У кожного своя рана і своя драма

Війна — це справа чоловіків. Але в часи жорстких протистоянь жінкам теж доводиться якщо не йти на передову зі зброєю в руках, то хоча б допомагати воїнам із санітарною сумкою через плече. А ще — разом із чоловіками переживати і труднощі військової служби, і біль утрат, і радість перемог.

Єдина жінка в чоловічому колективі

Ірина МЕДЯНА, старша медична сестра клініки невідкладної хірургії та ушкоджень Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, старшина ЗСУ

З початком війни на Сході з військовослужбовців нашого Військово-медичного клінічного центру були сформовані 4 лікарсько-сестринські бригади. У складі однієї з них ще в березні 2014 року в зону проведення АТО вирушила і я.

Бойове злагодження проходила в Житомирі. Так трапилося, що була єдиною жінкою на полігоні. Дві тисячі чоловіків і я. Утім, це мене не лякало, незвично було лише спочатку. Чоловіки, хоча й сприймали мене як військового товариша, як жінку — жаліли. Намагалися скористатися будь-якою можливістю, щоб хоч якось полегшити труднощі військової служби.

Потім нашу медичну бригаду закріпили за 72-ю окремою механізованою бригадою з Білої Церкви. Мені доручили обов’язки хірургічної медсестри. Переїзд до точки розміщення був важкий — початок антитерористичної операції. Безкінечними ешелонами на Схід транспортували й обладнання для створення польових госпіталів. Не одну ніч довелося провести в полі, на ношах (не ставили наметів, тому що колона могла в будь-який момент вирушити), очікуючи, поки у вагони завантажать техніку.

Перше наметове містечко ми розгорнули в Оріховому Луганської області. На мене було пок­ладено завдання організувати автоперев’язувальну й операційну бригади. Окрім того, я працювала операційною сестрою. Перші дні, коли почали надходити поранені, було надзвичайно важко. Усі пацієнти були тяжкі. І рятувати їх доводилося в наметі посеред поля. А кожен поранений — чийсь брат, син, чоловік. І кожному треба сказати тепле слово, підбадьорити, відволікти. Історії їх життя та поранень переплутувалися в голові. У кожного своя рана і своя драма.

Рятували життя під акомпанемент гарматних пострілів

В Оріховому ми стояли влітку 2014-го, якраз після «маршу» в Луганську область. За день доводилося виконувати по 3-5 операцій, а траплялося, що й по дві доби поспіль проводили в операційній. На місці дислокації тихо не було ніколи. Терористи атакували навіть уночі. Часто пострілювали і з «зеленки». Про поблажливе ставлення до медиків з боку терористів й мови не було. Навпаки, у медичні екіпажі навмисно цілилися, аби зменшити кількість тих, хто може врятувати пораненого українського солдата.

Якось до шпиталю привезли бійця в надзвичайно тяжкому стані. Життя хлопчини висіло на волосині. Великий отвір унаслідок кульового поранення практично не лишав надії на порятунок. Бідолаха це розумів, однак понад усе на світі хотів жити. Тоді я вперше й востаннє побачила, як військовий плакав. На щастя, все обійшлося. Мабуть, той боєць народився в сорочці — куля зачепила тільки м’які тканини. Нев­довзі юнак одужав. Однак його щирі сльози, сповнені відчаю, я ще довго пам’ятатиму. Такі випадки давали не лише усвідомлення цінності своєї справи, а й сили, які нам були дуже потрібні.

Перемога над страхом

Коли обстріли посилилися, госпіталь терміново евакуювали. Звісно, не можна було допустити, щоб поранені знову опинилися в небезпеці. На підготовку нової операційної виділили лише 2 години, бо до нас уже везли понад 30 поранених. Навіть коли операційна в полі, це не означає, що вона може якось відрізнятися від стаціонарної.

Головне, розмістити столи так, щоб принаймні 2 бригади могли працювати одночасно і не заважати одна одній. Проблема — відсутність проточної води. Як підготувати й помити інструменти, випрати брудну білизну, вимити підлогу? У звичайних лікарнях це роблять санітарки, а тут усі обов’язки лягали на плечі сестер.

До війни жінка, навіть у погонах, ставиться інакше, ніж чоловік. Жіноче сприйняття охоплює людські почуття, які зазвичай залишаються поза увагою чоловіків. Коли останніх війна захоплює як дія, то відчуття жінки набагато глибші. Вона співпереживає, прагне врятувати, допомогти, підставити плече, нехтуючи заборонами і правилами. Можливо, тому жіночий персонал зазвичай на передову під час сутичок не брали. Хоча одного разу мені довелося в складі медичної бригади здійснити виліт на поле бою на гелікоптері. Поранених треба було не просто заб­рати, а надати їм першу медичну допомогу на місці. Чи було страшно? Неймовірно. Вертоліт намагається проскочити ненадійні зони непомітно, тому летить низько, оминаючи посадки й будівлі. Під час польоту я дивилася на обличчя пілотів та хірурга, на яких не було й тіні страху, і це заспокоювало.

Приземлилися неподалік палаючого БТРа. Лічені секунди — і потерпілий на борту. У кабіні вібрація, почути кволий голос пораненого неможливо. І на цих «американських гірках» ми підключили крапельницю, спинили кровотечу, зробили перев’язку. Довезли пацієнта живим. Це була моя перемога над страхом.

Згодом хлопця прооперували й переправили до госпіталю. Коли я повернулася в наш Військово-медичний клінічний центр, він уже лікувався в травматологічному відділенні та впізнав мене. Яке щастя було бачити, що він одужував! Воїн і дотепер періодично мені телефонує, заходить, вітає зі святами. Це дуже приємно.

Ювілей і букет з медичних рукавичок

Уже на другу ротацію мене включили до складу мобільного госпіталю, що дислокувався у Сватовому Луганської області. Там я відзначила свій ювілей. Друзі замовили волонтерам коржі для святкового торта, взяли на кухні згущеного молока, приготували смажену картоплю, олів’є, відкрили консерви — вийшов справжній бенкет. З латексних рукавичок зробили повітряні кульки і букет. Я була зворушена до сліз. За кілька днів з нагоди Дня медика від начальника генштабу ЗСУ отримала нагороду — медаль «За взірцевість у військовій службі». Мені привезли її прямо на полігон. А згодом, через рік, нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Пережите не забудеться ніколи. У зоні АТО ми пройшли справжню школу польового медика, змушеного рятувати чужі життя і виживати самому. Коли дощило, болото стояло таке, що ні пройти, ні проїхати, вода заливала спальні місця. Вітер роздував намети, наче вітрила. А ми оперували. І цей досвід для мене як для медика — неоціненний.

Про що мріють військові медики

Зараз я продовжую надавати медичну допомогу пораненим, але вже на мирній землі, у нашому Військово-медичному клінічному центрі. У якості старшої медичної сестри клініки невідкладної хірургії та ушкоджень керую роботою середнього і молодшого медичного персоналу, слідкую за виконанням лікарських призначень, наданням медичної допомоги, доглядом за пацієнтами. У центр мало не щодня прибувають поранені бійці, хтось — із мобільного госпіталю, інші — на реабілітацію.

Там, у зоні АТО, ми працювали цілодобово. Тут легше, але, знаючи, як наші бійці здобувають перемогу, іноді залишаємося на роботі понаднормово, бо хочеться потурбуватися про кожного, адже вони це заслужили. Я люблю свою роботу, колег. Усі ми — на своєму місці. І мрію нині лише про одне: щоб кожному воїну пощастило повернутися додому живим і здоровим.

Записала Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця