У лікарів — своя статистика

Четвертий рік триває війна на Сході України. Мало хто з медиків нині згадує про перші її дні, більше говорять про майбутнє, у якому запанує мир, не буде більше закривавлених бійців із передової, а в операційних військових шпиталів перестануть виконувати ампутації. Та, щоб зібрати розкидане каміння, слід не забути, де саме його полишили…

Ми ще нічого не знали про війну, яку назвали АТО

Юрій КЛАПЧУК, старший ординатор травматологічного відділення клініки ушкоджень Військово-медичного клінічного центру Північного регіону (м. Харків), підполковник медичної служби, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня

Усе тільки починалося. Прифронтове місто було заповнене різноманітною військовою технікою. Щодня надходили нові частини, озброєні військові від’їжджали на передову, натомість прибували нові. Кого тут тільки не було — від ЗСУ до підрозділів МВС, СБУ, у тому числі й спецпідрозділу «Альфа». Перший обмежений контингент Збройних сил України організував завезення боєприпасів та їх охорону. Пізніше на основі тієї мінімальної структури формувалися й розташовувалися уздовж лінії оборони всі сили АТО. Але в ту першу ротацію, крім трьох військових лікарів та однієї медсестри, медиків більше не було.

Три доби ми ночували в реанімобілі, на якому приїхали. Потім на полі біля лісосмуги силами та засобами підрозділів, що приїжджали, розбили наметове містечко, у ньому облаштували наш перший медичний пункт. Спочатку ми з колегами налагоджували контакти із цивільними лікарями, контролювали, чим і як обладнують операційні відділення, палати реанімації, ділилися досвідом сортування поранених.

А на п’ятий день ротації ми святкували Великдень. Приїздив священик, правив службу безпосередньо в польовому таборі, пригощав усіх пасками та крашанками. Здавалося, життя не змінилося — ми просто виїхали на навчання. Ми ще нічого не знали про війну, не уявляли навіть, що чекає всіх тих хлопців, які зібралися в наметовому містечку. Інтуїтивно я розумів: щойномобілізованих бійців (тоді ми їх іще не називали бійцями, просто — особовим складом, як у мирний час) слід нав­чити користуватися індивідуальними пакетами медичної допомоги, джгутами, робити знеболювальні ін’єкції та й узагалі просто пояснити, що є в аптечках. А в них було зовсім мало…

Увесь особовий склад польового табору вечорами збирався навколо нашого намету — всі розуміли важливість опанування навичками надання першої медичної допомоги. І ми з колегами намагалися якомога більше розповісти, показати, продемонструвати практично.

Однак практики тоді ще не було ніякої, хоча в повітрі вже зависла тривога, передчуття чогось важливого. Важких боїв ще не було — тільки-но розпочалися перестрілки. І коли сповістили: у зоні АТО є один поранений — ми негайно вилетіли санітарним вертольотом до нього. Були без зброї, лише у касках і бронежилетах. Добре, що нічого страшного із тим хлопцем не трапилося — вогнепальне осколкове дотичне поранення м’яких тканин шиї. Пораненого забрали з поля бою, доставили на вертольоті до штабу АТО, звідти — санітарним автомобілем до Ізюмської міської лікарні.

Загалом перше відрядження до Ізю­му минуло спокійно. Та щойно ми повернулися з першої ротації, а нашу групу змінила друга, до якої включили вже двох представників ВМКЦ ПнР: хірурга Сергія Шипілова та отоларинголога Дмитра Горолюка, усе й почалося!

По три доби — в операційних

З перших днів травня у нашому шпиталі стало «гаряче» — оголосили медичну мобілізацію, викликали на чергування всіх хірургів, анестезіологів. На заміський аеродром приземлялися військові вертольоти, одна за одною в наші ворота в’їжджали машини швидкої допомоги. Перші втрати і перші масові поранення українських бійців трапилися під час боїв за гору Карачун. Саме звідти до Харкова почали надходити пацієнти з вогнепальними ураженнями. Потім були бої за Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь…

Травень ми практично не виходили зі шпиталю. Працювали, як правило, усю ніч, уранці оформлювали медичну документацію, удень кілька годин спали, і знову — до операційної. Бувало таке, що за добу оперували по кілька десятків поранених. Працювали по 3-4 доби поспіль, аж поки не падали з ніг, бо замінити було ніким. На допомогу приходили лікарі із ДУ «Інститут патології хребта та суглобів ім. М. І. Ситенка НАМН України», але основне навантаження в ті весняні дні 2014 року лягло саме на військових медиків. Ми набували досвіду ціною поразок і перемог української армії, у якій не було ще належної координації у веденні боїв. Так розповідали нам хлопці, котрих доставляли до шпиталю із зони АТО.

Досвід дала війна

Сьогодні, через три роки, точиться багато розмов про те, що Збройні сили України не були готові до цієї війни. За всі ЗСУ не можу говорити, а от за медичну службу нашого центру скажу: ми були готові. Багато моїх колег брали участь у локальних конфліктах за кордоном — від Афганістану до Югославії, Іраку, Словенії. Звідти вони привезли із собою і досвід, і навчальні матеріали, які передали нам, молодим необстріляним лікарям. Напевне, тому я й упорався із поставленим командуванням завданням. Уже тоді була настороженість: щось може статися. У принципі, до початку прибуття перших поранених наприкінці квітня та в травні 2014-го у нас уже були підготовлені не тільки хірурги, а й операційні сестри, заготовлені комплекти для виконання оперативних втручань — і великих, і дрібних. Перев’язувальні потім перетворили на операційні. Фактично всю кількість поранених ми встигали обробити в нормативні терміни. Дуже рідко відправляли їх до міських цивільних лікувальних закладів. Зараз у кожного військово-медичного клінічного центру є польові шпиталі, розгалужена система надання допомоги цивільними закладами. А три роки тому нічого цього не було.

Наш Військово-медичний клінічний центр отримав багато сучасного обладнання, завдяки якому військові медики змогли підвищити свою кваліфікацію не лише в травматології, а й у торакоабдомінальному, судинному, нейрохірургічному та сучасному ендоскопічному напрямках надання спеціалізованої медичної допомоги. Для травматологів на часі виявився зокрема ЕОП (електронно-оптичний перетворювач), що дає змогу проводити рентгеноконт­роль під час видалення сторонніх тіл (уламків, куль), складні реконструктивні операції при переломах кісток верхніх та нижніх кінцівок, патології хребта та головного мозку, спеціальні ортопедичні силові інструменти, медичні магніти, фасціотоми та апарати для зовнішньої фіксації кісток при вогнепальних переломах. Загалом медичне оснащення за роки війни значно покращилося, а лікарі здобули досвід його використання. Під час масових надходжень поранених і хворих з передової ми розробили та почали застосовувати локальні діаг­ностично-лікувальні алгоритми, які дали можливість покращити результати лікування цих пацієнтів. Таким чином відпрацьовували сортування — досвід прийшов із часом.

Війна багато чому вчить, але, на жаль, не всіх і не всьому. На її початку у підрозділах ЗСУ скоротили санінструкторів та санітарів. Зараз у ЗМІ всі обговорюють проекти скорочення посад лікарів із бригад екстреної допомоги та заміни їх парамедиками. Невже не розуміють, що в країні, де триває війна, парамедики вкрай потрібні не в цивільних медзакладах, а у військових частинах, на фронті? Але три роки минуло, а в нас немає жодного навчального зак­ладу, де готували б санітарних інст­рукторів, тобто фахівців, яких за кордоном називають парамедиками. Або взяти оснащення лікувальних установ. Спочатку в нас зовсім не було вакуумно-асоційованих пов’язок, які сприяють швидшому загоюванню ран. Зараз ними користуються на передовій, і це дуже допомагає бійцям. Але чому ці пов’язки — переважно китайські, коли їх випускають у Дніпрі наші підприємства? Таких запитань виникає багато, а відповідь напрошується одна: не було і немає порядку в забезпеченні армії.

На фронті затишшя, а в медиків посилений режим

Найважче було влітку 2014-го, коли контингент поранених у нашому шпиталі становив 98%. Для порівняння, зараз у середньому до травматологічного відділення надходить від трьох до шести бійців на тиждень, бо на фронті — період затишшя. Але пацієнтів не стало менше, лише змінилася їх категорія. Нині більшість з них — бійці, що після поранень потребують складних реконст­руктивних хірургічних втручань, та хворі, яких направляють до ВМКЦ ПнР для проходження військово-лікарських комісій (ВЛК), що було б доцільніше робити у тилових госпіталях.

Зараз ми виконуємо багато операцій при травмах, які супроводжуються переломами кісток верхніх і нижніх кінцівок, таза та хребта, ушкодженням капсульно-зв’язкового апарату великих суглобів, а також головного мозку. Є захворювання, що виявляються з часом — у таких випадках оперативні втручання проводимо в плановому порядку. Але пацієнтів, які потребують операцій при вогнепальних пораненнях, відчутно менше — на фронті затишшя. Однак через хронічну нестачу лікарів їм розслаблятися не доводиться. От і виходить, що у військовій медицині — посилений режим завжди.

Сподівання на мир

Ми, рядові лікарі, дуже хочемо, щоб на нашу землю врешті-решт прийшов мир. Ми три роки чекали на те, аби Президент зупинив війну на Сході країни. Сподіваємося, його останнє рішення про інтеграцію Донбасу наб­лизить цей момент. Але поки світла в кінці тунелю не бачимо, хоча розуміємо, що не може АТО тривати стільки часу! У квітні 2014-го мені й на думку не спадало, що ця війна надовго. У лікарів свій відлік часу і своя статистика. Поки що вона не дає прогнозу на остаточне одужання, але вселяє оптимізм. Із цим і працюватимемо далі.

Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ», м. Харків