Ковельське міськрайонне територіальне медичне об’єднання стало першою медичною установою в Україні, яка отримала ліцензію на трансплантацію органів за останні 20 років. І тут же вперше за майже 15 років здійснили пересадку серця. Ця звістка стала сенсацією і подарувала надію: трансплантації органів в Україні бути!
Трансплантація органів в Україні можлива навіть в маленьких містах
Проведення трансплантації органів в умовах районної лікарні: руйнуємо стереотипи
Ми — перша районна лікарня в Україні, яка подала документи для отримання ліцензії на пересадку органів пацієнтам, тому пройти цей шлях було нелегко.
З одного боку, наша ініціатива викликала підвищений інтерес з боку посадовців. Адже хто в столиці міг подумати, що районна лікарня в далекій області готова проводити трансплантацію органів! Тому до нас приїжджала спеціальна міністерська комісія. Перевіряли медичний заклад, штат, обладнання, кваліфікаційний рівень наших медиків. Ми довго збирали необхідні документи, готувалися.
З іншого боку, багато працівників Міністерства охорони здоров’я допомагали нам і висловлювали своє захоплення нашою сміливістю і цілеспрямованістю. Спочатку ми сподівалися отримати ліцензію в березні-квітні минулого року, але через політичні події та зміну Уряду дійти до фінішу вдалося лише восени.
Можливо, у когось і виникали сумніви щодо можливості проведення трансплантації в умовах районної лікарні. Але наш заклад є сучасною клінікою, що надає всі види медичних послуг. Здійснюємо операції на аорті, міняємо клапани серця, проводимо складні оперативні втручання в галузі офтальмології із заміною кришталика, ендоваскулярні операції. Чим ми гірші за інших? Подивіться на Європу. Часто там клініки, розташовані в невеликих містах, за своїм потенціалом є одними з найпотужніших. Нам треба відмовлятися від стереотипу про те, що якісна наукоємна медицина може бути лише у великих містах. Межі між вторинним і третинним рівнем надання медичної допомоги «розмиваються» навіть в Україні. Хоча для цього треба постаратися.
Тому навчання медперсоналу — один із наших пріоритетів. Можемо зекономити на ремонті чи якомусь обладнанні, але не на підвищенні кваліфікації. Зараз навчаємо близько сотні інтернів. Прагнемо, аби лікарі здобували нові знання як в Україні, так і за кордоном. Співпрацюємо з клініками Польщі, Німеччини, Білорусі, Нідерландів та Швейцарії.
З іншого боку, до нас для обміну досвідом їдуть медики з України. А перед проведенням трансплантації наші фахівці відвідали Національний інститут хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМНУ та закордонні клініки, які проводять подібні операції. Зокрема, побували у клініках Ганновера (Німеччина), Забже (Польща), Мінська та Бреста (Білорусь). Тобто готувалися системно: консультувалися з провідними фахівцями, які нас підстраховували, вивчали схеми імуносупресії. Власне, навчання триває.
Також ми розуміли, що для успішної трансплантації передусім потрібне сучасне лабораторне обладнання. Операційним устаткуванням наша установа забезпечена на гідному рівні, адже ми виконуємо значно складніші технологічно операції, ніж пересадка нирки. А от обладнання для визначення сумісності органів у донора та реципієнта ми не мали — зараз його закуповуємо. Найближчим часом отримаємо апарати для визначення концентрації в крові імуносупресорів, проведення cross-match-тестів на сумісність тканин, нові мікроскопи. Крім того, лікарі проходять додаткову підготовку в галузі імунології та вивчають препарати імуносупресивної дії.
Перші кроки завжди особливі
Пригадую, як готувалися до проведення першої родинної трансплантації. Це була подружня пара: чоловік хотів віддати свою нирку хворій дружині, і вони звернулися до нас. Ми забезпечили їх медикаментами. Операція пройшла успішно. Але ми чудово розуміли, що далі в галузі трансплантації потрібно рухатися європейським шляхом. Бо віддати свою нирку іншій людині — це дорогий подарунок. Та й ризикують обоє: і донор, і реципієнт. Тож другому нашому пацієнту вирішили пересадити органи, вилучені посмертно. Родичі померлого погодилися на це, і ми пересадили нирку дівчині з Володимира-Волинського. Під час цієї операції до нас приїжджали медики з Національного інституту хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України. Вони вилучили печінку посмертного донора, щоб пересадити її іншому пацієнту. На жаль, орган виявився непридатним для трансплантації. А от другу нирку донора також було успішно пересаджено.
Усі розмови з родичами померлої людини, яка стала донором нирок і серця, проводив я особисто разом зі своєю командою. Був навіть священик. Ми пояснювали, переконували, наводили аргументи… Морально це важко, однак ті люди, із якими нам довелося говорити про таке, з розумінням поставилися до нашої пропозиції. Після того, як у пацієнта з тяжкою відкритою черепно-мозковою травмою бригада спеціалістів констатувала смерть мозку, рідні дали згоду на проведення операції з вилучення органів. Завдяки цьому вдалося врятувати здоров’я та життя одразу трьом пацієнтам.
Потрібна потужна кампанія з популяризації донорства
У нашій державі діє презумпція незгоди на посмертне вилучення органів. У сусідній Білорусі простіше, там донором вважається той, хто за життя не висловився проти. Хоча таких лише трохи більше 2 тис. з-поміж 9 млн громадян. В Україні ж люди ментально поки що не готові до донорства органів, бо мало обізнані в темі трансплантації. Для цього за прикладом Іспанії чи Індії потрібно здійснювати потужну інформаційну кампанію з популяризації донорства. Відомі люди, політики, зірки мають публічно заявляти про свою готовність заповісти органи, як це свого часу зробив Президент Польщі Анджей Дуда. Особисто я збираюся публічно заявити, що готовий віддати свої органи пацієнту, який їх потребує, якщо зі мною трапиться нещасний випадок. Власне, я навіть зараз це заявив. Впевнений, що всі лікарі також підтримають мене.
Трансплантацію серця в нашому закладі проводила бригада лікарів Національного інституту серця МОЗ України на чолі з Борисом Тодуровим. Ми давно з ним знайомі: він допомагав нам налагодити роботу ангіографічної служби, завдяки чому в Ковелі проводяться малоінвазивні ендоваскулярні операції на серці. Наші кардіохірурги та спеціалісти ультразвукової діагностики серця навчалися в Інституті серця. Коли ми пересаджували другу нирку, то подумали: а чому не спробувати пересадити серце? І звернулися до фахівця, який в Україні є першопрохідцем у цій справі — Бориса Тодурова.
Я запросив його до Ковеля. Пояснив, що є донор, серце якого можна пересадити іншому пацієнту. Борис Михайлович погодився, попросив дані обстежень для підбору реципієнта. Ним виявився хворий із Закарпаття, який уже довго перебував на листку очікування. Він найбільше підходив за сумісністю органа та мав найкращі шанси на те, що пересаджене серце приживеться в його організмі. Київські медики привезли цього пацієнта до нас і провели трансплантацію.
Раніше всі пацієнти в Україні мали платити значні кошти за пересадку органів — кількасот тисяч гривень. Або ж стояти в черзі на трансплантацію в закордонні клініки. Зараз в цьому сенсі також відбулися позитивні зміни. Учасники пілотного проєкту мають відповідне фінансування на проведення таких операцій. Наприклад, наш заклад отримав кошти, які покривають 20 пересадок нирки (приблизно 8 млн грн). Вартість однієї такої операції — 330 тис. грн. Вона включає аналізи, обстеження і безпосередньо пересадку нирки. Вважаю, що трансплантація органів має повністю фінансуватися за кошти державного бюджету. Співфінансування тут — не варіант. Хоча й розуміємо, що це немалі кошти.
Трансплантація органів Україні потрібна як повітря. За різними даними, 3 тис. людей помирають щороку, бо не можуть дочекатися донорських органів. Зокрема, потреба у трансплантації нирки становить близько 5 тис., серця — 2,5-3 тис. У Європі співвідношення між посмертним і родинним вилученням органів становить 70 і 30%. Напевно, ми не можемо сподіватися, що здатні задовольнити потреби всіх пацієнтів в органах у разі вилучення їх після смерті донорів. Але якщо налагодити чітке функціонування системи трансплантації з точками забору органів, з процедурою констатації смерті мозку в реанімації і запровадити це у всеукраїнському масштабі, ми обов’язково досягнемо значних результатів.
Я сподіваюся, що відродження трансплантації органів в Україні після тривалої перерви є незворотним. Наш заклад дав старт процесу, який вже не зупинити. Потрібно приймати вольове юридичне рішення і встановлювати презумпцію згоди на пересадку органів. Рівень освіченості суспільства і його ставлення до цього питання також зміниться, якщо працювати зі свідомістю людей. Плекаю надію, що колись в Україні, як зараз в Індії, люди зустрічатимуть реанімобіль, що їде з донорськими органами, квітами. А наші лікарі робитимуть пересадку органів на вищому рівні, аніж тепер у сусідній Білорусі. Для цього потрібне одне: щоб ніхто не заважав. І тоді завдяки рокам практики країна ввійде до переліку провідних держав Європи, де успішно здійснюють трансплантацію. У нас немає іншого вибору. Так працює весь цивілізований світ. Але шлях до цього непростий і тривалий. Бо розвиток трансплантації не може обмежуватися кількома лікарнями.
Ми не плануємо зберігати монополію чи приховувати наш досвід і знання з пересадки органів. Навпаки — готові ними поділитися. А також зацікавлені в проведенні трансплантації всіх органів. Я вірю в те, що у нас є шанс стати однією з провідних клінік у цій сфері.
Після того як у Ковелі здійснили перші трансплантації, до нас звернулося багато пацієнтів з усієї України, які стали на листок очікування. Ми готові задовольнити ці запити. Маємо кошти, обладнання, фахівців. Питання лише в донорах. Ми просто ще не реалізували свій потенціал, але неодмінно це змінимо».
Петро ГЕРАСИМЕНКО, спеціально для «ВЗ»
