Безкоштовна медична допомога не означає безкоштовної праці лікаря. Та якщо перша сьогодні залишилася лише в популістських гаслах, то остання стає реальністю. Держава неспроможна гідно оплатити працю лікаря? Тоді чи має вона право перекладати таке завдання на плечі громадян? Навіть якщо вони готові це робити — все має відбуватися цивілізовано, у правовому полі.
Заручник Клятви Гіппократа?
Впродовж тривалого часу нашому суспільству нав’язувалася думка про те, що лікар повинен бути «безсрібником», адже він давав Клятву Гіппократа (до речі, в ній і слова немає про оплату праці). Я працюю в галузі вже 40 років і пам’ятаю, під яким ідеологічним «супроводом» працювали лікарі за часів Радянського Союзу. Здавалося б, відтоді багато чого змінилося, але риторика ЗМІ незалежної України і політиків залишилася незмінною.
Анатолій Вусик, головний лікар ЦМЛ №2, м. ЖитомирЧомусь усі добре розуміють: щоб їздити автівкою, потрібно вкласти значні кошти, щоб її придбати. Хто таких коштів не має — користується громадським транспортом. Некомфортно? Але ж ніхто не протестує проти такої несправедливості у реалізації «права на пересування». Щодо реалізації іншого права — на отримання медичної допомоги — громадська думка інша: ніхто не хоче «йти пішки», всі претендують на дороговартісну автівку, яка везе задарма. Відтак маємо конфлікт доступності медичної допомоги (як права) та концепції медичної допомоги — як товару (внаслідок недостатньої матеріальної забезпеченості того, хто його потребує). І заручником цієї колізії стали медичні працівники, від яких населення вимагає (іноді досить агресивно) безкоштовної медичної допомоги. При цьому навряд чи хтось знає, що свого часу терміном «безкоштовна» медична допомога замінили більш адекватний: «оплачена з громадських фондів». Та й фінансове наповнення цієї допомоги нині здійснюється за залишковим принципом. Тож відсутність можливості реалізувати конституційне право «подають» як аморальність лікарів та «наскрізь корумповану медицину».
Популізм замість реальної турботи
Популістська вимога безкоштовної охорони здоров’я призвела до насильницького відчуження за безцінь того, що є власністю медпрацівників — їх праці, кваліфікації, знань. Держава не дбає належним чином ані про забезпечення галузі охорони здоров’я, ані про належну оплату праці медиків. На жаль, убогий лікар — поганий лікар, бо безпросвітність існування на межі бідності «вбиває» сенс дотримання норм поведінки, встановлених суспільством.
Кожен лікар має право запитати: чому в ринкових умовах розвитку суспільства він за символічну плату зобов’язаний лікувати того ж таксиста чи перукаря, які за свою роботу встановлюють чітку ціну, що залежить від швидкості та якості наданих послуг? Неможливість досягти матеріального благополуччя чесною працею породило як реакцію спротиву зустрічне «насилля» лікарів над членами суспільства (несправедливого до них). Воно проявляється у прагненні отримати матеріальну винагороду від пацієнта, причому основним мотивом цього є не стільки намір збагатитися, скільки забезпечення можливості елементарного біологічного виживання.
Адже економічною аксіомою є положення про те, що зниження розміру заробітної плати нижче прожиткового рівня невідворотно призводить до того, що мета виживання переважає над професійним обов’язком. Морально-етичними нормами не прогодуєшся й без грошей не проживеш. Тому суспільство повинно визнати: лікар має право на гідне життя, як і всі інші члени громади. І про це має піклуватися передусім держава, щоб не звалювати турботу про лікаря на плечі своїх громадян. На жаль, упродовж останніх 20 років держава цим взагалі не переймалася. Ще у 90-х роках минулого століття зарплата медпрацівників утримувалася на рівні середньої у промисловості (згідно закону) — нині ж вона вдвічі менша цього показника. А останні події в країні, пов’язані зі зростанням курсу долара та підвищенням цін, узагалі перетворили лікаря на людину, яка живе нижче прожиткового мінімуму.
Водночас держава повинна подбати про те, щоб медична галузь нарешті вийшла з глухого кута і мала змогу нормально надавати допомогу населенню. Я спілкувався на цю тему із останніми п’ятьма Міністрами охорони здоров’я — все зводилось до того, що не вирішена головна проблема: за пацієнтом у лікарню кошти не «йдуть». Але ж вони можуть іти туди і з кишені хворого, який прийшов на лікування, і з державної кишені, і з каси роботодавця чи страхової компанії. На жаль, жоден підхід до вирішення цього кардинального питання держава досі не розглянула і не опрацювала.
І друге питання, яке поставить діяльність галузі у цивілізовані рамки: пацієнт повинен мати право обирати лікаря та лікувальний заклад. І якщо держава забезпечить лікаря гідною заробітною платою, яка залежатиме від якості його праці, пацієнт, задоволений результатами лікування, може віддячити своєму рятівнику. Це його право, а не обов’язок. Недоречно встановлювати офіційні гонорари лікарям, адже, називаючи суму «подяки» ще до того, як закінчить лікування, лікар скоює злочин.
Правила — для всіх
Коли ж ми досягнемо того рівня, що гроші таки йтимуть за пацієнтом, тоді, можливо, й можна буде говорити про гонорарну систему оплати праці лікаря та законодавчу легалізацію таких виплат. Адже існує гонорарна система оплати адвокатів — чому в медицині цього не може бути? Таку процедуру держава має також чітко прописати, це вирішить дуже багато проблем, пов’язаних із моральними, етичними нормами. Якщо лікар отримає гонорар, він має задекларувати його у вигляді своїх доходів і сплатити фіксований податок.
Чи зробить він це — залежатиме від того, як будуть прописані законодавчі вимоги. Лікарям, котрі хочуть працювати у правовому полі й не боятися фіскальних, контролюючих органів, легше заплатити з одержаних від пацієнта, наприклад, 100 грн 13-15 грн податку і, як то кажуть, спати спокійно. Тому медики не будуть проти легалізації гонорарів, головне, щоб процедура була зрозумілою, прозорою і максимально комфортною — без бюрократичної тяганини.
На мою думку, гонорар не повинен бути фіксованим — його розмір має залежати від рішення пацієнта і його оцінки роботи лікаря. Фіксованим має бути лише відсоток податку. Адже, повірте, від багатих пацієнтів часто й простих слів подяки не дочекаєшся — зазвичай дякують люди із середнім рівнем доходу. І нормальні лікарі — не здирники — ніколи не вимагатимуть плати: від бідної людини «спасибі» коштує більше, ніж 50 грн, якими вона теоретично може віддячити. Тобто етична позиція лікаря не втрачає своєї значущості навіть за умови легалізації гонорарів.
Зрозуміло, певна частина лікарів намагатиметься не сплачувати податків (зрештою, це ми бачимо і в інших сферах) — саме над ними має висіти дамоклів меч правоохоронних органів. Для тих, хто думає про особисте збагачення, як набити власні кишені, легалізація гонорарів небажана. У нашого суспільства немає іншого вибору, аніж вибудовувати цивілізовані суспільні відносини в усіх сферах (у тому числі й у охороні здоров’я), а також приймати закони, які діють в усьому світі, — на благо суспільства.
