштів на імунізацію й узагалі на профілактику хвороб. По-третє, в Україні потрібно налагоджувати виробництво власних вакцин. До речі, свого часу вітчизняні імунобіологічні препарати навіть експортували до інших країн.
І, нарешті, мусить бути служба, відповідальна за цей напрямок діяльності, а профілактика в цілому має стати пріоритетом у роботі МОЗ України. Тому там повинні працювати люди, котрі знають, що і як потрібно робити, а не просто проголошують гасла. Питання не в тому, яку Стратегію нам запропонують, а в тому, чи є інституції, відповідальні за реалізацію державної політики, і політична воля щодо того, аби вона була спрямована на захист здоров’я нації.
