Епідемія стала лакмусовим папірцем для медичної галузі України. Неадекватно низькі зарплати, помножені на смертельний ризик захворіти на COVID-19, спровокували звільнення медиків з комунальних установ. Дехто подався у приватну медицину, але чимало українських лікарів розглядають як перспективу роботу в країнах Євросоюзу.
Таку загрозу для України визнав навіть Міністр охорони здоров’я Максим Степанов і використав цей аргумент під час лобіювання бюджету на медичну галузь на 2021 рік. Проте, його, схоже не сприйняли всерйоз. А даремно, бо вже кілька країн-сусідів заявили про спрощення процесу підтвердження дипломів для українських лікарів, що погодяться приїхати до них на роботу.
«ВЗ» вирішив з’ясувати у Анастасії Бабінець, яка на початку епідемії переїхала жити і працювати до Німеччини, чому вона наважилася на такий крок і чи не жалкує про нього. В 2019 році Анастасія закінчила Тернопільський державний медичний університет за спеціальністю лікувальна справа. Потім за розподілом отримала місце лікаря-психіатра в КНП КОР «ОПНМО». Інтернатуру проходила в НМАПО ім. П.Л. Шупика. Після закінчення інтернатури пропрацювала лікарем-психіатром лише 4 місяці.
ВЗ Чому Ви прийняли рішення поїхати працювати закордон?
Анастасія БАБІНЕЦЬ, лікар в неврологічно-ортопедичній реабілітаційній клініці Мedian Klinik Bad Tennstedt– На це запитання мені складно коротко відповісти. Іноді мені здається, що я просто рухалась за течією, і вона привела мене в цю точку. Але спробую проаналізувати.
Коли я в школі обирала майбутню професію, медицина не була єдиним варіантом, який я розглядала. Мене цікавила також архітектура, мистецтвознавство, література. Одним словом, я не з тих людей, які з дитячого садочку знали, що вони хочуть рятувати людей. Тому я звернулась за порадою до своїх батьків. Мама, сама лікар за професією і покликанням, доктор медичних наук і професор порадила обрати медицину. Серед безлічі аргументів на користь лікарської професії, названих тоді, для мене вирішальним стало те, що ця галузь гуманітарна, інтелектуальна, благородна, в ній є простір для творчості, але, на відміну від багатьох інших спеціальностей, є ще й стабільний дохід. А оскільки моя мама завжди була для мене прикладом успішної жінки, якою я теж хотіла стати, то вибір було зроблено.
Та далі на моєму навчальному і професійному шляху кожне з тих тверджень піддавалося сумніву. Виявилось, що не всі в цій сфері інтелектуали, не обов’язково гуманісти, для творчості не завжди є час, а зарплати лікаря ледь вистачає лише на оренду квартири. Коли я почала працювати, то зрозуміла, що я зводжу кінці з кінцями лише… завдяки фінансовій підтримці батьків. Це було явно не те, про що я мріяла.
Сама по собі лікарська справа мені подобалась. Я вважаю, що мені дуже пощастило з моїм першим робочим місцем. Я зустріла там чудових людей, як моїх молодих колег-інтернів, так і старших наставників. З ними можна було обговорити художню літературу, почути пораду в професійному плані, посміятись від душі. Проте питання грошей і звичайного щоденного комфорту стояло гостро. Я завжди кажу, що електричка Київ-Фастів, на якій я щоранку їздила на роботу в Глеваху, стала моїм основним мотиватором. Я була домашньою дитиною і звикла жити в комфорті, і, мабуть, якби залишилась працювати в своєму рідному місті, де і навчалась, я би й не поїхала за кордон. В столиці ж я зрозуміла, що не все так просто, як це здавалось вдома, і поступово почала відчувати, що хочу чогось більшого. Але ніяк не могла зрозуміти, як же мені до цього рухатись.
Я не вважаю, що в Україні неможливо досягнути успіху. Просто я не бачила такого шляху, який саме для мене був би вірним. В мене склалось таке враження, що, аби мати пристойний дохід, у нашій країні мало просто любити свою роботу і робити її якісно – треба «вміти крутитись». Тож я стала аналізувати свої перспективи. Підприємницького хисту, щоб розпочати приватну практику чи вести медичний блог, я за собою не відчувала. Залишатись в рідному місті і «продовжувати династію», стикаючись з вічними порівняннями з мамою, мені теж не хотілось. Бути залежною від батьків, вийти вигідно заміж, брати хабарі – це те, що взагалі йшло всупереч моїм переконанням. А для того, щоб бути на передовій і змінювати нашу систему, очевидно, я недостатньо сильна. Хоча щиро пишаюсь ідейними людьми, які продовжують боротись.
ВЗ А реформа, яка мала розпочатися 1 квітня, не сприймалася Вами як спосіб вирішення цих проблем? Адже завдяки реформуванню обіцяли підвищити статки лікарів.
– До самої ідеї реформи я ставилась позитивно, хоча в її якісне впровадження не надто вірила. Мабуть, тому і не дочекалась її початку.
ВЗ А як Ви шукали собі роботу в Німеччині?
– Єдиний додатковий інструмент, який мені пощастило мати у своїй скарбничці – знання іноземних мов. Я закінчила школу з поглибленим вивченням англійської та німецької, що дало мені хорошу базу. А також мій брат вже доволі давно живе і працює в Німеччині. Гостюючи у нього на літніх канікулах, я, за порадою батьків, теж відвідувала мовні курси. Та й під час навчання в університеті додатково займалася англійською і німецькою, щоб не забути.
Ви, певно, думаєте, що все це робилось задля переїзду закордон? Ні, я розглядала знання мов більше як необхідність в сучасному світі. Проте саме це у вирішальний момент після закінчення інтернатури задало мені вектор руху. Через вчительку німецької випадково познайомилась з лікарем в Німеччині. Він розповів, що в клініці, де він працює, потрібні лікарі. Я склала екзамен на знання мови і поїхала туди під час відпустки на практику. На той момент в Україні я вже планувала вступати в аспірантуру, а ідея переїзду за кордон мені здавалась якоюсь фантастичною. Я не уявляла, з якого боку за це все братись, де дістати потрібну інформацію. Та перебуваючи на практиці в Німеччині, я побачила картину ясніше – мені там сподобалось. Тож я прийняла рішення ступити на цей шлях. Це місце практики і стало в подальшому моїм теперішнім місцем роботи.
ВЗ Чи довелося підтверджувати диплом?
– Так, спочатку потрібно було перекласти всі документи. Наступний крок – екзамен на знання мови, який складався зі збору анамнезу (розмова лікар-пацієнт), написання історії хвороби і усної доповіді про пацієнта (комунікація між лікарями). Потім кілька місяців пропрацювала з дозволом на роботу для запрошених лікарів. Він видається на обмежений період часу – такі лікарі можуть працювати лише під наглядом ліцензованих спеціалістів. Далі здала екзамен на медичні знання, після чого диплом визнається рівноцінним німецькому. Іспит складався з практичної частини: огляд та опитування пацієнта, написання короткої історії хвороби, демонстрація практичних навичок коло ліжка хворого, і теоретичної частини, коли запитання ставили троє екзаменаторів. Імена та фах членів комісії попередньо не повідомлялись. В моєму випадку це були фармаколог, анестезіолог та судинний хірург.
Варто зазначити, що у кожній федеративній землі є певні відмінності перебігу цих іспитів, та і в межах одного регіону правила періодично змінюються, тому деталі треба завжди дізнаватись на офіційних сайтах офісу державної адміністрації (Landesverwaltungsamt) та лікарської асоціації (Landesärztekammer) відповідної землі.
ВЗ Цей шлях був нелегким?
– Зараз мені вже складно судити, наскільки тяжко це було. Я просто зібралась і робила крок за кроком. Зараз здається, що не так вже й складно. Все залежить від того, з чим порівнювати. Я вважаю, що будь-яка робота має свої складнощі. Звісно, довелось багато готуватись і вчитись, складати іспити, до того ж іноземною мовою. Але і в Україні я багато читала, намагалась самовдосконалюватись. Зараз спостерігаю за колишніми колегами в соціальних мережах, які теж постійно вчаться, відвідують конференції, курси підвищення кваліфікації, тобто для лікаря це норма. Легко тільки сидіти і нічого не робити. А все інше в більшій чи меншій мірі має свої складнощі, але ж тим-то життя і цікаве.
ВЗ Як Вас сприйняли німецькі колеги? Чи легко адаптувалися до вимог лікувального закладу? Що саме входить у Ваші обов’язки?
– Відчуваю себе в колективі комфортно. В нас невелика, але доволі хороша команда. Я працюю в неврологічно-ортопедичній реабілітаційній клініці Мedian Klinik Bad Tennstedt у відділенні ранньої неврологічної реабілітації. Це відділення інтенсивного лікування на 26 ліжок. З лікарів лише завідуючий відділення і я. В мої обов’язки входить прийом і курація всіх пацієнтів (15-26 чоловік зазвичай), ведення медичної документації, спілкування з родичами. Щодо важливих питань, то завжди раджусь із завідуючим. Щоранку ми проводимо разом обхід. В Німеччині лікарі також виконують такі маніпуляції, як забір крові, постановка внутрішньовенних катетерів, що в Україні є медсестринською маніпуляцією. Спочатку я побоювалась до цього приступати, бо майже не мала такої практики, а зараз це здається найменшою дрібничкою у всьому процесі. Також під наглядом мого завідуючого роблю бронхоскопії, ендоскопічну діагностику ковтання, сонографії, накладаю центральні венозні катетери. Окрім того, маю 3-4 добових чергування на місяць.
Знадобилось кілька місяців, щоб повністю адаптуватися. Спочатку було багато переживань, безліч робочих моментів та гора нової інформації. Здавалось, що я ніколи не звикну, але з часом все стало на свої місця.
ВЗ Які перспективи кар’єрного і професійного зростання? Чи не обмежуються вони через те, що Ви українка, тобто не німкеня?
– Одразу після того, як диплом прирівняно до німецького, можна приступати до спеціалізації. В Німеччині немає інтернатури в такому вигляді, як у нас. Необхідно просто знайти робоче місце в клініці, що надає можливість проходження спеціалізації в обраній галузі медицини. Для кожного фаху є стандартний навчальний план, де прописано, які практичні навички та теоретичні знання потрібно зібрати. Процес набуття фаху триває в середньому не менше п’яти років. Це необов’язково має відбуватись на одній базі. До прикладу, моя лікарня має ліцензію на рік спеціалізації з внутрішньої медицини і два роки неврології. Це означає, що мені для подальшого навчання в якійсь з цих галузей з часом доведеться змінювати місце роботи. Тоді як великі багатопрофільні заклади можуть забезпечити проходження повної спеціалізації.
Можна також і не проходити подальшої спеціалізації, залишаючись постійно ординатором. Однак, як і в Україні, є необхідність безперервного професійного розвитку, і впродовж року лікар має набрати щонайменше 50 балів БПР.
Якщо працювати в університетській клініці, є змога зайнятись науковою роботою.
Ніяких обмежень у зв’язку з походженням я досі не помітила. Звісно, можуть виникати певні складнощі через знання мови, але загалом все залежить від працездатності та амбіцій конкретної людини.
ВЗ Наскільки охоче беруть в Німеччині на роботу лікарів та медпрацівників з інших країн? Мешканцям яких країн надають перевагу і чому?
– На даний момент тут серйозний дефіцит медичного персоналу. Позаяк стати лікарем у Німеччині доволі складно: дуже високий прохідний бал і далі в університеті теж суворий відбір – близько двох третин студентів відсіюється в ході навчання. Водночас зарплатня медиків у порівнянні з, наприклад, Швейцарією чи США значно менша, що підштовхує тутешніх лікарів до еміграції. Отже, медичні працівники в Німеччині потрібні незалежно від національності. Основна вимога – диплом, визнаний у Німеччині, та знання мови, а далі вже розглядають досвід, навички, знання. Певну перевагу на першому етапі мають безумовно претенденти з Євросоюзу, бо їх дипломи без іспитів визнаються дійсними. Таким чином вони виграють час і гроші. Коли ж диплом визнаний у Німеччині, вирішальною є компетентність спеціаліста.
ВЗ Хто опікується професійними інтересами лікарів в Німеччині? Скільки в середньому грошей та часу витрачає лікар на професійний розвиток?
– Обов’язковим є членство в Лікарській асоціації своєї федеративної землі – розмір внесків залежить від річного доходу. Є певні тренінги та лекції, які оплачує клініка. Тоді викладачі приїздять до нас і кілька днів проводять навчання. Також щотижня хтось із працівників повинен читати доповідь на певну тему. Тематичний план узгоджується з лікарською асоціацією, і за відвідування таких заходів також нараховуються бали. До прикладу, я виступала з доповіддю про делірій, за яку всі присутні отримали 2 бали БПР. Мінімальну кількість балів фактично можна отримати без додаткових грошових витрат. Звісно, є і різноманітні додаткові можливості навчатися, які вже оплачуються самостійно. Щомісяця приходить журнал від лікарської асоціації, де є перелік таких освітніх заходів, зазначена їх ціна і кількість балів, яку вони приносять. Цю інформацію можна знайти і на офіційному сайті асоціації. На навчання виділяється певна кількість днів оплачуваної відпустки для професійного розвитку додатково до звичайної відпустки. Це те, що я встигла дізнатись за той короткий час, що я тут працюю.
ВЗ Порівняйте, будь ласка, ставлення до лікаря в Німеччині та в Україні.
– Лікарська праця вважається благородною як в Україні, так і в Німеччині. Зазвичай лікарі, особливо хороші спеціалісти, викликають повагу серед людей. Якщо ж брати більш практичну сторону справи і оцінювати успіх та повагу в матеріальному еквіваленті, то різниця настільки велика, що нема чого й порівнювати. З чого можна зробити висновок, що, яке б не було ставлення населення до медиків, наша держава їх зневажає.
Про позитиви і недоліки німецької системи охорони здоров’я теж можна багато говорити. Буває, і тут колеги скаржаться, що їхня робота недостатньо цінується. Але, на мою думку, в Україні лікарська праця цінується менше.
Через подвійні стандарти у мене під час роботи в Україні був когнітивний дисонанс. Цінується та робота чи не цінується? В чому ж тоді ту цінність вимірювати? Куди ту оцінку приладнати?
Постійно ведуться розмови про те, що медицина – це щось таке божественне і не можна перетворювати її на бізнес. Але ж лікарі не боги, на жаль чи на щастя. Ми не харчуємось сонячною енергією, не пересуваємось на хмарах і не живемо десь в небесах. Щоб лікар добре працював, його голова під час роботи не повинна бути забита тим, де взяти гроші на їжу, комунальні платежі чи на проїзд. Як на мене, то треба визнати, в першу чергу самим лікарям, що медицина – це теж сфера послуг. Просто ці послуги вимагають високої кваліфікації, а фахівець, що їх надає, несе величезну відповідальність, тому і ціни на них повинні бути відповідними. Ба більше, навіть зараз, як би це хтось не намагався заперечити, медицина в Україні є бізнесом, до того ж нелегальним, заснованим на корупції і якихось чорних схемах. А в цьому ще менше божественного. Чому ж тоді не ввести прозорі правила?
Юлія НОВГОРОДСЬКА, «ВЗ»
